Населений острів - Сторінка 46

Усі сорок душ негайно скупчилися навколо Зефа. Тривалий час не могли влаштуватися, комусь дали по зубах, аби не штовхався, лаялися і скаржилися один на одного, поки Максим зрештою не гаркнув: "Цитьте, покидьки!" Тоді всі заспокоїлися. Зеф увімкнув приймач і заходився ловити усі станції підряд. Відразу з'ясувалися цікаві речі. По-перше, з'ясувалося, що війна ще не почалася. Ніяких кривавих битв не було. Хонтійська Бойова Ліга, пойнята жахом, горлала на весь світ про те, що ці бандити, ці узурпатори, ці так звані Вогненосні Творці скористалися мерзенною провокацією своїх найманців у особі так званої і горезвісної Хонтійської Унії Справедливості і тепер зосереджують свої сили на кордонах багатостраждальної Хонті. В свою чергу, Хонтійська Унія лаяла, аж гай гудів, Хонтійську Лігу, цих платних агентів Вогненосних Творців, і докладно' розповідала, як хтось переважаючими силами витіснив чиїсь виснажені попередніми боями підрозділи через кордон і не дає їм можливості повернутися назад, саме ця обставина і стала для так званих Вогненосних Творців приводом до варварського вторгнення, що його слід чекати з хвилини на хвилину. І Ліга, і Унія при цьому в однакових виразах туманно натякали на якісь атомні пастки, готові до зустрічі підступного ворога.

Крім того, Зеф спіймав якісь передачі на мовах, відомих лише йому, і повідомив, що князівство Ондол, виявляється, ще існує і, більше того, продовжує вчиняти розбійницькі напади на острів Хоззалг. (Жодна людина у вагоні, крім Зефа, ніколи раніше не чула ні про це князівство, ні про такий острів.) Проте головним чином ефір був сповнений неуявленної лайки між командирами частин і з'єднань, які силкувалися пробитися до Головного Плацдарму по двох розхитаних залізничних ниточках.

Кримінальники вважали, що головне — перейти кордон, а там кожен буде сам собі господар і кожне захоплене місто віддаватимуть на три дні. Політичні дивилися на становище більш похмуро, не чекали від майбутнього ніякого добра і прямо виголошували, що їх посилають на забій, висаджувати собою в повітря атомні міни, жоден з них живим не залишиться, отож добре було б дістатися до фронту і там де-небудь залягти, щоб не знайшли. Позиції сперечальників були настільки протилежні, що справжньої розмови не вийшло, і диспут невдовзі перетворився в одноманітну лайку на адресу паршивих тиловиків, які другу добу не дають жерти і вже, напевне, встигли розкрасти увесь шнапс. Про цей предмет штрафники готові були теревенити цілісіньку ніч, отож Максим і Зеф вибралися з натовпу і полізли на нари, криво збиті з необструганих дощок.

Зеф був голодний і злий, він налаштувався було спати, але Максим йому не дав. "Спатимеш потім, — суворо сказав він. — Завтра, можливо, будемо на фронті, а досі ні про що толком не домовилися..." Зеф пробурчав, що домовлятися нема про що, що завтра буде видніше, що Максим сам не сліпий і повинен бачити, в якій вони опинилися трясовині, що з цими людцями каші не звариш. Максим заперечив, що мова поки що не про кашу. Досі незрозуміло, навіщо ця війна, кому вона потрібна, і нехай Зеф буде ласкавий не спати, коли з ним розмовляють, а поділиться своїми міркуваннями.

Зеф, одначе, не збирався бути ласкавим і не приховував цього. Він бурчав, позіхав, перемотував онучі, обзивався, але, спонукуваний, підбадьорюваний і підштовхуваний, врешті-решт розговорився і висловив свої уявлення про причини війни.

Таких можливих причин було, на його думку, принаймні три. Можливо, вони діяли усі разом, а можливо, переважала якась одна. А можливо, існувала четверта, яка йому, Зефові, поки що не спала на думку. Передовсім економіка. Всякому зрозуміло: коли економіка у паршивому стані, найкраще затіяти війну, щоб одразу всім заткнути пельки. Вепр, який зуби з'їв на питанні впливу економіки на політику, завбачав цю війну ще кілька років тому. Башти баштами, а злидні злиднями. Навіювати голодній людині, що вона сита, довго не можна, не витримує психіка, а правити божевільним народом — втіха невелика, особливо якщо врахувати, що божевільні випромінюванню не піддаються... Інша можлива причина — колоніальне питання. Ринки збуту, дешеві раби, сировина — все, у що можуть вкласти особисті капітали Вогненосні Творці. Нарешті слід мати на увазі, що вже багато років гризуться між собою Департамент громадського здоров'я і військові. Тут уже хто кого з'їсть. Департамент громадського здоров'я — організація моторошна і ненажерлива, але якщо військові дії розвиватимуться бодай скільки-небудь успішно, пани генерали візьмуть цю організацію в шори. Проте, якщо з війни нічого путнього не вийде, в шори будуть узяті пани генерали, і тому не слід виключати, що уся ця затія — хитромудра провокація Департаменту громадського здоров'я. Між іншим, на те й схоже, якщо брати до уваги безладдя, що коїться повсюди, а також те, що вже тиждень горлаємо на весь світ, а військові дії, виявляється, ще й не починалися. А можливо, масаракш, і не почнуться...

Коли Зеф дійшов до цього місця, загримкотіли і забряжчали буфери, вагон здригнувся, зокола пролунали крики, свистки, гупотіння, й ешелон рушив. Кримінальники гримнули пісню: "І знов ані жрання нам, ані шнапсу..."

