Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 23

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Лікар був біженцем з Югославії, що добровільно вступив у британську армію; він пішов із Скоттом, бо на нього цей закон не поширювався; —цей не єдиний тут неписаний закон був суто англійським, а лікарю надто довго і різнобічно доводили, що тільки англійці здатні поважати закони. От він і поплентався слідом за Скоттом в безнадійній сумній покорі, почуваючи себе страшенно чужим у цьому царстві суворого англійського догматизму.

Він оглянув Абду Еффенді, який лежав на залізному ліжку, і вийшов з Атиєю в передню кімнату, де їх чекав Скотт.

— Вони самі йому нашкодили,— сказав лікар Скотту.

— Чим же?— запитав Скотт. Атия кріпився, щоб не вибухнути.

— У нього діабет. І на спині утворилась величезна болячка. Будь-яке лікування діабетика, навіть звичайний розтин нариву, повинно проходити під наглядом лікаря. А вони його обліплювали якоюсь маззю. Рана загнилася.

— Жоден лікар не бажав сюди йти,— пояснив йому Скотт.

Югослав знизав плечима і цокнув язиком — тутешні порядки були для нього далекі й незрозумілі.

— Як же бути?— запитав його Скотт.

— Його треба покласти в лікарню, щоб почистити рану,— сказав югослав.— І то якнайшвидше. Коли можна — негайно, інакше...

Скотт знав, що жоден армійський госпіталь ні в якому разі старого не прийме, і навіть не став просити югослава спробувати його влаштувати; однак лікар і сам сказав, що всі старання підуть на вітер.

— Його доведеться покласти в єгипетську лікарню. А тут я вам нічим допомогти не можу.

— Ми влаштуємо його в Каср-ель-Айні *,— сказав Атия.— Можна одвезти його самим, чи для цього потрібна санітарна машина?

— Поки ви знайдете санітарну машину, буде вже пізно,— відповів югослав.

— Ну що ж,— сказав Скотт.— Ми одвеземо його самі.

— Але спершу одвезіть мене на роботу,— попросив югослав.— Я сьогодні чергую.

Скотт наказав Атиї чекати вдома, а сам повіз югослава в госпіталь на позиченому вілісі Куотер-мейна.

— Як ваша думка, є в старого хоч маленька надія?— запитав він лікаря по дорозі.

Той знову знизав плечима:

— Це вам може сказати тільки хірург. Йому потрібне лікування, інсулін. Домашні потроху давали йому цукор, очевидно жаліючи його, через те й утворилась болячка. Тепер у нього цукор у крові. Може, справа й безнадійна. Не знаю. Адже він немічний уже, цей старий.

1 Каїрська державна лікарня.

Коли Скотт став йому дякувати, лікар тільки безпорадно похитав головою; він провів очима віліс, і йому зробилося тужно. На хвилину югославу здалося, ніби він не зовсім на чужині.

Атия зустрів Скотта біля порога словами:

— Я їм сказав, що як тільки вони почнуть голосити, коли ми повезем його до лікарні, я їх поб'ю.

Роза і суданка-служниця Еррофа одягли старого в найкращий костюм, і хоч вони зустріли Скотта спокійно, подякували йому і пригостили чаєм, звичай вимагав, щоб вони трохи поплакали, коли старий залишає свій дім. Діти гралися на подвір'ї, а коли вони потик-нулись на двері, Атия погнав їх назад.

Одягнений Абду Еффенді лежав на тахті, опустивши розм'якле підборіддя на роздуті водянкою груди; він подержав Скотта за руку й, не дивлячись на нього, кивнув. Старий явно не розумів, що з ним коїться. Скотт і Атия перенесли його в машину; Атия підтримував батька за плечі, Скотт сів за руль, а жінки враз заголосили — видно, Атиї нелегко було виграти битву із споконвічними звичаями.

Коли вони під'їхали до лікарні і розшукали потрібного лікаря, Абду Еффенді вже знепритомнів.

Поки Скотт гасав на вілісі, Куотермейн позичив мотоцикла і примчав до Люсі Пікерінг на роботу у шифрувальний відділ.

