Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 17

їх формені чорні трико блищали від поту. Друга година пополудні в Єгипті, навіть на початку осені,— мало придатний для боротьби час. Та й днина випала гаряча. Але єврей був коваль, а єгиптянин — солдат, і часом своїм вони не розпоряджались. Зросту єврей був велетенського і будовою нагадував екскаватор, а через те й діяв, неначе машина: в боротьбі він мав тенденцію краще захопити противника, а не просто кинути його додолу. Єгиптянин був присадкуватий — такий, приміром, як Скотт,— зате вік наче народився для вільної боротьби і кожну сутичку проводив впевнено й дуже красиво. Враховуючи вагу супротивника, він використовував свої руки й ноги як важелі, вдаючись до знаменитого прийому souplesse у стилі славнозвісного балтійця Карла Поджелло. Іноді

1 О господар мій (араб.).

2 Ваша світлість, повелителю мій (араб.).

3 О паша (араб.).

це призводило до того, що він ледве не переступав за межі дозволеного, і йому не раз указували на порушення правил; але Сем розумів, що як борець єгиптянин переважає єврея.

— Е, ні,— сперечався з ним Скотт.— Я за Маккавея.

Він мав підозру, що Сем поставив усі свої гроші на єгиптянина.

— Техніка в нього підкачала,— доводив своє Сем.— Ні коліна, ні кисті рук не працюють.

— Техніка — це ще не все, Сем,

— Вона перемагає. Перемагає!

Скотту подобалась людяна і прямодушна манера, з якою Маккавей орудував своїми величезними руками. Хоч і незграбно, зате безпосередньо. І в очах у нього з'являвся непідробний подив щоразу, коли його ривок чи залізні обійми не мали ніякого успіху. Він здивувався, коли єгиптянин гепнув його об землю, але нітрохи не стривожився. Стежити за єгиптянином було саме задоволення. Він справді володів технікою, до того ж далеко не примітивною. В його обдуманих і точних рухах було щось від вдачі самого борця. Єврей, техніка якого була незрівнянно гірша, весь час залишався самим собою, і Скотт радів, споглядаючи цю енергію, не зіпсовану ні завченими наперед прийомами, ні технічними розробками.

Майже кожен у цьому залі з дерев'яним помостом посередині й лавами навколо, де стояв важкий дух суміжної вбиральні, сам був борцем, за винятком чотирьох гречанок, які прийшли з чотирма борцями-греками. Тільки жінки й дозволяли собі голосно висміювати звитяжців на килимі — змагання мало надто сімейний характер. Глядачі зверталися до борців на ймення, давали їм дружні поради: "Нижче, нижче, Гассане!" або "Через ногу його, Віллі!"

Єгиптянин переміг. Рішення судді було справедливим. Прийнявши ванну й переодягнувшись, Гассан Афі-фі й Віллі Нахум подадуться з греками випити пива й закусити мезе 1 в кав'ярню-бар "Парадіз", де греки зостануться грати в доміно і трік-трак ще довго після того, як Віллі й Гассан повернуться на роботу. Сем коротко пояснив це Скотту, а потім запросив розділити

1 Закуска до пива з гострих солінь (араб.).

їхню компанію і подивитись, як він, Сем, грав в доміно, але Скотт показав на Куотермейна, що сидів по той бік арени й чекав на нього, щоб одвезти в абассійські бараки.

— Таїб !,— сказав Сем.— Отже, до завтра. І він пішов до своїх греків та їхніх дам.

По дорозі в Абассію на позиченому вілісі Куотермейн з обуренням запитав Скотта:

— Ви знаєте, для чого нас викликають у першу майстерню?

— Оглянути новий "шевроле".

— Так, але вони накидають на нього легку гармату. І ставлять ще таку саму на другий грузовик. Розумієте, для чого це робиться?

— Авжеж. Хочуть, щоб ми стріляли.

