Народні оповідання - Сторінка 4

А на чолі зібрання — краківський рабин.

З'явилася ціла лава служників з рибою на великих полумисках; задзвеніли срібні ножі та виделки; чути гомін за жіночим столом; спливає він в учену розмову за столом краківського рабина — і все те уривається з голосною "веселою" музикою... Три оркестри!.. Грім іде, дрижать на радощах огники по столах і кругом — по стінах; а краківський рабин обперся на спинку свого крісла і п'є втіху.

Він був великим знавцем музики...

Од "веселої" музики перейшли на "валашську", навіть не перейшли, а перепливли — такий непомітний був перехід — тече, пливе валашська мелодія. Грає краківська скрипка, словами промовляє, розкриває серця й западає в них... І три оркестри підтримують її.

І здається, ніби вода тече, ніби Висла та розлилась, сяє і колихається, гомонить і тремтить на честь нареченого і нареченої, на честь краківського рабина і дорогих гостей; а над рікою літає диво дивне — літає пташка, грає-співає солодко-солодко, на голос тихої та сумної молитви. Раптом переривають її вигуки, високі й радісні звуки, і знову спадають до тихої сумовитої молитви: — правда, радість велика, але ж не можна забути про вигнання, про блукання Шехини...— та й знову вигуки радощів: все-таки — таке весілля, збір таких учених, і краківський рабин на чолі!.. (компонував музику люблинський кантор...)

І раптом оркестр підіймається високо-високо, всі струменти грають, все голосніше й голосніше, вгору, вгору, ніби переходять з одної ступені до другої, все гуде, все танцює, все сяє, і раптом усі уривають... ніби струни на всіх струментах відразу полопалися... Тихо, і серед тиші чутно тільки: "Бу! бу! бу-у!"

Один Аврам грає далі; всі очі обернені на його плечі,— тихо, ніхто й бровами не рушить, тільки Аврамова рука ходить і тягнеться і веде за собою смичок:

— Бу, бу, буу, буу!..

Це — музики нарочито підстроїли таку штуку, щоб розсмішити гостей...

Але їм не пощастило.

Дивляться музики і ждуть, що от-ото приснуть усі сміхом, але всі дивляться на Аврама, переводять очі на краківського рабина; в його присутности ніхто не посміє сміятись. Обличчя збираються в зморшки, кривляться губи, сміх випирає з очей, але глянуть на краківського рабина і ждуть. А краківський рабин сидить, обперся високою хутряною шапкою на спинку свого крісла, брови нависли над очима,— чи не задрімав він, краківський рабин? А бас все виводить:

— Бу, бу, буу, буу!..

Моторошно стає людям.

І раптом всі очі перебігають до краківського рабина, до середніх воріт.

За ворітьми гомін, чутно кроки.

Служники підбігають, одчиняють ворота і, перелякані, кричать:

— Ні, ні! Для вас, для старців, буде окрема вечеря!

Ясно, що бідарі хотять увійти. Краківський рабин підводить очі, хоче щось сказати; мабуть, накаже пустить, що ж має він робити?

Але тієї ж хвилини в воротах з'являється дід, у подраному каптані, з розпатланими сивими пейсами й бородою, старець, як усі старці, але очі глядять з величністю короля і рухи руки — королівські. Перелякані служники відступають перед його поглядом; неохоче, з великою пошаною одчиняють ворота; він махає рукою, і вони несамохіть розступаються і дають дорогу...

І дід в лахміттю старця з старців, але з королівською поставою і поглядом, увіходить в ворота, за ним цілий натовп старців. Він доходить до середини шопи і там зупиняється, за ним довгою лавою стає стареча братія. Всі вражені, всі дивляться мовчки.

Краківський рабин теж мовчить. Тільки Аврам веде своє; і всім видко, як дрижить його зігнута спина, як рука водить смичком взад і вперед, і бас зворушливо й поважно стогне:

— Бу, бу, буу, буу!

І старий король в старечому лахміттю за кілька хвиль одкриває свої уста — гості нахиляються наперед, через столи, инші то зовсім виходять з-за столів, але без гуку, навшпиньках, ніби магнітом тягне їх до старечих уст, до тих уст прив'язані всі очі.

І старець говорить одно слово: "Північ!.."

— Рабине з Кракова! — каже він далі.— Аврам грає на опівнічну молитву. Ви не вірите, краківський рабине, так ви почуєте. Ради високої чести — почути, як Аврам грає на опівнічну молитву, судилося вам, щоб ви засватали за свого сина дочку люблинського старшини і щоб Томашів був вам на півдороги. Ради вас почують і инші, але не всі так, як ви. Ви знаєтесь на музиці.

— Бу, бу, буу, буу! — грає своє Аврам. А натовп, захоплений, ніби заворожений, мовчить. І дід-старець підіймає праву руку, подає знак дахові, і дах розійшовся, півдаха направо, півдаха наліво, як крила кущі.

Показується небо,— зоряне, яскраве небо. Над дахом, що розійшовся, пливе місяць. Тихо проплив він. І от як він проплив; старець ще раз підносить руку, і розверзається небо. Пливе на висоті море самородного світла, і в цьому світлі, що тремтить і хвилює, чутно, як співають і грають — то хори небесні творять опівнічну молитву; янголи-співці співають, янголи-музики грають, і всі ведуть одну мелодію, і бас Аврама приграє їм, впливе в одному співі світла, що колихається, і підіймається, і дрижить в високості.

І в тремтінні застигли всі гості.

І ще подав знак старець, і замкнулося небо; припинилася гра; зорі пливуть, і моргають, і дрижать, немов від тихої та сумної радости...