— Гаразд, — сказав Максим. — Це у тебе виходить цілком вірогідно. Ну, а як тобі уявляється хід війни, якщо вона усе-таки почнеться? Що ж тоді відбудеться?

Зеф агресивно прогарчав, що він не який-небудь генерал, і без будь-якого переходу заповзявся розповідати, як усе це йому уявляється. Виявилося, що впродовж короткого перепочинку між закінченням світової і початком громадянської війни хонтійці встигли відгородитися від свого колишнього сюзерена могутньою лінією мінно-атомних полів. Крім того, у хонтійців, безперечно, була атомна артилерія, і в їхніх політиканів вистачило глузду усі ці багатства у громадянській війні не використовувати, а приберегти для нас. Отож картина вторгнення уявляється приблизно такою. На вістрі Головного Плацдарму вишикують три або чотири штрафні танкові бригади, підіпруть їх з тилу армійським корпусом: а за армійцями пустять загородзагони легіонерів на важких танках, оснащених випромінювачами. Виродки, схожі на мене, рватимуться вперед, рятуючись від променевих ударів, армійщина рватиметься вперед у нападі променевого ентузіазму, а відхилення від такої норми, що неминуче виникнуть, знищуватимуться вогнем жандармерії. Якщо хонтійці не йолопи, вони відкриють вогонь з далекобійних гармат по жандармських машинах, проте вони, треба думати, йолопи і займуться, треба думати, взаємознищенням — Ліга у цій веремії накинеться на Унію, а Унія упнеться зубами в горло Лізі. Тим часом наші звитяжні війська глибоко зайдуть на територію ворога, і почнеться найцікавіше, чого ми, на жаль, вже не побачимо. Наш уславлений броньований потік втратить компактність і почне розповзатися по країні, невблаганно виходячи із зони дії випромінювачів. Якщо Максим не набрехав про Гая, у тих, що відірвуться од головних сил, негайно настане променеве похмілля, тим більш сильне, що енергії на підстьобування під час прориву легіонери не шкодуватимуть...

— Масаракш! — заволав Зеф. — Я так і бачу, як ці кретини видряпуються з танків, лягають на землю і благають їх пристрелити. І добрі хонтійці, не кажучи вже про хонтійських солдатів, які осатаніли від усього цього неподобства, їм, звісно, не відмовлять... Різня може статися нечувана!

Потяг набирав швидкість, вагон відчутно розхитувало. У дальному кутку кримінальники різалися в кості — грали на охоронця: хилиталася під стелею лампа, на нижніх нарах хтось монотонно бубонів — схоже, молився.

Тютюновий дим виїдав очі.

— Гадаю, у генштабі це враховують, — вів далі Зеф, — а тому ніяких стрімких проривів не буде. Буде млява позиційна війна, хонтійці, попри все своє глупство, дотумкають коли-небудь, у чім річ, і заходяться полювати на випромінювачі... Загалом, не відаю, що буде, — підсумував він. — Я не знаю навіть, чи дадуть нам вранці пожерти. Боюсь, що знов не дадуть: з якого лиха?

Вони помовчали. Затим Максим сказав:

— Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше місце тут?

— Наказ штабу, — пробурчав Зеф.

— Наказ наказом, — заперечив Максим, — проте у нас також є голови на плечах. Може, правильніше було б дременути разом з Вепром. Може, у столиці ми були б корисніші.

— Можливо, — сказав Зеф. — А можливо, й ні. Вепр розраховує на атомні бомбардування... Багато які башти будуть зруйновані, утворяться вільні райони... А якщо бомбардувань не буде? Ніхто нічого не знає, Маку. Я дуже добре уявляю собі, який розгардіяш панує зараз у штабі... — Він замислився, погладжуючи бороду. — От Вепр торочив нам про бомбардування, але, як на мене, він не для цього гайнув у столицю. Я його знаю, він до цих вождистів давно добувається... Отож цілком можливо, що і в нас у штабі голови полетять...

— Отже, у штабі також бедлам, — спроквола мовив Максим. — Також не готові...

— Як вони можуть бути готові? — заперечив Зеф. — Одні мріють знищити башти, інші — зберегти башти... Підпілля — це тобі не політична партія, це вінегрет, салат з озерними грибками...

— Авжеж, салат... — повторив Максим. — Сумно. Я сподівався, що підпілля усе-таки має намір якось використати війну... труднощі, можливу революційну ситуацію...

— Підпілля ні дідька не знає, — похмуро сказав Зеф. — Звідкіля ми знаємо, що це таке — війна з випромінювачами за спиною?

— Гріш вам ціна, — сказав Максим, не стримавшись. Зеф негайно скипів.

— Ну, ти! — гаркнув він. — Обережніше! Хто ти такий, щоб визначати нам ціну? Звідкіля ти взявся, масаракш, що вимагаєш від нас того і цього? Бойове завдання тобі? Будь ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповісти. Тобі видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас... І годі. Відчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.

Він демонстративно повернувся до Максима спиною і раптом загорлав гравцям у кості:

— Ей, там, гробарі! Спати! Гайда по нарах! Та хутчій, а то дістанете на горіхи!..

Максим ліг горілиць, заклав руки за голову і почав дивитися у низьку вагонну стелю. По стелі щось повзало. Тихо й злостиво перегиркувалися, вкладаючись спати, гробарі. Сусіда по ліву руку стогнав і повискував уві сні, — він був приречений і спав, можливо, востаннє в житті.