Народні оповідання - Сторінка 7

І він стиха радіє і стежить за вогником. Небо блідне, зорі примеркають і гаснуть, на сході червоніє, так ніби вузенька, червона річка розлилась вздовж неба. А вогник вже йде до міста, вийшов вже на його вулицю. От уже його хата. Двері його хати одчинені; він, мабуть, так і забув причинити їх. І от: вогник заходить до його хати! До нього в хату заходить вогник, він іде за ним і бачить, як вогник залізає під ліжко. А навколо всі сплять. Стиха підходить він до ліжка, нагинається і бачить, як вогник крутиться під ліжком, немов дзига, на одному місці.

Бере він халата, кидає під ліжко і накриває вогник... Ніхто не чує. А тим часом вдирається вже до хати крізь щілини золотий, вранішній промінь.

Присів він на ліжку і дав обітницю, що він весь суботній день нікому ні слова не скаже, ні півслова, а то ще люде согрішать проти святої суботи. Вона, жінка, чого доброго не втримається, а вони, синки, то вже напевне — ні! Зараз схотять перелічити, щоб цей же мент довідатись скільки. І зразу ж вийде таємниця з хати і в школі, і по молитовні, і по всіх вулицях почнуться балачки про його багацтво, про щастя, про долю. І ніхто не стане молиться, ніхто не помиє рук перед стравою, не помолиться після страви, як слід. І він ще наведе на гріх свою сім'ю і півмістечка. Ні, він і звука не видасть... І він витягується на ліжку, і ладиться до сну.

І нагородив його Господь: коли після останньої молитви в суботу нагнувся він під ліжко і підняв халата, там лежав мішок з тисячами тисяч червонців — і не порахувати: велике ліжко було!

І він став-таки багачем з багатіїв. І в достатку прожив свої дні.

Тільки жінка бувало — серед достатків — дорікає йому:

— Господи! І як то чоловік має таке серце, як камінь: цілий літній день перемовчати, ні слова не сказать, навіть рідній жінці, ні єдиного слова!.. А я тоді,— згадує вона,— при вечірній молитві "Боже Аврама!" так наплакалась, так наплакалась... Ані шеляга не було в хаті...

А він заспокоює її з усмішкою:

— Хто знає? Може, якраз по твоїй молитві — "Боже Аврама!" — все й скінчилося так добре.

Сім добрих літ

От історія, що сталася в Турбині.

Жив колись в Турбині носильщик, на ймення Товій. І був він дуже бідний. Одного разу, в четвер, стоїть він на базарі, підіткнувши поли під мотузку і виглядає, звідки прийде йому поміч — чи не буде йому заробітку для святої суботи. А крамниці, як на те, стоять порожні. Ніхто не входить, ніхто й не виходить. Не видно покупців, щоб довелося їм однести що-небудь. Підводить бідолаха очі на небо з молитвою, щоб не мати йому, боронь Боже, сумної суботи та щоб жінці, його Сарі, та й діткам його, не довелося голодувати ради свята...

І коли він так молиться, чує, як хтось потягнув його ззаду за полу. Озирнувся і бачить перед собою німчика в мисливському убранні, з пером на капелюсі, з зеленою оторочкою на куртці. І говорить йому німець:

— Слухай, Товію, суджено тобі сім добрих літ, сім літ щастя, гаразду і великого грошового скарбу. Але від тебе залежить, коли ти хочеш цих семи літ достатку. Хочеш — тобі ще сьогодні засяє твоє щастя, і перше, ніж сонце щораз у тебе над головою зайде, ти зможеш купити весь Турбин з усією його околицею. Але скінчаться сім літ і ти знову станеш таким бідарем, як був. А хочеш, то ці добрі благословенні часи настануть лиш на прикінці твого життя, і ти підеш з цього світу найбільшим багатирем.

Був же ж то, як виявилося потім, пророк Ілія, що взяв на себе, як звичайно, образ чужоземця. Але Товій думав про те, що це звичайний собі чарівник, і одповів йому:

— Любий мій німче, дай мені спокій! Я, не тобі кажучи, дуже бідний і нема чим мені справити суботи, та й нема в мене чим заплатити за твою працю і твої поради.

Коли ж німець не одійшов, а повторив свої слова раз, і вдруге, і втретє, Товієві запали ті слова в голову, і одповідає він йому:

— Знаєш, любий німче, коли ти справді турбуєшся про мене, а не глузуєш тільки над моєю бідністю, коли ти справді ждеш моєї згоди, так я тобі скажу от що:

— Маю я звичай про всяку справу, що маю робити, порадитись перше з жінкою моєю Сарою, і без її я не можу дати тобі певної відповіді.

І каже німець, що це добре діло — радитися з жінкою, і каже йому піти й переговорити з нею, а він, німець, буде стоять на сім місці і ждати відповіді.

Товій ще раз озирається на всі боки: заробітку не видко. Думає, що він може тут втратити. Піде він додому і попитає. Випустив він поли та й пішов аж за місто, де жив за малим не коло самого поля, в убогій землянці...

Сара, побачивши його крізь одчинені двері (діло було влітку), вибігла до нього назустріч з великою радістю: вона думала, що Товій приніс почин на суботу.

Але він каже їй:

— Ні, Саро, Господь — нехай благословиться Його наймення — ще не послав мені заробітку. Але до мене з'явився якийсь німець.

І він переказує Сарі: так і так, прийшов до мене німець і каже, що суджено їм сім літ достатку і од нього залежить, коли ці добрі роки мають наступити: зараз чи перед смертю. І от він питає її: коли?

Сара, недовго думавши, каже:

— Іди ж, дружино моя, і скажи німцеві, що ти хочеш семи літ достатку зараз.