І ще один знак подає старець, і обидві половини даху спадають знову і змикаються. Всі закам'яніли, сидять, ледве дихають, тільки бас Аврама все тягне:

— Бу, бу, буу, буу!

І раптом смичок і бас випадають йому з рук. Він встає, повертається лицем до люду й починає: "Вважай, Ізраелю, Господь Бог наш, Господь єдиний!.." І проказує це на той самий мотив, що грали в небесах.

Скінчив і впав непритомний...

Дід підхопив його.

— Віднесіть його до богадільні,— наказав він слугам.

Слуги взяли його й винесли...

— Рабине з Кракова! — сказав дід після того, як Аврама винесли,— не на весілля приїхали ви, а на похорон.

Аврама покликано до небесного лона, там не ставало баса...

І дід щез з усіма старцями...

Так воно й сталось.

Аврам-бас другого ж дня вранці упокоївся у домі молитви, і краківський рабин з усіма гостями були на похороні.

А старець той, як повідають, був сам ребе Лейб-Сорес...

Дуже можливо...

Дива на морі

В землі Голляндії, в напіврозваленій хатині на березі моря, так само жила "німа душа" — єврей-рибалка Сатя. Ім'я те може було дано по його прадіду Саадії, але він про те не знав. Він взагалі мало що знав про єврейство. Споконвіку рибалка, він дні й роки пробував на морі. Всього одним-одна єврейська сім'я серед багатьох неєврейських... що він міг знати? Сатя ловить рибу, його жінка плете волоки та порається по хазяйству, малі діти качаються по піску та шукають бурштину... Тож коли виїде Сатя на море та почнеться буря і небезпека почне грозити рибалці, то ні сам він — на морі, ні його сім'я — дома — не вміють навіть "Вважай, Ізраелю!". Сатя мовчки поглядає на небо; його жінка рве на собі волосся, кидає розгнівані погляди вгору, до розгніваного темного неба, а діти падають на пісок і разом з иншими дітьми волають: — "Санта Марія, Санта Марія!"...

Та й звідти їм було знати більше? Пішки ходити до сусідньої громади — далеко. Їздить сім'ї, що ледве заробляє на хліб,— незмога. Та й море до того ж держить при собі... Батько Саті, дід Саті і прадід його загинули в морі. Але таку вже силу таїть воно в собі, те море: воно — найстрашніший ворог людини й дуже часто лукавий ворог, і все-таки його люблять, і тягне до нього людину, немовби магнітом. І не можна одірватись од нього: і хочеться жити на ньому, і загинути в ньому.

Один тільки єврейський звичай заховала сім'я — Судний день, Йом-Кіпур.

Напередодні Судного дня рано-вранці вибиралася найбільша рибина. І вся сім'я йшла з тією рибиною в город і оддавали рибу громадському різникові, в которого і розговлялись після посту.

Весь Судний день сім'я перебувала в Голляндській молитовні, прислухалась, як хор співає, як орган грає, як кантор щось говорить по-своєму... Розуміти вони не розуміли ні єдиного слова: дивилися тільки на Святу скинію та на проповідника в вишиваній шапці, коли золота шапка вставала, і вони вставали, і коли золота шапка сідала, сідали й вони. Инколи, бувало, задрімає Сатя од утоми, тоді сусід ліктем будить його, коли треба вставати. З цього й складався весь їх судний день. Що це день Небесного суду, що риба в воді тремтить і що на небі робиться, про те Сатя не знав. У нього просто був звичай: в Судний день слухати хор і орган, не ївши після "ключевої" молитви (він навіть не знав, що ця молитва називається "ключевою"), ішов він до різника вечеряти... Сам різник знав теж небагато, мало чим більше од Саті. На те й Голляндія!

Зараз же по чорній каві його жінка й діти вставали, прощалися з різником і його родиною і, побажавши одно одному щастя в новому році, йшли пішки вночі до моря. Не "додому", говорили вони, а "до моря".

— Як же так? Та ви ж города ще не бачили? — говорять, бувало, різник та різничиха.

Кривиться Сатя.

— Город?!

Сатя неговіркий, море навчає мовчати: Сатя не любить города. Тісно, без повітря, без неба. Тільки смужка од даху до даху. На морі ж простір... дихається там...

— Та ж воно ваш ворог, ваша смерть! — пробують переконать його.

— Але ж хороша смерть!

Сатя хоче скінчити свої дні так само, як скінчив його батько й дід,— щоб море поглинуло його, здорового,— не хворіти, не подихати поволі на ліжку... Слухати, як плачуть, а потім бути закопанцем в морську землю — бррр!.. Холодом подихає на Сатю, тільки згадає він про такий похорон...

А там вся сім'я пішки йде до дому, до моря...

Йдуть всю ніч, і ледве почне займатись на світ, ледве помітять золотий відблиск пісковатого берега і блисне перед ними дзеркало моря, радість виповнює їх, і вони б'ють в долоні.

Жених не радіє так своїй нареченій.

І так минає рік за роком.

Міняється рибалка, рідше міняється різник, звичай зостається звичаєм.

А весь той звичай складається з посту, хору, органу, великої риби за вечерею після останньої молитви, прощання і взаємних побажань...

Все це вкупі єдина нитка, що в'яже Сатю з єврейським світом.

І одного разу, в п'ятницю, став світ світати... Море стиха прокидається. Воно ледве дише, ледве чутно його буркотання, воно ліниво протягується, марить,— воно ще заспане... Де-не-де в блакитній далечині затремтить двоє білих крил, птах щось прокричить там...