Натисніть "Enter" (Натисніть "Введення") - Сторінка 9

- Джон Варлі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Колись комп'ютери рахували на тисячі, тепер — на мільйони. Їх ставлять вже в автомобілі і у наручні годинники. В кожному домі їх кілька: від простенького таймера в мікрохвильовій духовці до відеоігор і комп'ютерних терміналів. Клюг намагався з'ясувати, чи можливо набрати критичну масу таким шляхом.

— І до якого висновку він дійшов?

— Не знаю. Він тільки починав роботу.

— Критична маса... На що це може бути схоже? Мені здається, повинен виникнути колосальний розум. Надзвичайно швидкий, майже всезнаючий. Всеосяжний. Майже богоподібний.

— Може й так.

— Але... чи захопить він над нами владу? Здається, я знову повернувся до того питання, з якого почав. Чи перетворимося ми в його рабів?

Вона надовго задумалася.

— Я не думаю, що ми того варті. Навіщо йому це? І потім, відкіля нам знати, що йому буде потрібно? Чи захоче він, щоб його обожнювали? Сумніваюся. Це скоріше з фантастичного фільму п'ятидесятих років. Можна говорити про свідомість, але що під цим терміном розуміти? Певно, амеби щось усвідомлюють, та й рослини теж. Можливо навіть, у кожного нейрона є якийсь свій рівень свідомості. Ми дотепер не знаємо, що таке наша свідомість, відкіля вона береться і куди іде, коли ми вмираємо. А вже застосовувати людські мірки до гіпотетичної свідомості, яка зародилася в глибинах комп'ютерної мережі, то і зовсім нерозумно. Я, наприклад, не уявляю, як воно може взаємодіяти з людською свідомістю. Не виключено, що воно просто не зверне на нас уваги, так само, як ми не помічаємо окремих клітин власного організму, або нейтрино, які пролітають крізь нас, або коливань атомів у повітрі.

Після цього їй довелося пояснювати мені, що таке нейтрино, і незабаром я вже забув про наш міфічний гіперкомп'ютер.

— А що це за капітан? — запитав я через якийсь час.

— Ти справді хочеш довідатися?

— Скажімо так, я не боюся довідатися.

— Узагалі ж він майор. Одержав підвищення. Тобі цікаво, як його звуть?

— Лізо, якщо не хочеш, то не розповідай. Але якщо хочеш, тоді мене цікавить, як він з тобою вчинив.

— Він не одружився зі мною. Ти це мав на увазі, чи не так? Він пропонував, коли зрозумів, що вмирає, але я його відговорила. Може, це був мій найблагородніший вчинок у житті. А може, найдурніший. Незадовго до падіння Сайгона я намагалася пробитися в американське посольство, але не зуміла. Про трудові табори в Кампучії я тобі вже говорила. Потім я потрапила в Таїланд, і, коли нарешті домоглася, щоб американці звернули на мене увага, виявилося, що мій майор все ще розшукує мене. Він і влаштував мій переїзд сюди. Я встигла вчасно — він вже умирав від раку. Я провела з ним усього два місяці, увесь час у лікарні.

— Господи! — У мене виникла жахлива думка. — Це через війну?

— Ні. У всякому випадку, не через в'єтнамську. Він був з тих, кому довелось побачити атомні вибухи в Неваді з близької відстані. Він не скаржився, але я думаю, він знав, що його вбиває.

Озборн з'явився через тиждень. Виглядав він якось приголомшено і без особливого інтересу слухав те, що Ліза вирішила йому розповісти. Узяв приготовлені для нього роздруківки і пообіцяв передати їх у поліцію. Йти не квапився.

— Думаю, я повинен повідомити це вам, Апфеле, — сказав він нарешті. — Справу Гевіна закрили.

Я не відразу зміркував, що Гевін — справжнє прізвище Клюга.

