Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 14

А стара з вузенькими очицями, в чорному коленкоровому платті, гукала в простір:

— Фелу, Фелу, Фелу!

Повільно, з надсадним трудом і якоюсь байдужою впертістю, древня, як світ, зелена черепаха виповзла з нори під манговим деревом і почала свою незграбну подорож прямо до жінки, що нерухомо сиділа на низькому садовому стільчику.

— Неймовірно!—не зводячи з неї очей, видихнув Скотт.

— Т-с-с!— різко обірвала його тітонька Клотільда.

Волочачи свій важкий хвіст, черепаха дюйм за дюймом наближалася до простягненої руки. Та ось вона зупинилась, щоб оглянутись довкола, і, залишивши в пилюці сліди пазурів, почимчикувала далі. Вже майже зовсім біля руки вона сполохано заклякла і втягла голову в панцир. Біла, з набряклими венами рука не ворухнулась. Вона чекала, і черепаха вистромила голову знову. Подолавши останній дюйм, всупереч тисячолітній мовчазній підозріливості, що нагромаджувалась у неї під панциром, черепаха нарешті тицьнулася ротом у розкришений хліб і повільно витягла шию, щоб проковтнути кілька крихт.

Скотт терпляче спостерігав, як ця процедура повторювалася знову, знову і знову.

Тітонька Клотільда підвела голову і посміхнулася в той бік, де він стояв.

Черепаха раптом сховалася під панцир.

— Ессо! 1— сказала стара.— Ну, пропало. Тепер вона довго не вийде.

Тітонька Клотільда взяла черепаху на руки, ніжно почухала панцир, погладила вказівним пальцем краєчки шийного отвору й поклала її в ямку під манговим деревом. Хліб вона висипала в маленьку заглибину між корінням.

— Що її злякало?— запитав Скотт.

— Гамаль. Він зіскочив з даху. От непосидющий!

Скотт подивився вгору. Єгиптянина вже не було.

Ось! (Італ.).

Куотермейн приїхав з табору Мєни, і вони разом пішли до генерала Уоррена, який був ідеалом усіх англійських солдатів. Він сказав їм стриманим і втомленим голосом:

— Здрастуйте, Скотт. Здрастуйте, Куотермейн. Скотт неквапливо віддав честь, а Куотермейн відповів з своєю незбагненною привітністю:

— Здрастуйте, сер.

Генерал через силу посміхнувся, ніби в подяку, що дружелюбність Куотермейна звільняє його від необхідності першому почати розмову.

Скотта приємно вразило, що генерал запам'ятав їх імена.

— Сідайте,— запросив він.

Вони сіли на тверді похідні стільці. Кабінет Уоррена складався з нефарбованого соснового стола, стін, обвішаних картами, та дротяних корзинок для паперів, таких самих, як і в кожному штабному кабінеті, з тією лише різницею, що тут їх було неймовірно багато. На стіні висіли дві оздоблені сріблом вуздечки, а поруч них, просто над головою генерала,— пара дуже потертих позолочених шпор — згадка про молодого гусара чи молодого улана з кордонів Індії, згадка про самого Уоррена.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре, сер.

— Дав вам генерал Черч хоч кілька днів відпустки?

— Ні, сер,— з тією самою дружелюбністю сказав Куотермейн.— Ми переформовувались.

— А-а. Ви, топографи, останніми днями, здається, не знаєте, куди себе діти?

Цього разу промовчав Куотермейн. Уоррен знемагав від внутрішньої боротьби, Скотт стежив за тим, як Уоррен вибивається з сил, аби сказати те, що йому треба було сказати, а може, й домогтися того, чого він повинен був домогтися: виграти хоч якусь битву в пустелі. Хоч одну-однісіньку битву.

— Мені б не хотілося надокучати вам особистими справами...— почав він і замовк, щоб не вилити все до кінця.

— Нічого, нічого, просимо вас,— сказав Скотт і раптом відчув полегкість: він бачив, як генерал змагається з ідеальним солдатом у самому собі, силкуючись хоч трохи відтанути.

