Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 31

Він зовсім не здіймав галасу з приводу свого повернення і чинив так, ніби ось-ось вийшов із сусідньої кімнати і тільки-що був ось тут. Він подав руку, нічого не кажучи, не вітаючись, не питаючи і не розповідаючи. Він тільки сказав: "Я мушу поспати". Здавалося, що він страшенно втомлений. Він відіслав Еріха геть і пішов у свою кімнату біля майстерні. Там він стягнув шапку, впустив її на підлогу, скинув черевики й підійшов до ліжка. Ззаду у приміщенні він побачив під тканинами свою Мадонну; він кивнув їй, однак не пішов зняти шматки тканини і привітати її. Замість цього він тихо підійшов до віконця, побачив, що на вулиці чекає збентежений Еріх, і гукнув до нього: "Еріху, не треба нікому казати, що я повернувся. Я дуже змучений. Почекаймо до ранку".

Потім він вбраний влігся у ліжко. Через якийсь час, оскільки він ніяк не міг заснути, Ґольдмунд підвівся, важко ступаючи підійшов до стіни, на якій висіло невелике дзеркальце, і подивився в нього. Він уважно розглядав Ґольдмунда, який дивився на нього із дзеркала: цей Ґольдмунд був втомлений; занедбана постаріла людина із посивілою бородою — ось хто дивився на нього з маленької тьмяної поверхні дзеркала, це було добре знайоме обличчя, але воно стало чужим, здавалося, воно трохи не від цього світу, здавалося, що воно мало його стосується. Воно нагадувало йому деякі знайомі обличчя, трохи нагадувало майстра Ніклауса, трохи — старого рицаря, який колись розпорядився виготовити йому одяг пажа, а ще трохи — святого Якова у церкві, старого бородатого святого Якова: той у своєму капелюсі прочанина був таким старезним і сивим, і все ж насправді здавався веселим і добрим.

Дуже ретельно читав Ґольдмунд на обличчі у дзеркалі, ніби йому було важливо вивідати про цю чужу людину. Він кивнув йому й упізнав: так, це був він сам, це відповідало йому власному відчуттю про себе самого. Дуже втомлена і трохи збайдужіла стара людина повернулась із подорожі, малопомітний чоловік, хизуватися там не було чим, однак Ґольдмунд не мав нічого супроти нього, чоловік той Ґольдмундові навіть подобався: щось було в його обличчі, чого колишній красунчик Ґольдмунд не мав, при всій утомі та зруйнованості на лиці виднілися риси чи то вдоволення, чи принаймні байдужості. Він тихо засміявся сам до себе і побачив, як зображення у дзеркалі сміється разом із ним: ох і гарного ж типа він оце привів з мандрівки назад додому! Він повернувся додому дуже розбитим, спаленим і втратив не лише свого коня і свою подорожню торбу, і свої таляри, загубилося, покинуло його й іще щось: молодість, здоров'я, віра в самого себе, рум'янець на обличчі та сила у погляді. І все-таки образ той йому подобався, цей слабкий тип у дзеркалі був йому миліший, ніж той Ґольдмунд, яким він так довго був. Він був старшим, слабшим, жалюгіднішим, але він був простодушніший, задоволеніший, з ним було легше ладнати. Він засміявся й потягнув униз одну із вкритих складками повік. Потім він знову влігся на ліжко і тепер заснув.

Наступного дня він сидів у своїй кімнатці, нахилившись за столом, і пробував трохи малювати, коли це його прийшов відвідати Нарцис. Він став у дверях і сказав: "Мені розповіли, що ти повернувся. Слава Богу, я дуже тішуся. Позаяк ти до мене не зайшов, я прийшов до тебе. Я не заважаю тобі працювати?"

Він підійшов ближче; Ґольдмунд відвернувся від свого паперу і простягнув йому руку. І хоча Еріх підготував Нарциса, той при вигляді свого друга перелякався до глибини душі. Ґольдмунд приязно усміхнувся до нього.

— Так, я знову тут. Привіт, Нарцисе, ми якийсь час не бачилися. Вибач, що я тебе ще не відвідав.

Нарцис глянув йому у вічі. Він також побачив не лише вигасле і жалюгідне обличчя, він побачив і щось інше, дивовижно приємну рису — незворушність, та що там, байдужість, там було щось від упокорення, від доброго настрою старої людини. Досвідчений у читанні людських облич, Нарцис також бачив, що цей такий чужий тепер та змінений Ґольдмунд вже більше не був цілком і повністю від цього світу, що його душа або відлетіла далеко від дійсності і блукає десь шляхами мрій, або що вона вже стоїть перед брамою, яка веде потойбіч.

— Ти хворий? — обережно запитав він.

— Так, я до всього ще й хворий. Я вже на початку своєї подорожі був хворим, вже у перші дні. Але ж ти розумієш, що я не хотів тут же вертатися додому. Ви б мене висміяли, якби я так швидко приплівся назад і знову скинув свої подорожні чоботи. Ні, отож такого я не хотів. Я поїхав далі і ще трохи вештався тут і там, мені було соромно, що подорож не вдалася. Забагато я на себе взяв. Добре, отож мені було соромно. Ну та ти ж розумієш, ти ж такий мудрий чоловік. Вибач, ти щось питав? Чортівня якась, я постійно забуваю, про що, власне, йдеться. Але ото з моєю матір'ю, це тобі добре вдалося. Було справді боляче, але...

Його мурмотання поступово перейшло в усмішку.

— Ми тебе вилікуємо, Ґольдмунде, тобі нічого не бракуватиме. Але що ж ти не повернувся відразу додому, коли почав себе погано почувати! Тобі, ну справді, не потрібно нас соромитися. І тобі треба було відразу повернути назад.

Ґольдмунд засміявся.