— Медексперт встановив самогубство вже давно, і якби не мої підозри і її слова, — він кивнув убік Лізи, — про передсмертну записку, я б закрив справу раніш. Але хоча б якихось доказів у мене нема.

— Це, певно, відбулося дуже швидко, — сказала Ліза. — Хтось помітив його, простежив, відкіля він працює, — цього разу Клюгу не пощастило, — і прикінчив його в той же день.

— Ви не вірите в самогубство? — запитав я в Озборна.

— Так. Але того, хто це зробив, навіть не буде в чому обвинуватити, якщо не з'являться нові факти.

— Я повідомлю вам, якщо дещо спливе, — пообіцяла Ліза.

— Отут є одна заковика, — сказав Озборн. — Тут вам працювати вже не можна. Будинок з усім майном надійшов у розпорядження влади округу.

— Про це не турбуйтеся, — м'яко вимовила Ліза.

Поки вона витрушувала сигарету з пачки (Ліза курила, коли дуже хвилювалася), всі мовчали. Вона запалила сигарету, затяглася, сіла, відкинувшись назад, поруч зі мною і подивилася на Озборна з зовсім непроникним обличчям. Озборн зітхнув.

— Не хотів би я грати з вами в покер, леді, — сказав він. — Що значить "про це не турбуйтеся"?

— Я купила цей будинок чотири дні тому. З усім, що в ньому є. І якщо я знайду що-небудь таке, що дозволить вам знову відкрити справу про вбивство, то неодмінно повідомлю.

Озборн був настільки ошелешений, що навіть не розлютився.

— Хотів би я знати, як ви це здійснили.

— Все законно, можете перевірити. За все сплачено. Влада вирішила продати будинок, я його купила.

— А що якщо я посаджу на розслідування цієї угоди своїх кращих людей? Може, вони відкопають ліві гроші? Або шахрайство? Що якщо я звернуся у ФБР, щоб вони теж цим зайнялися?

Ліза дивилася на нього зовсім спокійно.

— Будь ласка. Хоча, якщо чесно, інспекторе Озборн, я могла б просто вкрасти цей будинок і на додачу парк Гріффіт разом з автострадою, і не думаю, що ви зуміли б мене в чомусь викрити.

— Мені не подобається, що у ваших руках залишаються всі ці комп'ютерні штучки, особливо після того, як ви розповіли мені про їх можливості.

— Я і не очікувала, що вам сподобається. Але це тепер не по вашій частині, правильно? Будинок був конфіскований, місцева влада не зрозуміла, що в них у руках, і продала все цілком.

— Можливо, я зумію спрямувати сюди людей для конфіскації матзабезпечення. Там є докази нелегальних дій Клюга.

— Спробуйте, — погодилася Ліза.

Досить довго вони дивилися один на одного, не відводячи очей. Перемогла Ліза. Озборн втомлено потер повіки і кивнув, потім важко піднявся на ноги і пішов до виходу. Ліза загасила сигарету, і ми продовжували сидіти, прислухаючись до звуку кроків Озборна, які доносились через двері.

— Мене дивує, що він здався так легко, — сказав я. — Як по-твоєму: він буде домагатися конфіскації?

— Малоймовірно. Він знає розклад.

— Може, ти і мене освітиш?

— Ну, по-перше, це не його відділ, і він це розуміє...

— Навіщо ти купила будинок?

— Тобі варто запитати, як я його купила.

Пильно подивившись на неї, я помітив, що за непроникністю рис на її обличчі проступає якась веселість.

— Лізо, що ти ще витворила?

— Це саме те питання, яке Озборн задав собі. Він вгадав правильну відповідь, тому що дещо знає про машини Клюга. І ще він знає, як і що робиться в цьому світі. Звичайно, влада не випадково вирішила продати цей будинок, і не випадково, що я виявилася єдиним покупцем. Я використовувала одного члена муніципальної ради, з тих, кого Клюг приручив.

— Ти його підкупила?!

Вона засміялася і поцілувала мене.

