Населений острів - Сторінка 45

Ротмістр Пудураш. Вогненосний герой, командир роти у Бригаді Мертвих-але-Незабутніх, який потопив одинадцять білих субмарин і загинув у нерівному бою. Його погруддя, увінчане букетом сухоцвіту, красувалося на кожному плацу, а голова його, висхла, з жовтою, мертвою шкірою, була чомусь тут. Гай позадкував. Так, це найсправжнісінька голова. А он іще голова — незнайоме гостре обличчя. І ще голова... І ще... Скільки їх тут?

— Маку! — сказав Гай. — Ти бачив?

— Так, — сказав Максим.

— Це голови! — сказав Гай. — Справжні голови...

— Подивись альбоми на столі, — сказав Максим.

Гай через силу відірвав погляд от моторошної колекції, повернувся і нерішуче підійшов до столу. Приймач щось горлав незнайомою мовою, лунала музика, тарахкотіли розряди, і знову хтось говорив — украдливо, оксамитовим, значущим голосом: "Знищення, повне й остаточне знищення..."

Гай наздогад узяв один з альбомів і відгорнув тверду, обклеєну шкірою обкладинку. Портрет. Дивне довгасте обличчя з пухнастими бакенбардами, що звисають зі щік на плечі, волосся над лобом поголене, ніс гачком, розріз ніздрів незвичний. Неприємне обличчя, неможливо уявити його собі усміхненим. Незнайомий мундир, якісь значки чи медалі у два ряди... Оце так тип... Певно, яке-небудь цабе. Гай перегорнув сторінку. Той самий тип у компанії з іншими типами на містку білої субмарини, знову похмурий, хоча інші вишкіряють зуби. На задньому плані, не в фокусі, — щось схоже на набережну, якісь незнайомі будівлі, невиразні силуети дивовижних дерев... Наступна сторінка. У Гая перехопило подих: палаючий "дракон" зі збитою набік баштою: з відчиненого люка звисає тіло легіонера-танкіста, і ще два тіла, одне на одному, збоку, а над ними, розчепіривши ноги, той самий тип з пістолетом в опущеній руці, у шапці, що скидається на артилерійську гільзу. Дим від "дракона" густий, чорний, а от місця знайомі — цей самий берег, піщаний пляж і дюни позаду... Гай увесь напружився, перегортаючи сторінку, і не даремно. Натовп мутантів, душ двадцять, усі голі, ціла купа виродків, стягнутих однією мотузкою. Кілька діловитих піратів у ковпаках, зі смолоскипами, а обіч знову цей тип — щось, схоже, наказує, витягнувши правицю, а ліва рука лежить на руків'ї кортика. До чого ж моторошні ці виродки, дивитися страшно... Проте далі пішло ще страшніше.

Та сама купа мутантів, але вже згоріла. Тип віддалеки нюхає квіточку, гомонить з іншим типом, повернувшись до трупів спиною...

Велетенське дерево в лісі, суспіль обвішане тілами. Висять хто за руки, хто за ноги, і вже не виродки — на одному картатий піджак виховуваного, на другому — чорна куртка легіонера.

Старий прив'язаний до стовпа. Обличчя викривлене, кричить, заплющивши очі. Тип тут і вродився — із заклопотаним виглядом перевіряє медичний шприц...

Відтак знову повішені, палаючі, згорілі мутанти, виховувані, легіонери, рибалки, селяни, чоловіки, жінки, старі, малеча... Панорамний знімок: лінія пляжу, на дюнах — чотири машини, усі горять, на передньому плані дві чорні фігурки зі здійнятими руками... Досить. Гай закрив і пожбурив альбом, посидів кілька секунд, потім із прокльоном поскидав усі альбоми на підлогу, підхопився й оббіг кругом столу.

— Це ти з ними хочеш домовлятися?! — загорлав він Максимові у спину. — Хочеш їх привести до нас?! Цього ката?! — Він підскочив до альбомів і копнув їх ногою.