— Ото ж бо! Але, Скотті, це ж безглуздя! Одне діло возити винищувальні загони чи ще там когось у Тобрук і назад, розставляти пости на дорогах. Ніхто краще за нас цього не робить. Для цього ми й створені. Забираємо людей в одному місці й перевозимо в інше. Гаразд! Показуємо дорогу, прокладаємо траси... Це я розумію. Але яке ми маємо відношення до легких гармат? Вони — не для оборони. Вони годяться лише проти танків, та й то для стрільби прямою наводкою. До чого ж тут ми, Скотті?

— Треба гадати, що недаремно ж нас вливають в загони далекої дії.

— Тоді валах і, йа кептен!2 Що ще замислив Черч?

— Мені вони нічого не сказали. Надто були заклопотані смертю Бентінка.

— Вам треба з кимсь поговорити, інакше нас примусять займатися тим, чого ми робити не зможемо. Неймовірна безгосподарність! Якщо цим тупоголовим не нагадати, для чого існує загін, вони неодмінно про це забудуть.

— Що вони тупоголові, це точно,— погодився Скотт.— І, напевне, забудуть.

1 Добре, гаразд (араб.).

2 Клянусь аллахом, капітане! (Араб.)

— То що ж нам робити? — Куотермейн піддав газу й сердито помахав якомусь таксі, показуючи посторонитись.

Скотт засміявся:

— Нічого не вийде, Куоті. Я ні про що не можу прохати цих виродків. Ні про що.

— А ви й не прохайте. Ви скажіть. Вони з нами роблять дурницю...

— Кому сказати? Завели...

— Ну гаразд, то зррбіть це якось... з чорного ходу. Чорнцм ходом була Люсіль Пікерінг.

— Ні!

— Чому?

— Сам не знаю чому!

— Але ж гармати й ці чортові вигадки погублять нас, Скотті! Ні за цапову душу!

— Знаю. Не бубоніть. Сам знаю. Знаю!

Вони мовчки проїхали за глинобитну стіну Абассії. їх поглинув майдан, на якому стояли бараки. Після пустелі, після міського шуму та вуличного безладдя — автобусів, трамваїв, таксі — їм здалося, що вони потрапили з темряви в маленький, але світлий і тихий райок. Із зовнішнього світу в світ внутрішній.

РОЗДІЛ 13

— Од вас несе часником,— сказала йому Люсіль.

— Це куховарство тітоньки Клотільди,— відповів Скотт.

— Скільки вона бере з вас за пансіон?

— Уяви не маю. Вона — тітка Сема, це все, що я знаю.

— Ну що ж, доведеться й мені з'їсти часнику. По-кладу-но його в салат.

Вона чистила, різала й кришила, сидячи в модній сукні на табуретці. Кухня була стара, повітря в ній затхле; поруч чорніли примуси й оцинкована раковина. Проте її нітрохи не гнітило це велике, напівтемне приміщення. Вона вся сяяла і намагалася виграти час. Скотт ходив по кухні, стискаючи за спиною широкі тверді долоні. Вона допитала його, куди він їздив і що робив у Абассії, а потім дозволила поглянути на Джоанну.

— Непогано б вам і справді глянути на неї,— сказала вона.— Ручаюся, що дитина зараз не в ліжку, а під ним. Ліжка тут такі високі, що їй зручніше лягати на підлозі.

Скотт пройшов через вітальню, умебльовану, як у домах французьких буржуа,— добропристойно, але з вишуканою елегантністю,— й опинився в наріжній кімнаті, звідки Люсі винесла все, за винятком латунного ліжка та нічного столика, захаращеного деталями хлопчачого "Конструктора". Дівчинка, як і пророчила мати, лежала на підлозі серед хаосу тих же деталей "Конструктора" (зовсім не схожа на свою акуратну матір), заплутавшись у піжамі (точнісінько як її неохайний батько). Вона смоктала два пальці і знехотя розплющила оченята, щоб подивитись на Скотта.

— Я вже купалась,— категорично заявила вона.