— Здається, я нарешті викликала в тебе обурення. От де найбільше розходження між мною й американцями! В Америці середній громадянин особливо багато на хабарі не витрачає. У Сайгоні це робили всі.

— Ти дала йому хабар?

— Не так прямо, звичайно. Довелося зайти з чорного ходу. Декілька цілком легальних перерахувань на передвиборну компанію раптом з'явилося на рахунку одного сенатора, який описав деяку ситуацію ще декому, хто міг цілком законно провернути моє дільце. — Вона подивилася на мене скоса. — Звичайно, я підкупила його, Вікторе. Ти б здивувався, дізнавшись, як дешево він мені обійшовся. Тебе це турбує?

— Так, — зізнався я. — Мені не подобається це хабарництво.

— Ну а я ставлюся до нього байдуже. Воно просто існує, як гравітація. Захоплюватися тут, звичайно, нічим, але в такий спосіб можна зробити дуже багато і дуже швидко.

— Я сподіваюся, ти себе убезпечила?

— Більш-менш. Коли справа стосується хабарів, ніколи не можна бути упевненим на всі сто відсотків. Людський фактор. Той член муніципальної ради може бовкнути зайвого, якщо виявиться перед судом присяжних. Але, думаю, він не виявиться, тому що Озборн не стане займатися цією справою. Він знає, як влаштований світ, знає, якою владою я володію, і знає, що йому мене не пересилити. Це друга причина того, що він пішов сьогодні без бійки.

Ми довго мовчали. Я хотів багато про що помізкувати, і те, про що я міркував, мені здебільшого не подобалося. Ліза потягнулася було за сигаретами, потім передумала. Вона чекала, коли я дійду до якого-небудь висновку.

— Це величезна сила, — сказав я нарешті.

— Страшна сила, — погодилася вона. — Ти не думай, що мене вона не лякає. Мені в голову теж приходили всякі фантазії про надлюдську могутність. Влада — це жахлива спокуса, від неї не дуже легко відмовитися. Я могла б зробити дуже багато чого.

— А станеш?

— Я не про те, що можна вкрасти чи розбагатіти...

— Розумію.

— Це влада політична. Але як нею скористатися? Нехай це пролунає банально, але я не знаю, як використовувати її на користь. Я занадто часто бачила, як добрі наміри оберталися злом. Боюся, мені не вистачить мудрості зробити щось гарне. І занадто великий шанс закінчити так само, як Клюг. Але залишити цю справу я теж не можу. Я все ще безпритульне дівчисько з Сайгона. У мене вистачає розуму не користуватися владою, крім тих випадків, коли нема іншого виходу. Але просто викинути або знищити такі скарби я теж не можу. Правда ж нерозумно?

Я не міг відповісти на її питання. Але в мене виникло недобре передчуття.

Весь наступний тиждень мене гризли сумніви. Ліза знала про якісь злочини, але не повідомляла про них владі. Втім, не це мене особливо турбувало. Інша справа, що вона сама мала у своєму розпорядженні можливість зробити набагато більше злочинів, і це викликало в мене тривогу. Навряд чи вона щось таке планувала, у неї вистачало розуму використовувати свої знання тільки для оборони. Але оборона в розумінні Лізи охоплювала занадто широке коло дій.

Одного разу ввечері вона не прийшла до їжі вчасно. Я пішов до будинку Клюга і застав її за роботою. Стелаж довжиною футів у дев'ять спорожнів, диски і плівки лежали на столі. На підлозі стояв величезний пластиковий мішок для сміття, поруч з ним — магніт розміром з футбольний м'яч. На моїх очах Ліза взяла касету з плівкою, провела нею по магніту і кинула в майже наповнений мішок. Вона подивилася на мене, проробила таку ж операцію з невеликою стопкою магнітних дисків, потім зняла окуляри і витерла очі.

— Так тобі буде краще, Вікторе? — запитала вона.

— Що ти маєш на увазі? Я добре себе почуваю.

— Неправда.