Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 13

Це звичайнісінькі "тарілки" з нашого старого складу в Джало.

— Нащо ви їх привезли?— з подивом запитав Пікок.— Ради бога, Скотті, облиште ви це. Поле було заміновано Роммелем...

— Ні. Міни заклав Черч. І ви це знаєте не гірше за мене. Всі це знають.

— А я вам, Скотті, кажу, що замінував ту ділянку Роммель.

— Англійськими мінами?

— Що ж тут дивного? Хіба ви самі не викопували німецькі міни й не переносили їх в інше місце?

— По кілька штук. Але не ціле поле.

Пікок ляснув своїм ремінним стеком об стіл — там сиділа муха.

— Я більше не хочу про це навіть слухати, Скотт. Пікерінг давно помер, і нічого вже не вдієш. Ходімо краще до генерала Черча, поки він не став набридати мені телефонними дзвінками. Ви привезли з собою Куотермейна?

— Ні. Він залишився у таборі в Мені.

— Ет, чорт! А я сподівався, що Куоті тут, з вами. Пікок весело клацнув пальцями, підзиваючи Шей-

лу, яку він уже простив. Вони вийшли з картонної обителі шляхово-топографічного загону, поминули чисті, впорядковані вулиці Набітата і ступили на територію однієї з вілл неподалік від сірої мармурової огорожі генерального штабу.

— В зв'язку з підготовкою нового наступу,— пояснив Пікок,— Черч перебрався сюди, щоб бути ближче до "самого" та змовників з генштабу.

Йдучи вулицями міста-саду, Скотт поруч гнучкого, мов пальма, Пікока нагадував кущ колючого перекотиполя, що його жене вітер пустелі. Він наперед відчував, що зазнає поразки через свою власну поступливість.

На порозі кабінету Черча Скотт ненароком упустив з-під пахви на підлогу сувій акуратно згорнутих карт. Він нагнувся підняти їх, а коли випростався, почервонілий і вже переможений, його зустрів короткий погляд голубих очей Черча. Генерал не привітався до нього, проте, підкреслюючи військову субординацію, жестом відпустив секретарку. Лукаво усміхаючись, секретарка з цікавістю розглядала Скотта. Вона була подругою Люсі Пікерінг, а свого часу й коханкою Пікока. "Адже ми з вами рідня, чи не так?"— сказала вона Скотту з хитренькою, фамільярною посмішкою; на Пікока вона не звернула ніякої уваги.

Скотт не віддав честі Черчу, і це сприймалось як виклик.

— Ось докладні карти,— промовив Скотт, силкуючись бути якомога спокійнішим, і, розгорнувши коричневий сувій, простягнув Черчу поверх дротяних корзинок для паперів п'ять блідо-лілових карт.— Ми позначили трасу дуже докладно — на карті масштабом 1 до 100 000, а потім перенесли на всі карти розпізнавальні знаки, зроблені на місцевості.

— До цього ми повернемось пізніше.

Черч навіть не глянув на карти й не доторкнувся до них. Його рожева шия здавалася під підборіддям червоною, на ній відсвічували генеральські петлиці; так жовтіє шия в дітей, коли вони тримають біля неї пучечок жовтців. Діти люблять масло: воно жовте й нагадує їм квіточки, від яких жовтіє шия. Очевидно, Черч більше за все любив владу — так яскраво відсвічували на його шиї червоні петлиці.

— А де Куотермейн?— запитав він.

— Пробачте, сер,— сказав Пікок, кладучи стек собі на коліно й скромно усміхаючись.— Я гадав, що Куоті приїде із Скоттом, а він, виявляється, залишився в Мені.

— Генерал Уоррен, певне, захоче побачити їх обох. Та поки що це байдуже. Поясніть мені, Скотт, що трапилося з молодим Бентінком.

— Не можу нічого додати до того, що ви вже знаєте, генерале,— відповів Скотт, намагаючись не втратити самовладання.— В доповідній, яку я вам надіслав, усе було точно викладено.

