Народні оповідання

Іцхок-Лейб Перец

Народні оповідання

Перекладач: Микола Зеров та Олександр Гер (В. Н. Вайсблат)

Стиль та орфографію перекладачів, в основному, збережено.

Три дарунки

І. Вгорі коло терезів

Колись, багато літ і поколіннів тому, десь упокоївся єврей.

Ну, що ж упокоївся єврей — вічно ніхто не живе — творять над ним обряд... ховають його по закону...

Після похорону син читає поминальну молитву, а душа летить вгору — на суд перед Всевишнього судію.

Приходить вона туди, і вже стоять перед суддею терези, щоб зважувати гріхи й добрі вчинки.

І з'являється оборонець небіжчика, його бувший янгол-охоронець і став з білим, як сніг, і чистим мішком у руках — праворуч од терезів.

І з'являється винуватець небіжчика, його бувший янгол-спокусник, і став з брудним та чорним мішком у руках — ліворуч од терезів.

В білому та чистому мішку — добрі вчинки, в брудному та чорному — гріхи. І висипав оборонець з сніжнобілого мішка на праву чашу терезів добрі вчинки — і пахнуть вони, як парфуми, і світяться, як зорі на небі.

І висипав винуватець з брудного мішка на ліву чашу терезів гріхи, і вони, не вам кажучи, чорні, як вугілля, і тхне від них справжня смола та сірка!

Стоїть собі бідна душа, дивиться й дивується — ніяк не сподівалася вона "там", щоб була така ріжниця межи "добром" і "злом". Там, долі, вона часто не розріжняла їх, приймала одно за друге.

А тарілки на терезах качаються поволі — вгору і вниз, то одна, то друга. Стрілка вгорі дрижить, схиляється, то на волосок вправо, то на волосок вліво.

Тільки на волосок і то поволі!

Простий єврей без злих замислів, але й без саможертви. Малі гріхи, але й доброчинність невелика. Дрібки, порошинки... Часом ледве стоплює їх око.

А проте, як подасться стрілка на волосок управо, з небесного лона чутно радість і веселощі; подасться — боронь Боже! — вліво, і пролітає сумне зітхання й досягає Святого Престолу.

А янголи сиплють помалу й уважно: дрібка за дрібкою, порошина за порошинкою.

Але вичерпується й колодязь. Мішки порожні.

— Вже? — питає служник суду, такий само янгол, як усі инші.

Добрий янгол і злий янгол вивертають мішки: нема нічого. Тоді підходить служник суду до стрілки подивитися, як вона стала — направо чи наліво.

Дивиться він і дивиться, і бачить таке, чого не було ще, одколи стоять земля і небо.

— Що так довго? — питає голова суду. А служник, запинаючись, одповідає:

— Рівно!

Стрілка стоїть якраз посередині!.. Гріхи й добрі діла важать однаково!

— Якраз рівно? — перепитують з-за столу Всевишнього Суду.

Знову дивиться служник і одповідає:

— Якраз!

Дивиться суд небесний і після наради виносять такий присуд:

— Якщо гріхи не переважили добрих діл, не можна душу присудити до пекла.

І з другого боку:

— Якщо добрі вчинки не переважили гріхів, перед душею не можна одчинити брами раю.

А тому: має душа блукати.

Нехай літає вона між землею й небом, аж поки Господь не згадає про неї, не змилосердиться над нею та не покличе її до себе — з ласки своєї.

І служник бере душу і виводить її.

Тужить душа, скаржиться на свою недолю.

— Чого ти плачеш? — питається він у неї. — Не випали тобі радости і втіхи раю, так зате не зазнаєш горя і мук геєнни.

Але душа не дається на потіху:

— Краще найбільші муки,— каже вона,— як ніщо! Ніщо — це найстрашніше!

Пожалів її служник суду і дав пораду:

— Лети,— каже він,— душе, вниз і держись низько понад земними селищами...

— На небо,— каже він,— не дивись... Та й що ж бо побачиш ти на небі? Самі тільки зорі! А вони сотворіння ясні, але холодні, нема в них жалощів, не заступляться, не скажуть за тебе слова перед Господом...

Поклопотатися за бідну душу можуть тільки праведні в раю. А вони — слухай, душе, люблять дари, красиві дари. Таке вже,— гірко додав він,— вдача теперішніх праведників. Літай же, душе,— сказав він далі,— низько понад селищами землі, приглядайся уважно, як там живеться та що робиться. А побачиш щось незвичайно гарне, красиве, лови його і підіймайся вгору; це буде подарунок праведним у раю.

І з дарунком в руках постукай і від мого імені говори з янголом, що при брамі. Скажи: я звелів.

— А як принесеш ти три дарунки, тоді сподівайся: одкриється перед тобою брама райської оселі. Праведні заступляться.

І говорючи так, він з жалістю випровадив її з неба.

II. Перший дарунок

Летить бідна душа низько над оселями землі й шукає дарів для праведних в раю. Летить та й летить над селами й містами, де тільки живуть люде, між огняними промінями в спеку, в дощі — між краплями й струнами води, кінець літа — між срібним павутинням, що висне в повітрі, зимою поміж сніжинками, що падають з високости... І все дивиться, все шукає.

А як побачить де єврея, то хутко-хутенько підлетить і загляне в очі: чи не ладен він на саможертву ради Святого наймення.

Замріє десь огник кріз щілину у віконці, підлетить душа й погляне: чи не виростають в тихій оселі запашні квіти Господні — добрі, святі діла.

На жаль!.. Здебільшого відскакує вона і од очей, і од вікон — тремтяча, перелякана...