— Знаю. А чого ти вилізла з постелі?

— Я не люблю стіну. Вона страшенно нудна. Скотт підняв Джоанну й поклав її в ліжко.

— Ми можемо відсунути тебе від стіни,— запропонував він і витяг ліжко на середину кімнати.

— Не сюди,— сказала дівчинка крізь пальці, яких так і не виймала з рота.— Постав мене в куток.

Він посунув ліжко через усю кімнату аж у куток, а столик з "Конструктором" переніс до узголів'я й поставив так, щоб вона могла гратися, простягнувши руки між прутів.

— Коли Естер повернеться з школи? — запитала вона.

— Скоро. На тому тижні.

— До побачення,— сказала Джоанна й гарячою ручкою міцно обняла його за шито на знак щирої любові.

Він не знав, як на це відповісти: Джоанна жила У власному, незалежному світку, куди Скотта впускали як гостя і, похапцем приголубивши, з таким самим поспіхом виряджали геть.

— Ти пахнеш! — сказала вона йому спросоння, коли він підвівся од ліжка.

Скотт засміявся: мабуть-таки, вона жила в одному з ним світі.

— Так і мама твоя мені каже,— відповів він, причинив за собою двері й повернувся на кухню, до матері, яка, так несподівано побачивши його усміхненим, гукнула :

— А йдіть-но сюди, Скотті!

Вона підкачувала 'закіптявілий примус, а коли він підійшов до неї, підвела голову й ніжно погладила оголеним передпліччям його по щоці, бо руки в неї були в керосині.

— Ви, по-моєму, наймужчинніший з усіх мужчин, яких я зустрічала,— сказала вона.

Скотт не знав, як реагувати на її слова.

— Чому? — запитав він.

— Як чому? Просто вигляд у вас такий. Іноді здається, що вас добре потріпала негода. А іншим разом од вас надто вже сильно віє мужчиною. І тоді ви цього ніби соромитесь. Я люблю, коли люди соромляться,— заявила вона зненацька.

Вона обплутувала його своєю ніжністю, не відпускала від себе; але він порвав незримі тенета й знову став походжати по кухні, стежачи за нею, однак не пропонуючи допомогти різати овочі чи розпалити примус, бо це порушило б його становище в домі. Він почував себе в цих стінах, немов у клітці, і внутрішній неспокій тільки посилював це відчуття. А Люсіль, як навмисне, прибрала для нього такого святкового вигляду. Скотт розгулював навколо неї, ніби зовсім невимушено, навіть покуштував салат.

Потім вони перейшли в маленьку кімнату, яку вона пристосувала під своє прохолодне, гарно прибране царство — не нав'язливе, білосніжне, де всього було в міру,— тут вони мали вечеряти.

— Мене найкраще було б малювати пастелями,— якось сказала вона,— і фон повинен бути ясним, а не розпливчастим.

Ось вона й домоглася у цій кімнаті ясності: тахта, книжки, маленький шведський обідній стіл, яскраве освітлення, гарні картини, свіжі завіски й — жодного запаху, крім її власного.

Проте вигляд вона тут мала ніяк не розпливчастий і не пастельний, а просто здоровий. "У цьому ж і суть,— говорив собі Скотт.— Видно, що в неї все працює на славу!"

Вона любила попоїсти, так само як і він, але в їжі її приваблювали чистота й свіжість. Скотт, навпаки, віддавав перевагу гострим, добре приправленим стравам, до того ж йому все швидко приїдалось; він любив бамію *, яку готувала тітонька Клотільда, купував у місцевих крамничках фул2 і їв його гарячим, поклавши на кусень сірійського хліба, як того разу, коли вони зайшли з Атиєю в Мускі 3, шукаючи каністр, що розміром підійшли б до їхніх "шевроле".

її вольове обличчя, строга, ніби відполірована зачіска, злегка насуплений лоб і вмінння за першим бажанням миттю все це пом'якшити приковували його увагу.