— Мені цього мало, Скотт. Чому ви дозволили йому летіти на несправній машині? Невже ви не відчували ніякої відповідальності?

Скотт промовчав.

— Вам доведеться це якось пояснити, Скотт. Ну, що ви скажете?

— Нічого, сер.

— Мене це не влаштовує. Хіба ви не розуміли, що літак пошкоджений?

— Розумів, сер.

— І все-таки дозволили йому летіти?

— Так, сер.

— Чому?

Скотт напружував останні сили, щоб зберегти спокій.

— Бентінк знав, що робить,— відповів він.

— Ви в цьому певні? Такий підліток...

— Я вважав, що він це мусить знати, оскільки ви, генерале, дали йому таке важливе доручення.

— Не намагайтеся зняти з себе відповідальності, добродію!

Скотта покоробило від слова "добродію".

— Навряд чи я схильний до цього, сер.

Він підкреслено виділив звертання "сер",— його вперше в житті так назвали, і йому стало гидко. Генерал продовжував гнути своє:

— Ви оглянули уламки літака?

Скотт відчув цілковиту байдужість до того, чим закінчиться розмова:

— Авжеж.

— І ви гадаєте, немає ніякої надії на те, що він вистрибнув з парашутом.і приземлився десь у пустелі? Поки він числиться у списку тих, що пропали безвісти.

— Він загинув, генерале.

— Ви певні?

— Так. Абсолютно певен,— з сумом промовив Скотт.

У цю мить він зненацька відчув не впевненість у смерті Бентінка, а щиру по ньому печаль. Кожна людина — насамперед людина; цей погляд він успадкував від Пікерінга. Попри всю його хлоп'ячу легковажність, Бентінк був людиною. Скотт шкодував, що п'ять днів тряс його в кузові грузовика. Це було жорстоко.

— По-моєму, дівчина й досі на щось сподівається, Скотт. Вона поводиться дуже мужньо. Коли ви зустрінетеся з нею, будьте тактовні.

— Слухаю, генерале.— Навіть в його іронії вчувалася сталь.

Черч кинув на Скотта швидкий, сповнений люті погляд, але не сказав нічого.

— Дозвольте звернутися, генерале,— поквапливо втрутився в розмову Пікок.— По-моєму, Люсі Пікерінг підготувала її до найгіршого.

Кривавий Черч виявив навіть проникливість:

— Можливо. Але вона повірить у найгірше тільки тоді, коли їй про це скаже сам Скотт, Ось чому, Скотт, вам треба бути дуже обережним. Проявіть весь тавзт, на який ви здатні.

В його словах вчулася тривога за дівчину — молоду дружину Бентінка, дочку Уоррена, що так передчасно овдовіла. І це піклування Черча не могло не зворушити Скотта: Черч намагався полегшити дівчині найтяжче випробування в її житті.

— Гаразд,— сказав він, обеззброєний щирістю Черча.— Я зроблю все, від мене залежне.

На якусь мить запона ненависті і зневаги, що закривала від нього Черча, розвіялась, і він побачив проблиск чогось людського, хоча й далекого. Це збентежило Скотта. Йому раптом захотілося припинити дивну війну, яку він оголосив Черчу. Для чого він її затіяв? Навіщо без кінця тягнути ці незрозумілі поминки по Пікерінгу?

Та не тільки смерть Пікерінга, а сумніви, бажання все додумати до кінця (якраз те, чого найбільше вимагав Пікерінг від мислячої людини) штовхали його на війну з Черчем. Куди важливішою, ніж смерть Пікерінга, була втрата самого себе й любові до того, що він робив. А тільки через Черча і сам він, і його робота втратили всяку ціну. Кривавий Черч — поганий генерал, він знову зазнає поразки: така вже ця війна. Але йому, Скотту, й надалі доведеться робити те, що накаже Черч. Така вже війна, і саме в цьому таїлось незрозуміле, саме звідси породжувались сумніви.

— Ну, а як з трасою?— обережно вставив Пікок, порушуючи мовчанку.— Ви бажаєте, щоб Скотт дав пояснення до карт, сер?