— Я не маю ніякого права вас допитувати,— промовив Уоррен.— Ну, а інші не мають не тільки права... але й можливості...

Страх, що полонив цю людину, подумав Скотт, нагадує страх голодного, який зненавидів їжу і, змушений їсти, страждає. Кожна людина — пожива для інших, і всі люди — пожива для одного (Скотт знав, що такий його власний погляд на людську сутність), а Уоррен боявся доторкнутися до людини і через те мучився, силкуючись розібратись, чим дихають оці двоє, що сидять перед ним.

— Видно, такий кінець був неминучий?— сказав він.— Я маю на увазі смерть молодого Бентінка. Боюсь, що ці молоді льотчики надто часто наражають себе на небезпеку. Вони йдуть на такий крайній ризик...

Він не підводив очей від письмового стола, поглинутий важкими роздумами про долю пілотів.

— Так, сер. їм доводиться ризикувати,— сказав Скотт, раптом пожалівши Уоррена, як він нікого ще й ніколи не жалів, але безсилий допомогти йому перебороти горе.

— Напевне, так воно й було. Він вирішив ризикнути і полетів на цьому літаку?

— Ні, сер,— сказав Скотт з усією делікатністю, на яку тільки був спроможний.— Бентінк був переконаний, що літак у цілковитому порядку.

— Він і нас у цьому переконав,— втішливо додав Куотермейн.

— Ага. Я вірю... А це абсолютно точно? Не може бути, що він...

— Ні, генерале. Не може. Він згорів разом з літаком...

— Люсі... тобто місіс Пікерінг мені переказала, що ви поговорите з моєю дочкою. Адже ви, Скотт, познайомилися з нею на її весіллі?

— Так точно, сер, познайомився.

— Я дуже вам вдячний, що ви згодились її навідати...— Уоррен розчепірив пальці, потім стиснув їх знову.

Вони мовчали. Слово було за Уорреном. Генерал підвівся — благовидий сивий чоловік з восковим обличчям і негнучкою лівою рукою,— вони підвелися також. Тоді Уоррен видушив з себе:

— Вірю, що ви піклувались про нього всю дорогу, Скотт. Ну, а те, що сталося в повітрі, вас уже не обходило.

— Ні, сер, обходило!— голос Скотта пролунав різкіше, ніж він того бажав, а сам він трохи подався назад,— Біда в тому, генерале, що я зовсім не розуміюсь на літаках. Мені довелося звіритись у цій справі на Бентінка.

— Авжеж. Авжеж. Дякую, що зайшли. Ви діяли правильно, Скотт. Ми взагалі задоволені вашою роботою. Невдовзі ми сподіваємось дати вам ще відповідаль-ніше завдання. Але, знаєте, вам не завадило б мати вище звання...

Скотт повагом віддав честь, звично приклавши пальці до скроні.

— Ну от, поки що все,— сказав Уоррен і ніби сховався у шкаралупу, замкнувся віч-на-віч з самим собою.

Говорити й справді не було більше про що; вони залишили його таким самим одірваним од світу, як і знайшли. Його відгороджувала від них неприступна стіна.

— Я не встиг вам сказати,— згадав Куотермейн, коли вони вмостилися в джип, позичений Куотермей-ном у таборі Мені.— Ходять чутки, ніби Черч вирішив приєднати до нас частину загону далекої дії. Або влити нас туди, точно не знаю.

— Назовсім?

— Господи! От про це я й не подумав!— вигукнув Куотермейн.— Звісно, ні. А втім, не знаю. Можливо, тільки на час нового наступу. Та коли Уоррен натякнув на ще відповідальніше завдання, я зрозумів, що ці чутки мають під собою грунт.

Джип задиристо підстрибував усіма своїми чотирма колесами. На рівній дорозі ця машина нагадувала норовистого віслюка, але в чутливих, проворних руках Куотермейна вона оберталась на тонкий, слухняний механізм.

