Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 30

А живучи у перші тижні споглядальним життям, віддаючись знову всьому побаченому, згадуючи юність і розповідаючи на прохання Еріха про своє життя, він оглядався на прожите, і воно набувало певної впорядкованості та ясності.

Нарцис прийняв його на сповіді без урочистостей. Вона тривала біля двох годин. З нерухомим обличчям слухав абат пригоди, страждання та гріхи свого друга, поставив кілька запитань, ніколи не перебивав і незворушно вислухав ту частину сповіді, де Ґольдмунд признався у зникненні своєї віри в Божу справедливість і доброту. Деякі зізнання друга під час сповіді приголомшили його, Нарцис бачив, як сильно ним трусонуло життя, яким жахливим бував його переляк і як близько часами він був до загибелі. Потім він знову усміхався і був зворушений невинною дитячістю друга, що так і не змінилася, а потім бачив, що Ґольдмунд занепокоєний своїми нечестивими думками і що він кається через них, а думки ті порівняно з його власними сумнівами та глибокими провалами його власних роздумів були зовсім невинними.

На Ґольдмундове здивування, та що там, на його розчарування, духівник не повважав його справжні гріхи занадто важкими, але картав і покарав без жалю за його недбале ставлення до молитви, до сповіді і до причастя. Він поклав на нього покуту: до причастя чотири тижні жити помірковано і цнотливо, щоранку вислуховувати ранішню месу і щовечора проказувати три "Отченаші" й одне "Богородице Діво".

Потім він сказав Ґольдмундові: "Я тебе перестерігаю і прошу не сприймати цю покуту легковажно. Я не знаю, чи ти все ще пригадуєш добре текст меси. Ти повинен стежити за кожним словом й повністю віддатися його смислові. "Отченаш" і деякі гімни я ще сьогодні сам прокажу разом з тобою і дам тобі настанови, на які слова і значення ти повинен особливо звернути свою увагу. Ти повинен священні слова вимовляти і слухати не так, як вимовляють і слухають слова людські. Щоразу, коли ти ловитимеш себе на тому, що проказуєш слова бездумно й легковажно, а це траплятиметься частіше, ніж ти думаєш, то повинен згадати собі цю ось годину і мою пересторогу, починати спочатку і так вимовляти слова, так їх допускати у своє серце, як я це тобі покажу".

Чи то був щасливий випадок, чи абатове знання людської душі сягало аж так далеко — внаслідок цієї сповіді та покути настав для Ґольдмунда час такого внутрішнього звершення та спокою, що вони робили його щасливим. Занурений у свою роботу, повну напруження, клопоту, але й утіхи від неї, він щоранку і щовечора завдяки легким, але з усією серйозністю виконуваним духовним вправам відчував звільнення від хвилювань дня, відчував перенесення цілої своєї істоти на рівень якогось вищого порядку, це виривало його із небезпечної самотності творця і вело, як дитину, у Царство Боже. Якщо боротьбу за свій твір він повинен був так чи інакше витримувати на самоті, повинен був віддавати йому всю пристрасть своїх почуттів та своєї душі, то саме година молитви повертала його назад у стан невинності. Під час роботи його часто охоплювали лють та нетерпіння або запаморочення від насолоди — у богомільні ж вправи він занурювався, як у глибоку холодну воду, що змивала з нього пиху як від захоплення, так і від відчаю.

Вдавалося так не завжди. Інколи увечері після пристрасних годин роботи він не знаходив спокою та зібраності, часами забував про духовні вправи і неодноразово тоді, коли намагався у них зануритись, йому заважала, його мучила думка, що проказування молитви врешті-решт є дитячими зусиллями заради Бога, якого взагалі немає або який йому все одно допомогти не зможе. Він поскаржився другові.

— Продовжуй,— сказав Нарцис,— ти дав обіцянку і повинен її дотримуватися. Тобі не треба думати про те, чи Бог чує твою молитву або чи Бог, якого ти там собі уявляєш, взагалі існує. Тобі не треба також думати про те, чи зусилля твої дитячі. Порівняно з Тим, до кого звернено наші молитви, всі наші вчинки — це хлоп'яцтво. Всі ці безглузді думки малих дітей ти повинен собі повністю заборонити під час духовних вправ. Мусиш проказувати "Отченаш" і "Богородице Діво" і віддатися їхнім словам, переповнитися ними, подібно до того, як ти під час співу чи гри на лютні не стежиш за якимись там мудрими думками й умоглядними вправами, а виводиш один за одним звуки чи рухаєш послідовно пальцями так чисто й досконало, як тільки можеш. Коли люди співають, то не думають про те, чи спів є, наприклад, корисним, чи ні — вони просто співають. Саме так ти повинен молитися.

І все знову вдалося. Знову його напружене і ненаситне "Я" розчинилося в розлогому, мов якесь склепіння, порядку, знову величні, освячені слова проходили над ним і крізь нього, мов зорі.

З великим задоволенням абат бачив, що Ґольдмунд після закінчення своєї покути і прийняття причастя продовжував свої щоденні духовні вправи протягом тижнів і місяців.