Максим вимкнув приймач.

— Не шаленій, — сказав він. — Нічого я вже не хочу. І нема чого на мене гримати, якщо ви самі винні, проспали свій світ, масаракш, збидліли, як найпослідуща звірота! Що тепер з вами робити? — Він зненацька опинився біля Гая, схопив його за барки. — Що мені тепер робити з вами? — гаркнув він. — Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!

Гай мовчки вертів шиєю, мляво відпихаючись. Максим відпустив його.

— Сам знаю, — сказав він похмуро. — Нікого не можна приводити. Кругом звірота... На них самих насилати треба... — Він підхопив з підлоги один з альбомів і почав рвучко гортати сторінки. — Який світ запоганили! — говорив він. — Який світ! Ти поглянь, який світ!..

Гай дивився йому поверх руки. В цьому альбомі не було ніяких страхіть, просто краєвиди різних місць, дивовижної краси і чіткості кольорові фотокартки — сині бухти, облямовані буйною зеленню, сліпучої білизни міста над морем, водоспад у гірській ущелині, якась чудова автострада і потік різноколірних авто на ній, і якісь старовинні палаци, і снігові вершини над хмарами, і хтось весело мчить сніговим схилом гори на лижах, і дівчата, сміючись, пустують у морському прибої.

— Де це все тепер? — говорив Максим. — Куди ви все це поділи? Розміняли на залізо? Ех ви... людці.., — Він пожбурив альбом на підлогу. — Ходімо.

Він люто навалився на двері, зі скреготінням і вищанням розчахнув їх навстіж і попростував коридором. На палубі він спитав:

— Їсти хочеш?

— Угу... — відповів Гай.

— Гаразд, — сказав Максим. — Зараз поїмо. Попливли.

Гай вибрався на берег першим, миттю зняв чобіт, роздягнувся і розклав одяг для просушування. Максим усе ще плавав, і Гай не без тривоги стежив за ним: дуже вже глибоко пірнав друг Мак і дуже вже довго залишався під водою. Не можна так, небезпечно так, як йому повітря вистачає?.. Нарешті Максим усе-таки вийшов, тарабанячи за зябра величезну могутню рибину. У рибини був ошелешений вигляд, ніяк вона второпати не могла, як же це її спіймали голими руками. Максим пожбурив її подалі від води і сказав:

— Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також, мабуть, мутант. Прийми пігулки, а я її зараз приготую. її можна сирою їсти, я тебе навчу, — сасімі називається. Не їв? Давай ножа...

Гай простягнув йому ніж, і Максим спритно і швидко розібрав рибину.

Потім, коли вони наїлися сасімі — нічого не скажеш, виявилося цілком їстівно, — і вляглися голяка на гарячому піску, Максим після тривалого мовчання спитав:

— Якби ми потрапили до рук патрулів, здалися, куди б вони нас відправили?

— Як — куди? Тебе — за місцем відбування, мене — за місцем служби... А що?

— Це точно?

— Куди вже точніше... Інструкція самого генерал-коменданта. А чому ти запитуєш?

— Зараз вирушимо шукати легіонерів, — сказав Максим.

— Танк захоплювати?

— Ні. За твоєю легендою. Тебе викрали виродки, а каторжник тебе врятував.

— Здаватися? — Гай сів. — Як же так?.. І мені також? Назад під випромінювання?

Максим мовчав.

— Я ж знову телепнем стану... — безпомічно сказав Гай.

— Ні, — сказав Максим. — Тобто так, звісно... але це вже буде не так, як раніше... Ти, звісно, будеш трішки телепнем, але ж тепер ти будеш вірити в інше, в правильне... Це, звісно, також... Але все-таки краще, набагато краще...

— Але ж навіщо? — у відчаї закричав Гай. — Навіщо це тобі потрібно?

Максим провів долонею по обличчю.

— Річ у тім, Гаю, друже, — сказав він, — що почалася війна. Чи то ми напали на хонтійців, чи то вони на нас... одне слово, війна...