— Так, тепер я знаю. Не наважувався я просто так повернутися. Це було б ганьбою. Але ось я прийшов. Мені знову добре.

— Тебе дуже боліло?

— Боліло? Так, боліло мене достатньо. Але ж бачиш, біль — це зовсім непогано, він повернув мені глузд. Мені більше не соромно, навіть перед тобою не соромно. Тоді, коли ти мене відвідав у в'язниці, щоб врятувати мені життя, я мусив зціпити зуби, бо соромився тебе. Все це пройшло.

Нарцис поклав свою долоню Ґольдмундові на руку, той одразу замовк і, усміхаючись, заплющив очі. Він мирно заснув. Збентежений абат пішов привести монастирського лікаря, отця Антона, щоб той оглянув хворого. Коли вони повернулися, Ґольдмунд спав, сидячи за рисувальним столом. Вони перенесли Ґольдмунда в ліжко, лікар залишився біля нього.

Він виявив, що Ґольдмунд безнадійно хворий. Його перенесли в одну із кімнат для хворих, Еріха поставили наглядати за ним.

Цілком і повністю історію його останньої подорожі так ніколи до кінця з'ясовано й не було. Дещо він сам розповів, про чимало що можна було здогадатися. Часто він лежав байдужий, часом марив і говорив заплутано, часом він приходив до тями, і тоді щоразу кликали Нарциса, для якого ці останні розмови з Ґольдмундом стали дуже важливими.

Деякі уривки з Ґольдмундових розповідей та зізнань переказав Нарцис, інші — його помічник Еріх.

— Коли почалися болі? Це було ще на початку моєї подорожі. Я їхав верхи лісом і разом з конем перечепився й упав у потік, і пролежав там цілу ніч у холодній воді. Там, всередині, де я собі тоді поламав ребра — відтоді там болить. Тоді я ще був недалеко звідси, але не хотів повертатися, це було по-дитячому, але я думав, це виглядало б смішно. Отож я поїхав далі і позаяк не міг більше їхати верхи, бо мене дуже боліло, я продав коника і потім довго лежав у шпиталі.

Я тепер залишуся тут, Нарцисе, не буде більше їзди верхи. Не буде мандрівок. Не буде більше танців і жінок. Ах, інакше я би ще довго, ще роками не повертався. Але коли я побачив, що там, далеко звідси, мене вже нічого не тішить, то я собі подумав: перед тим, як піти в землю, я хочу ще трохи помалювати і зробити кілька фігур, хочеться ж мати кінець кінцем хоч якусь утіху.

Нарцис сказав йому: "Я такий радий, що ти повернувся. Мені тебе так бракувало, я кожного дня думав про тебе і часто боявся, що ти більше ніколи не повернешся".

Ґольдмунд похитав головою: "Та ну, втрата не була би вже аж такою великою".

Серце Нарциса стискалося від горя й від любові, він повільно нахилився до свого друга і вчинив щось, чого він за багато років їхньої дружби ніколи не робив, він торкнувся Ґольдмундового волосся й чола своїми вустами. Спочатку здивовано, а потім глибоко схвильовано Ґольдмунд помітив, що сталося.

— Ґольдмунде,— прошепотів друг йому на вухо,— вибач, що я цього не міг сказати тобі раніше. Я повинен був тобі сказати це, коли тоді розшукав тебе у в'язниці, у резиденції єпископа, або коли я побачив твої перші фігури чи ще якогось разу. Дозволь мені сьогодні сказати тобі, як сильно я тебе люблю, як багато ти для мене завжди означав, яким багатим зробив ти моє життя. Для тебе це не буде означати багато. Ти звик до любові, для тебе вона не є чимось рідкісним, стільки жінок тебе любило, стільки їх тебе пестило й ніжило. Для мене це інакше. Моє життя було бідним на любов, мені бракувало чогось найкращого у цьому житті. Наш абат Даніель колись сказав мені, що вважає мене зарозумілим, можливо, він мав рацію. Я не був несправедливий з людьми, я лише намагався бути з ними справедливим і терплячим, але ніколи їх не любив. Із двох учених у монастирі ученіший мені більше до серця, я, наприклад, ніколи не любив слабкого вченого, незважаючи на його слабкість. Якщо я, проте, таки знаю, що таке любов, то це завдяки тобі. Я міг би любити тільки тебе, тебе одного серед людей. Ти не можеш осягнути, що це означає. Це означає джерело серед пустелі, квітуче дерево у глушині. Тобі я передусім завдячую тим, що моє серце не затвердло, що в мені залишилась якась місцинка, куди може досягти благодать.

Ґольдмунд усміхнувся радісно і трохи збентежено. Тихим спокійним голосом, який у нього бував у години просвітлення, він промовив: "Коли ти мене тоді звільнив від шибениці і ми поїхали додому, я запитав тебе про свого коня Блеса, і ти мені розповів. Тоді я побачив, що ти, хоча взагалі-то ледве коней розрізняєш, про коника Блеса піклувався. Я зрозумів, що ти робив це заради мене, і я цьому дуже зрадів. Тепер я бачу, що справді так і було, і що ти мене справді любиш. І я завжди любив тебе, Нарцисе, половину свого життя я намагався завоювати твою любов. Я знав, що й ти мене любиш, але я ніколи не сподівався, що ти, така горда людина, мені коли-небудь це скажеш. І ось ти мені це сказав, у хвилину, коли я вже більше нічого не маю, коли мандри і свобода, світ і жінки покинули мене напризволяще. Я приймаю це, і я тобі вдячний".

Лідія-мадонна стояла в кімнаті і спостерігала.

— Ти й далі думаєш про смерть? — запитав Нарцис.

— Так, я думаю про неї, думаю і про те, що сталося з моїм життям.