— Хай їм чорт! Мені це зовсім не по нутру, Скотті. Якщо Уоррен і Черч зібралися назовсім влити нас у загони далекої дії — справи наші нікудишні.

— Напевне, що так,— озвався Скотт.

— Кривавий Черч давно замислив кудись нас зіпхнути. Ще відтоді, як загинув Пікерінг. А зараз для нього саме підходящий момент.— Куотермейн розпалювався дедалі дужче. Скотт кивнув.

— Послухайте, Скотті. Ви теж не сидіть склавши руки,— провадив своє Куотермейн,— Чи не можете ви пробитися до когось нагору через Люсі Пікерінг?

— До кого?

— Не знаю. До Уоррена чи будь-кого з них. Люсі знає, як це зробити.

—г— Та ми ж тільки-но від Уоррена...

— Тоді я цього не допетрав. А загони далекої дії одержують зараз безліч зброї, їх спішно завалюють боєприпасами. І тимчасово нас туди ввіллють чи назавжди — це все одно, бо Черч, по-моєму, явно готує якусь нову ідіотську операцію.

— Для нас вона буде останньою,— цинічно втішив його Скотт.— Будьте ласкаві, випустіть мене тут з машини.

Було вже темно — на землю щойно спала осіння кіч, і вуличні ліхтарі сіяли мертвотно синє обманливе світло, захищаючи місто від бомб та руйнування. Але Каїр був надто брудний, щоб його всерйоз варто було руйнувати.

— Заїдьте до мене завтра після обіду,— сказав він Куотермейну.

— Я повернусь до Каїра вранці. Нам з вами треба побувати в Абассії.

— Ні,— сказав Скотт.— Вранці мені треба сходити до дівчини.

— Дружини Бентінка?

— Еге.

Куотермейн поїхав, а Скотт зайшов у найближчий кінотеатр і просидів там доти, доки на закінчення програми не було виконано єгипетський державний гімн.

Такий фінал не порадував Скотта. Він прочалапав додому в Матарію пішки усі п'ять миль, думаючи про державні гімни. Порівняно з іншими гімнами єгипетський звучав, як акомпанемент до акробатичного номера в цирку. Єгипетські хлопчаки в перших рядах завжди співали під його музику непристойні куплети, закликаючи небо послати на землю нечистоти й обрушити страшну помсту на виконавицю танцю живота Тахіро Каріоку. Одного разу в пустелі Скотту довелося чути, як солдат-валлієць співав такі самі куплети на мотив англійського гімну, співав так голосно, чітко й майстерно, що весь величезний табір принишк, прислухаючись в темряві до його співу. Потім, уже під кінець, якийсь офіцер сердито закричав з свого намету, щоб винуватець негайно з'явився до нього. Той не послухався, і офіцер послав по нього свого вістового. Співак затіяв з вістовим, що навпомацки нишпорив по темному табору, гру в хованки, і вістовий нарешті загорлав :

— Гей, Таффі! Заткни пельку і дай нам усім спати!

— Порядочок, Артуре, потерпи!— гукнув у відповідь невидимий Таффі.— Другий куплетик ще кращий!

І він проспівав другий куплет, хоч лементування офіцера розлягалося по всій пустелі:

— Мовчати! Чуєш? Мовчати!

Валлієць доспівав пісеньку до кінця, і табір влаштував йому бурхливу овацію. Скотт засміявся, згадуючи про це зараз. Не зупиняючись, він скинув похідний кітель: йому здавалося, що плечі й груди в нього розпухли й ось-ось розірвуться,— так він запарився від швидкої ходи.

Бар'єри! Геть усе на світі створено для того, щоб розділяти людей* На світі є солдати і є офіцери. На світі є гімни, але до них чомусь вигадують нові слова. Одначе сміх, що ним вітали Таффі, лунав, як монолітний хор безлічі голосів. І чулася в ньому не тільки жартівлива веселість, але й незбагненна сила, якої офіцер так і не зміг зупинити.