Гай з жахом дивився на нього. Війна... Рада... Боже, але навіщо це все? Знову все спочатку...

— Нам потрібно бути там, — вів далі Максим. — Мобілізацію вже оголошено, усіх кличуть до лав, навіть нашого брата каторжника амністують — і до лав... і нам потрібно бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив під твоє командування...

Гай майже не слухав його. Вчепившись пальцями у волосся, він розхитувався з боку на бік і повторював сам до себе: "Навіщо, будьте ви прокляті!.. Будьте ви тридцять три рази прокляті!.."

Максим трусонув його за плече.

— Зараз же візьми себе в руки! — сказав він суворо. — Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати ніколи... — Він підвівся і знову потер обличчя. — Щоправда, з вашими проклятими баштами... Масаракш, ніякі башти їм не допоможуть... Вдягайся швидше, і ходімо. Нам слід поспішати.

— Швидше, Фанку, швидше! Я спізнююсь.

— Слухаюсь. Рада Гаал... Вона вилучена з відання пана державного прокурора і перебуває в наших руках.

— Де?

— У нас, в особняку "Кришталевий лебідь". Вважаю за свій обов'язок ще раз висловити сумнів щодо розумності цієї акції. Навряд чи така жінка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають, і навіть якщо Мак...

— Ви гадаєте, що Розумака дурніший, ніж ви?

— Ні, але...

— Розумака знає, хто викрав жінку?

— Боюсь, що так.

— Гаразд, нехай знає... З цим, мабуть, усе. Далі що?

— Сенді Чичаку зустрічався зі Смикунцем. Смикунець, схоже, погодився познайомити його з Графом за умови...

— Стоп. Який Чичаку? Лобатий Чик?

— Так.

— Справи підпілля мене зараз не цікавлять. В справі Максима у вас все? Тоді слухайте. Ця бісова війна сплутала усі плани, Я від'їжджаю і повернусь днів за тридцять — сорок. За цей час, Фанку, ви повинні закінчити справу Мака. До мого приїзду Мак повинен бути тут, у цьому будинку. Дайте йому посаду, нехай працює, дайте йому повну волю, проте натякніть — дуже, дуже м'яко! — що від його поведінки залежить доля Ради,.. В жодному разі не дозволяйте їм зустрічатися... Покажіть йому інститут, розкажіть, над чим ми працюємо... в розумних межах, звісно. Розкажіть про мене, опишіть мене як розумну, добру, справедливу людину, великого вченого. Дайте йому мої статті... крім цілком таємних. Натякніть, що я в опозиції до уряду. У нього не повинно бути анінайменшого бажання залишити інститут. У мене все. Запитання є?

— Так. Охорона?

— Ніякої. Це безглуздо.

— Стеження?

— Дуже обережне... А краще не треба. Не сполохайте його. Головне — щоб він не захотів залишити інститут... Масаракш, і в такий час я мушу їхати!.. Ну, тепер усе?

— Останнє запитання, вибачте, Мандрівче.

— Так?

— Хто він усе-таки? Навіщо він вам?

Мандрівець підвівся, підійшов до вікна і сказав, не озираючись:

— Я боюсь його, Фанку. Це дуже, дуже, дуже небезпечна людина.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

За двісті кілометрів від хонтійського кордону, коли ешелон надовго застряв на запасній колії поблизу якоїсь невиразної, замизканої станції, новоспечений рядовий другого розряду Зеф домовився по-доброму з охоронцем, збігав до колонки за окропом і повернувся з портативним приймачем. Він повідомив, що на станції цілковитий бедлам, вантажаться одразу дві бригади, генерали пересварилися між собою, заґавилися, і він, Зеф, змішавшись із натовпом ординарців, денщиків, ад'ютантів, що вирує довкола них, поцупив цього приймача у одного з лакуз.

Теплушка зустріла це повідомлення соковитим схвальним іржанням.