— Як мило, що ви завітали, Куоті! — сказала вона.— Сто років вас не бачила.

— Ви зайняті?— запитав він.

— А що?

— Можете вийти на півгодинки?

— Можу, а що? Якісь неприємності?

— Та схоже на те. Мені треба з вами поговорити.

— Ой, як страшно!— Вона звернулася до сержан-та-шифрувальника, який шанобливо схилив перед нею голову:— Сержанте, я вийду на півгодини у важливій справі.

Поїздка на мотоциклі дуже її потішала.

Вона наполягала на тому, щоб сісти в сідло позаду Куотермейна, і по дорозі махала всім хоч трохи знайомим людям. Куотермейн привіз її в "Гроппі", де швейцарське мистецтво приготування солодощів та морозива досягло найвищої досконалості.

Каїрські дами вміли віддати належне швейцарському кондитеру.

— Що вам замовити?— запитав Куотермейн Люсі, вивчаючи меню, де на двох сторінках перелічувались різні frappé1, coupes2, bombes3, сендвічі, пива, кави, чаї, тістечка й закуски.

— Пиво,— сказала вона.

— Це на догоду мені?— з підкресленою делікатністю запитав він.— Гаразд. Я візьму каву по-віденсько-му, мигдалеве морозиво й до нього порцію збитих вершків.

— Господь з вами, Куоті!

Сафрагі 4 пішов виконувати замовлення, і вони чекали його, спершись ліктями на сірий мармуровий столик.

— А ви, як кращий друг бідноти,— лукаво сказала йому Люсі,— обрали для себе затишний куточок.

— Кращий друг бідних людей — собака,— відрубав він.

— Не треба перекручувати моїх слів.

— Хіба це не так?— запитав він, розгладжуючи пальцями густі вуса.— Правда, ми знаємо, що кращий друг бідноти — це ви. Пригадуєте, як ви щоразу чекали нас у Мені з ящиком апельсинів?

— Ну, годі. Давайте перемінимо тему.

— Що ж, давайте.

— Чому ви не звете мене Люсі або хоча б місіс Пікерінг? Ви ніколи не звертаєтесь до мене прямо. Завжди ковтаєте моє ім'я, ніби воно стає вам поперек горла.

— Це від збентеженості,— відповів він.— При вас я справді не наважуюсь вимовити вашого імені.

— Перестаньте молоти дурниці, Куоті. Терпіти цього не можу.

— Я теж. Противно, згодні?

— Ви хочете мене розізлити?

— Ось будь ласка, ваше пиво,— з нарочитою ввічливістю сказав він.— Ви певні, що вам не хочеться зі

1 Солодка страва із збитими білками або вершками (франц.).

2 Морозиво з фруктами та збитими вершками (франц.)*

3 Пончики (франц.).

4 Офіціант (араб.).

мною помінятись? Ніколи не бачив, щоб ви пили пиво. Безперечно, гадали, що я дудлю його цілими днями. Правда? Я вип'ю пиво, а ви беріть каву по-віденськи,— І він посунув їй через стіл каву.

— Про що ви збиралися зі мною поговорити? — запитала Люсі. Вона намагалась поводитися з ним якомога простіше, щоб побороти те почуття роздратування, яке вони завжди викликали одне в одного.

— Про Скотта.

— Он як? А чому саме зі мною?

— Тому що ви тепер маєте на нього вплив.

— Ну що ж, говоріть. Нехай буде так.

— Біда в тому, що ви, звичайно, можете йому допомогти і вплинути на нього в кращий бік, але з таким самим успіхом можете прибрати його до рук і погубити.

— Сердешний Скотті! Який же він дурненький!

— К бісу! — раптом прорвало його.— Давайте вважати, що ми з вами квити, і дійдемо краще згоди, як усе-таки бути. Не мені вам пояснювати, в якому він зараз становищі. Та й не тільки він, а ми всі. А ви напевне краще за мене знаєте, що він про це думає.

Вигравши першу атаку, Люсі ніби трохи пом'якшала і стала мило хитрувати.