— Чому, Саро? — питає здивований Товій.— Після семи літ ми ж знов збідніємо, а тому, хто обіднів, гірше жити, ніж звичайному бідареві.

— Не турбуйся, друже мій, про майбутнє. Покіль що бери, що дають. Говори: "Благословен Господь щодня". До того ж, треба платити за дітей учителю: їх прогнали з школи і тепер вони б'ють байдики, граються на піску.

Цих слів було доволі, щоб Товій побіг до німця з твердою постановою просити, щоб сім добрих літ почалися негайно.

І говорить йому німець:

— Подумай-но, Товію, тепер ти здоровий та дужий і можеш заробити, коли більше, коли менше... Але що буде, коли ти постарієш, збіднієш і не стане в тебе такої снаги для праці?..

Одповідає йому Товій:

— Слухай, німче! Жінка моя Сара хоче зараз. По-перше, говорить вона: "Благословенний Господь щоденно", і тому нема чого дбати про грядущий день; а по-друге, дітей вигнано з школи.

— Коли так,— каже йому німчик,— то йди додому. І перше, ніж ти дійдеш до хати,— розбагатієш!

Хочеться йому спитати, що саме буде, як сім років скінчаться, але німець тим часом щез.

Іде він, Товій, додому! А жив він, як уже сказано, за містом, мало не на самому полі. Підходить до хати, коли глянув: діти граються за хатою в пісочку.

Підходить він і бачить, що вони достають з ямки не пісок, а чисте золото, справжнє червоне золото... Ясно, що ні про що вже не треба думати: почалися щасливі дні, сім літ достатку.

Але час летить, як стріла з лука, і сім літ скоро проходять. І з'являється німчик об'явити Товію, що сім літ скінчилися, і сьогодні ввечері увійде золото в землю: і те золото, що в хаті, і навіть те, що він міг приховати в людей.

І застає він Товія, як і перше, на базарі. Стоїть він, як сім літ тому, і так само поли під мотузкою — дожидає заробітку. І каже йому німчик: "Слухай, Товію, сім літ минулося"...

Одповідає йому Товій: "Іди й скажи про це жінці моїй Сарі, бо скарби всі ці роки були в неї на руках".

Ідуть вони вдвох за місто і приходять до тієї самої землянки на полі і застають Сару перед дверима. Одягнена вона так само убого, як сім літ тому, але обличчя її тепер усміхається.

І говорить їй німчик тими ж словами, що сім добрих літ минулося.

Одповідає йому вона, що сім літ для них ще й не починалися, що вони ніколи не вважали цього золота своїм. Бо що людина заробить своїми руками, те і є її, а таке багацтво, що дістається без поту й мозолів, є тільки дар, що Господь оддав їм на сховок. Вона з цього золота брала й тратила тільки на навчання своїх дітей. Наука та і закон той — Господні. То й не гріх платити Господніми грішми. Коли ж Господь знайшов тепер кращого доглядача до свого золота, то що ж: нехай візьме його і передасть иншому.

Ілія-пророк прослухав те і щез. Він переказав її відповідь небесному суду, і небесний суд порішив, що кращого доглядача немає. І сім літ достатку не кінчалися до самої смерті Товія і його жінки Сари.

"А може, і ще вище!"

Хасидське оповідання

І ребе з Немирова під час "Слихос"* кожного ранку щезав, пропадав.

Його не видно було ні в синагозі, ні в обох молитовних домах, ні в приватних молитовнях; а дома то вже напевно не було його. Дім стояв одчинений; хто захотів, заходив і виходив. Красти в ребе не крали, хоча в домі живої душі не зоставалось.

Де ж міг бути ребе?

А де ж йому бути? Напевно, на небі? — Мало хіба клопот у ребе перед страшними днями?! Євреям — нівроку їм — треба й заробітку, й спокою, й здоровля, й догідного шлюбу для дітей; хотять вони бути добрими й побожними. А гріхи великі, і диявол тисячею своїх очей дивиться від одного краю світу й до иншого; він бачить, і докладає, і виказує... І — хто ж допоможе, як не ребе?

Так думав люд.

Але раз прибув до Немирова литвак. Так-от, він сміється! Та ж ви знаєте литваків: душеспасення книжок вони не поважають, зате набивають собі голову Талмудом і коментаторами. Так литвак достоменно доводить з Талмуду — очі вам коле! — що навіть Мойсей-пророк,— доводить він,— не міг за життя піднятися на небо, а тримався на десять ступенів попід небом! Ану, посперечайся з литваком!

— Куди ж дівається ребе?

— Хіба то моє діло? — одповідає він, але тут же (на що тільки не здібний литвак) він постановляє дізнатися правди.

І того ж таки вечора, одразу ж по вечірній молитві, прокрадається литвак в кімнату до ребе, укладається в ребе під ліжком і лежить. Він повинен переждати всю ніч і бачити "куди" щезає ребе і що він робить під час "Слихос".

Другий, може, здрімнувся і проспав би, але литвак дасть собі раду: читає він собі з пам'яти цілий Тракт із Талмуда! Не пам'ятаю вже який саме.

Вдосвіта чує він, як стукають до "Слихос".

Ребе вже давно не спить.

Литвак вже з годину чує, як він зітхає.

Хто чув, як зітхає ребе з Немирова, той знає, скільки туги за весь люд ізраельський, скільки горя було в кожнім зітханню. Душа розривалася, чуючи ці зітхання! Але ж у литвака серце залізне. Прислухається він і лежить собі, як лежав! Ребе лежить так само: ребе — хай подасть йому Господь віку! — на ліжку, литвак під ліжком.

І от чує литвак, як ліжка у всьому домі починають рипіти...