— Ні. Карти нічого не варті, якщо до них потрібні пояснення. Приведете Скотта до мене потім, коли я по нього пошлю.

— Слухаю, сер,— сказав Пікок і клацнув пальцями, підкликаючи Шейлу. Вона пішла за ними з кабінету, облизуючи на ходу руку Скотту.

РОЗДІЛ 11

Скотт розгорнув спальний мішок, витяг звідти мінні "тарілки" й поклав їх на підлогу своєї кімнати в пансіоні тітоньки Клотільди. Сидячи на ліжку, він натиснув великим пальцем на розряджений пружинний механізм однієї з мін. Почувся скрегіт, і на ветхих дерев'яних мостинах з'явилося два жовтих кружечки піщаного пилу.

— Викиньте ви цю чортівню,— сказав йому Куотермейн у Сіві, коли він загортав міни в спальний мішок.— Нащо вони вам здалися, Скотт? Ви нічого не доведете з допомогою пари мін... З Черчем так легко не поквитаєшся.

— Може, й ваша правда,— відповів Скотт, але мін не викинув.

Тепер він і сам замислився над тим, яка з них користь. Покінчити з Черчем? Завдати прямого удару, щоб побороти ту безнадійність, якою Черч та компанія зуміли його заразити, та й не тільки його, а добру половину армії, половину війни? Довести, що Черч убив Шкерінга, хоч про це й так усі знають?

— Можливо,— повторював він сам собі.— Можливо.

Він роздратовано глянув на міни, наче вони ховали таємницю в своєму механізмі: досить лише вдарити по них ногою — і вони розірвуться на дрібненькі скалки, й усе стане ясно.

— Не так це просто,— признався він.

Скотт усвідомлював тепер тільки одне: зупинитися він уже не в змозі. Зібрати викривальні докази проти

Черча — ось завдання. Але він не знав, як це зробити.

— Капітане Скотт!

В двері скреблася тітонька Клотільда.

— Що?

Скотт засунув міни під ліжко.

— Зійдіть униз, подивіться, як моя черепаха виходить до хліба.

Скотт відчинив двері, і в темряві його намацала рука. Стара тихенько сміялася, наперед потішаючись з тієї забавної розваги, яку вона приготувала для Скотта.

— Ось побачите,— примовляла вона.— Черепаха виходить на голос. Ось побачите.

Скотт допоміг їй зійти по цегляних приступках надвірних сходів, а вона вже на ходу гукала черепаху:

— Фелу, Фелу, Фелу!— Потім додала по-італійсь-ки: — Я дам тобі хлібця, доню!

Стара зупинилася біля крана, з якого вода капала у велику раковину, і попросила Скотта стати ближче до глинобитної стіни.

— Ось тут я посиджу, а вона до мене вийде. Чужих вона соромиться,— сказала стара.

Скотт відійшов до стіни й помітив, що з сусіднього саду за ними стежить, простягнувшись на земляній покрівлі, рослий молодий єгиптянин в офіцерській формі; це був темношкірий вусатий чоловік з серйозним виразом обличчя. Очі в нього були молоді й стривожені, але підборіддя та ніс як для стривоженої людини здавалися надто жорсткими.

— Здрастуйте,— сказав йому Скотт.— Ви вже бачили цю виставу?

Єгиптянин кивнув.

— І не раз,— відповів "він, з трудом вимовляючи англійські слова.

— То Гамаль,— втрутилася в розмову тітонька Клотільда й додала по-арабськи: — Гамаль бачив не раз, як годують мою черепаху. Скільки років ти це бачиш, Гамаль? Усе своє життя. Атож, я годувала її ще до того, як ти народився. Маленька Фелу старша за тебе, Гамаль.

Гамаль кивнув, і його велике, сором'язливе обличчя розпливлося в білозубій усмішці, надто широкій, щоб виражати скороминуще вдоволення.

Скотт не став заводити розмови з єгиптянином; він прихилився до глинобитної стіни, грівся на сонечку й ліниво поглядав на незнайомця, що лежав просто в нього над головою.