Тим часом Ґольдмундова робота просувалася вперед. Із широкої стійки закручених сходинок поступово здіймався, розростаючись, маленький світ постатей, рослин, звірів і людей із прабатьком Ноєм серед листків і грон винограду — це була ілюстрована книга, хвала творінню та його красі, це було, як вільна гра, яку, проте, дисципліновано вели за якимись таємними правилами. Упродовж усіх цих місяців ніхто не бачив роботи, крім Еріха, йому було дозволено виконувати підручну роботу, і він більше ні про що й не думав, крім як мати змогу самому стати митцем. У деякі дні навіть він не міг увійти до майстерні. В інші дні Ґольдмунд займався із ним, учив його і дозволяв йому спробувати, радіючи, що має прихильника, що має учня. Коли твір буде готовий і вдасться, то він думав випросити Еріха в його батька і готувати його на свого підмайстра.

Над фігурами євангелістів він працював у свої найкращі дні, коли все було співзвучним і на нього не кидали тіні жодні сумніви. Ґольдмундові здавалося, що найкраще в нього вийшла фігура, якій він надав риси абата Даніеля, він дуже любив її, з того обличчя променіла невинність і доброта. Фігурою майстра Ніклауса він був задоволений менше, хоча Еріх нею захоплювався найбільше. Ця постать зображала розлад і сум, вона, здавалося, була повна творчих планів і водночас була повна зневіреного знання про нікчемність творчості, повна смутку за втраченою єдністю та невинністю.

Коли абат Даніель був готовий, він наказав Еріхові прибрати у робітні. Інші твори він прикрив тканиною і виставив на світло лише цю фігуру. Потім пішов до Нарциса, й оскільки той був зайнятий, терпляче чекав до наступного дня. Тоді він повів друга у полудневу пору у свою майстерню, щоб показати фігуру.

Нарцис стояв і дивився. Він стояв і не квапився, з пильністю вченого розглядаючи постать. Ґольдмунд стояв за ним мовчки і намагався притамувати хвилювання свого серця. "О,— думав він,— якщо один із нас двох зараз не витримає це випробування, то це погано. Якщо мій твір не достатньо добрий, або якщо він не зможе його зрозуміти, то вся моя робота тут пішла нанівець. Мені треба було ще почекати".

Хвилини здавалися годинами, йому пригадався той час, коли майстер Ніклаус тримав у руках його перший малюнок; від напруження він стискав гарячі й вологі долоні.

Нарцис обернувся до нього, і Ґольдмунд відразу відчув полегшення. На вузькому обличчі друга він побачив, як розквітло щось, що не розквітало від його юних літ: усмішку, мало не сором'язливу усмішку на цьому обличчі, сповненому духом і волею, усмішку любові та захоплення, побачив проблиск: здавалося, ніби крізь самотність і гордість на цьому обличчі на мить щось проникло назовні і на ньому сяяло тільки переповнене любов'ю серце.

— Ґольдмунде,— сказав Нарцис зовсім тихо і тепер зважуючи кожне слово,— ти ж не очікуєш від мене, що я раптом стану знавцем мистецтва. Я ним не є, ти ж знаєш. Я не можу тобі сказати нічого про твоє мистецтво, що б не здалося тобі смішним. Однак дозволь мені сказати одне: при першому ж погляді я впізнав у цьому євангелісті нашого абата Даніеля, і не тільки його, але й усе, що він тоді для нас означав: гідність, доброту, простоту. Так, як блаженний отець Даніель стояв колись перед нами, сповненими юначого благоговіння, так він знову стоїть переді мною, а з ним усе, що було для нас тоді святим і що робить той час незабутнім для нас. Цим ти мене щедро обдарував, друже мій, ти повернув мені не лише нашого абата Даніеля, ти мені вперше відкрився повністю сам. Тепер я знаю, хто ти. Не говорімо більше про це, я не можу. О, Ґольдмунде, така година настала!

У великій кімнаті стало тихо. Ґольдмунд бачив, що його друг був зворушений до глибини душі. Від розгубленості йому перехопило подих.

— Так,— коротко сказав він,— я радію з цього. Але тобі вже час іти обідати.

Розділ дев'ятнадцятий

Робота над твором триває два роки. Друзі дискутують про мистецтво та про світ образів. Ґольдмунд прагне втілити в життя свою велику мрію й починає різьбити фігуру мадонни. Він бажає надати їй рис Лідії. Поступово він помічає, що йому вже не так легко завоювати симпатії дівчат, до яких він тепер залицяється. Його більше вже не вважають молодим і юним. Зроблена Ґольдмундом фігура мадонни захоплює Нарциса. Не маючи змоги перебороти свого прагнення мандрів, Ґольдмунд знову покидає Маріябронн, знову покидає Нарциса. Їхнє прощання дуже болісне для Нарциса. Він щиро сподівається знову побачити друга.

Розділ двадцятий

Літо минало, відцвіли і зів'яли маки й волошки, кукіль і соняшники, замовкли у ставку жаби, лелеки літали високо й готувалися до відльоту. І тут Ґольдмунд повернувся!

Прийшов він якось пополудні, коли падав тихий дощ. Він пішов не в монастир, від брами він одразу подався до своєї майстерні. Прийшов він пішки, без коня.

Еріх перелякався, коли його побачив. Він хоч і впізнав Ґольдмунда з Першого погляду і серце його при цьому забилося сильніше, але здавалося, що той, хто повернувся,— це зовсім інша людина: якийсь несправжній Ґольдмунд, набагато старший, з напівпогаслим, запорошеним, сірим обличчям, із запалими рисами, хворими і стражденними: у них, проте, не було ніякого болю, лише якась усмішка, байдужа стареча терпелива усмішка. Ішов він.важко, плентаючись, і здавався хворим і дуже втомленим.

Дивно дивився цей змінений, чужий Ґольдмунд у вічі своєму молодому помічникові.