— Слово честі, не знаю,— сказала вона.— Я вже давно хотіла вас запитати: що собою являв його друг Мозес? По суті, я його ніколи як слід не знала, а Пікерінг розповідав мені, що це дуже сердечний, хоча й гарячкуватий хлопець. От уже не можу собі уявити, хто б це зважився інтимничати з Скотті!

Куотермейн знизав плечима:

— У Мозеса для всіх була душа нарозпашку. Тільки яке це має відношення до нашої розмови?

— Чому його прозвали Мозесом? Адже ім'я його — Броді.

— Через кучеряву бороду 1. Невже вам Пікерінг не розповідав?

— Ні. Ми ніколи ні про кого з вас не говорили.

— Дивно. А я завжди собі уявляв, як ви скромненько сідаєте з Пікерінгом рядком і перемиваєте нам кісточки.

— Господь з вами, ніколи! — обурилась Люсі.— Пікерінг завжди говорив, що не любить розпускати

1 Натяк на пророка Мойсея.

пліток про людей, які йому до душі. Він, як і Скотті, терпіти не міг балаканини; тільки Скотті взагалі ні про що не хоче розмовляти, навіть про книгу, яку прочитав. Часом у нього це доходить до смішного, та іноді я його розумію. А от про Скотті Пікерінг розповідав, тут він стримати себе не міг. Його захоплювало, як Скотті працює. Адже він добре знав, що той виконує роботу за нього...

— Дякувати богові хоч за це,— буркнув Куотермейн.

Поклавши збиті вершки на морозиво, він заходився їсти, запиваючи пивом, і після кожного ковтка витирав вуса зігнутим вказівним пальцем. Люсі Пікерінг скривилась і одвернула голову.

— А чим Скотті такий ото славний в пустелі?

— Планіметрією та сферичною тригонометрією,— відповів Куотермейн, з апетитом налягаючи на морозиво.

— Ну, це само собою. А ще чим?

— Методом обчислення відстані за величиною хорди й кута, проекціями, сіткою меридіанів та паралелей. В цьому він великий мастак.

— Ой, не те!.. А крім своєї топографії? — наполягала вона, ніби не помічаючи його спроб відбутися жартом.

— Цілковитою вірою в те, що він робить.

— А всі ви хіба не вірите?

— Більш або менш; тільки Скотт одержимий і цілеспрямований. Він нічого не робить зопалу. Все, за що береться, міцно тримає в руках. Він — повновладний господар своєї справи.

— Так, але для цього мало бути надійним виконавцем.

— Навіть занадто мало.

— Тоді що ж він таке?

— Он куди ви хилите... Тепер мені ясно, чому Пікерінг відмовлявся говорити з вами на такі теми. Не суньте свого носа, куди не слід.

— Даруйте! Чого ви боїтесь?

— Боюся, що ваша братія і Скотта возведе в ідіотські герої. На зразок Пікерінга.

— Що ж тут поганого?

— Все. Скотт — не вашого тіста книш, майте це на увазі.

— Та ну? А чийого ж?

— Не вашого. І не слід накидати йому роль, зовсім йому не властиву. Скотт — не Пікерінг, не Гордон 1 і не Лоуренс 2. Він міг би стати таким, як вони, за інших обставин. Але не став.

— Дивні речі ви говорите, Куоті.

Куотермейн доїв мигдалеве морозиво із збитими вершксіоди.

— Мабуть, замовлю ще порцію. З сиропом,— сказав він.— Бажаєте каву-глясе?— запитав він її, посміхнувся й одразу став схожий на італійця.— Не соромтеся. Пийте.

— Ні. Мене занудить,— відперла гвояа.— І як ви можете їсти таку жахливу мішанину?

— Нічого дивного — романська кров.

— Ви справді наполовину італієць?

— Та ні, якщо тільки нормани не пішли тишком-нишком від римлян.

— Певне, ваші предки й були Les Quatres Mains Вільгельма Завойовника?

— Навпаки. Мої предки були гугенотами. Рід мій не такий уже й древній.