І коли так спливають місяці і роки, мало не до розпуки доходить душа. Міста стали кладовищами, кладовища під хліба поорано, ліси порубані, каміння набережне на пісок розмите, ріки тчуть иншими коритами, тисячі зір поспадали з неба, мілійони душ злетіли вгору, а милосердний Господь ще не зглянувся на неї, і незвичайно гарного вона ще не бачила.

І думає душа:

— Світ такий бідний, люде такі звичайні і такі сірі душею, добрі вчинки такі дрібні... Де ж тут взятися "незвичайному"?.. Вік блукати мені бідній, забутій...

Та ледве помислила вона так, як червоне полум'я ударило їй в очі. Серед темної морочливої ночі — червоне полум'я.

Озирнулася вона: з високого вікна виривається полум'я.

Розбійники напали на багатія, розбійники з масками на обличчах. Один держить смолоскип і світить; другий стоїть коло горла багатиря з блискучим ножем і все повторює йому: "Тільки поворухнешся, жиду, кінець тобі: ніж пройде наскрізь!" А решта одбиває скрині та комоди й грабує.

А єврей стоїть перед ножем і дивиться спокійно.

Не порушаться брови над ясними очима, ані одна волосина його білої по пояс бороди не ворухнеться... Не його добро! "Бог дав, Бог взяв,— думає він,— нехай благословенно буде його святе Ім'я!" "З цим не родяться і в труну з собою цього не візьмеш",— шепочуть його бліді уста.

І він спокійно дивиться, як одчиняють останню шухляду останнього комода і витягають звідти мішки з золотом і сріблом, мішки з камінням дорогим та дорогим начинням — і мовчить...

А може, він зовсім одрікається од свого добра, щоб не було гріха грабіжникам?

Але раптом, коли злодії добрались до останньої схованки і витягли звідти маленький мішечок, останній, найпотаємніший, він забувається, тремтить, його очі поломеніють, рука простягається, щоб оборонити. І хоче він крикнути:

— Не займайте!

Але замісць крику бризкає червоний промінь крови — ніж зробив своє...

Це кров серця, і окропляє вона мішок!

Він падає. І хутко розбійники рвуть мішок — отут-то буде щонайкраще, щонайцінніше.

Але вони тяжко помиляються; задармо пролили вони кров: не срібло і не золото, не дороге каміння лежало в мішку — нічого такого, що дорогим та цінним уважається на цім світі!

Там було трохи пороху, пороху з святої землі для могили... От що хотів урятувати багач од чужих рук і очей і що окропив своєю він кров'ю...

Вхопила душа скривавлену грудку святої землі і з нею явилась перед небесною брамою.

І перший дар було прийнято.

III. Другий дарунок

— Пам'ятай,— крикнув у слід янгол, зачиняючи за душею браму,— ще два дарунки.

— Бог допоможе,— з надією мислить душа і з радістю кидається вниз.

Але радість її згодом потьмарилась. І знову минають літа за літами, і нема незвичайних діл. І знову посідають її смутні думки.

— Живою криницею вибився світ з Господньої волі і тече, і тече все далі в віках. І що далі тече, тим більше землі й пороху вбирає в себе. Все мутнішою й бруднішою стає вона; менше дарунків знаходиться в ній для неба. Дрібнішають люде, дрібнішають добрі вчинки, непоказніші стають гріхи: діл та вчинків і оком не вхопиш.

"Коли б Господь,— думає вона далі,— звелів одразу зважити добрі вчинки й гріхи всього світу, то й тоді стрілка на терезах ледве закачалась би, ледве-ледве затремтіла б. І світ так само не може — ні вгору, ні вниз... І він блукає межи ясним небом і темною безоднею... і оборонець з винуватцем вічно боролися б, як боряться тут світ і темрява, тепло і холод, життя і смерть.

Дрижить світ і хитається, і не може ні знятися вгору, ні впасти додолу, і тому вік будуть весілля й розлуки, родини і похорон, банкети і поминки, любов і ненависть... вічно... вічно..."

Раптом почулися звуки сурем і тулумбасів...

Глянула душа вниз — німецьке місто (розуміється, середньовічне); різнокольорові дахи з заланами оточують плацу перед магістратом і різноманітною, перисто-одягненою юрмою гуде весь майдан; повно голів по вікнах; люде лежать скрізь на дахах, дехто забрався верхи на балки з-під покрівлі й балкони, виповнені людьми...

Перед будуком магістрату стоїть стіл, вкритий зеленим сукном з золотими китицями й бахромою. За столом сидять члени магістрату — райці — в оксамитових убраннях, з золотими застібками, в соболевих шапках і білими перами на брилянтових запонах, і на почесному місці сидить сам бургомистр. Орел витає над його головою. Остронь — зв'язана жидівська дівчина; поблизу десять слуг ледве стримують дикого коня. Бургомистр встав і, тримаючи в руках вирок обвинуваченої жидівської дівчини, звертається до люду:

— Ось ця жидівка, ця жидівська дівчина, вчинила тяжкий злочин; такий великий злочин, що сам Господь, як не велике його милосердя, не міг би їй простити.

Вона вибралася тайком з гетто і пройшлася в останнє наше велике свято по наших чистих вулицях...

Безсоромними своїми очима заплямувала наш святий похід і зганьбила святі наші образи, що їх несли ми з побожними співами і звуком сурем по вулицях.

Своїми проклятими ушима вона набралася співів наших невинних білоубраних дітей і брязкіт святих тулумбасів. І хто знає? — може, нечистий, нечистий диявол, взявши на себе образ жидівської дівчини, дочки проклятого рабина, діткнувся нашої святині і опоганив її!

Чого бажав він, диявол, в цім прекраснім образі? Бо ж не можна перечити: вродлива вона, вродлива, як тільки може бути диявол.