Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 26

Та згодом він підвівся й пустив холоднющу воду з ручного душу. Скотт відчував, як пружні цівки води збивають з його шкіри липкий піт і ніби заново відроджують все тіло. Спочатку він втратив гидливість до себе, потім відчув свіжість, а слідом за нею — бадьорість.

— Скотті! — Люсі підійшла до дверей, коли він витирався.

— Я зараз.

— Вдягніть оце.— Вона відчинила двері й, вирішивши, що нічого тут соромитись, зайшла, несучи оберемок манаття з сурового полотна.— Я купила це тубільне вбрання в Палестині, коли минулого року їзди ла в школу, де вчиться Естер. Його тчуть монашки і збувають кочівникам,— здається, друзам. Дуже гарна вишивка на подолі...

— Коли ми з Пікерінгом носили одяг бедуїнів,— сказав їй Скотт,— кілька сенуситів прийняли нас за злодіїв, що тягають у них кіз, і трохи не повбивали. Та й повбивали б, аби стріляли краще.

— Уявляю собі, яку ви мали забаву!

— Я-то ні. А Пікерінг неодмінно перестріляв би їх усіх, коли б при ньому був пістолет.

Він натягнув на себе друзький одяг, від якого легенько пахло кедром — чи то димом кедрових дров, чи то скринею з кедрового дерева. На його жорсткому, обпаленому обличчі лежали темні тіні, а очі дивилися ніби з провалів. Він ще не встиг побліднути від життя в Каїрі, мокре волосся було пригладжене, густі завитки після купання зникли.

— Ви зараз точно, як древній римлянин або най-щиріший росіянин,— сказала вона йому.— А от за араба вас ніяк вже не видаси!

Він знав, що всяка романтична мішура тільки надає йому недоладного вигляду, і через те постарався зробити своє убрання хоча б зручним, обмотавши н* вколо стану цяцькований пояс і розправивши під ним численні зборки. Запилені черевики він кинув у ванній кімнаті.

— Для араба ви надто кремезні й надто міцно збиті,— вела вона далі, граючись кінцями його пояса.

— У Верхньому Єгипті чоловіки вдвоє дебеліші за мене.

— Так, але то са'айда 1, а не араби в бурнусах, і вони жирні. А ви — суцільний хрящ. Не прибирайте у ванній. Вранці прийде Абду.— Абду був її кухонний бой, який завжди вітався до Скотта по-англійськи. Проте Скотт знайшов якусь ганчірку і сяк-так витер ногою підлогу.— Ідіть уже,— сказала вона.— Кава холоне.

— Як ви гадаєте, зручно мені заявитись додому в такому вигляді? — запитав Скотт.

Вона зібрала з підлоги його одежу, але він вихопив її у неї: "Не чіпайте!" —і знову кинув усе під ноги, нічого не пояснивши. Люсі просунула йому руку під лікоть і, ні про що не розпитуючи, провела до плетеного крісла у своїй кімнаті й силоміць туди посадила.

Сама вона теж сіла поруч.

Жителі Верхнього Єгипту.

— О господи, Скотті! Як рідко останнім часом випадає вільна хвилинка!

— Це правда.

— І я така рада, що бачу вас!

Вона наточила чашечку кави й подала йому в руки. Потім скинула черевички й, вмостившись глибше у кріслі, підібгала ноги.

Він посьорбував каву — це ніби звільняло його від необхідності щось говорити.

Проте Люсі недовго дозволила йому мовчати.

— Я хочу побалакати про вас,— сказала вона.— Ви не проти?

— Давайте,— відповів він.— Це навіть цікаво.

— Мене навели на цю думку записи Шкерінга, які я щойно читала. Він запевняє, що ви його пошили в дурні.

— Як?

— Пікерінг пише, що вогнестійкий герой далеких маршів і безпомилкових рішень кінець кінцем виявився просто романтиком.

— Пікерінг був романтиком, а не я.

— Дурниці. Ви тільки приховуєте це. Яка суперечка була з ним у вас з приводу де Віньї?

— Де Віньї?

— Еге, Альфреда де Віньї. Ви сперечалися з Піке-рінгом з приводу "Servitude et grandeur militaires" *.

— Не пригадую.

— Ну як же! Ви сказали, що вам подобається "Laurette" 2. Пікерінг пише, що ви дуже високої думки про неї. Чому? Адже ця річ така поверхова, суто романтична...

— Мені подобається в ній тема самопожертви,— сказав Скотт.

— Та це ж романтична нісенітниця, Скотті! Невже вас це справді приваблює?

— Ні. Мене захоплював протест де Віньї проти вбивства, яке людина вчиняє, хоча б і всупереч своєму бажанню. Він розумів, що досить вам убити людину, навіть проти власної волі,— і ви стаєте довічним боржником, ви мусите заплатити за свою провину.

1 "Неволя 1 велич солдата" (новела Альфреда де В1нь1).

2 "Лоретта" (поема Альфреда де Вшь1).

— А це вже чисто християнська мораль.

— Зовсім ні.— Він нагадав їй про юнака, розстріляного за свої переконання, і про капітана корабля, який розстріляв його, виконуючи наказ, а потім, жалкуючи і каючись, присвятив усе життя нареченій цього юнака: вона збожеволіла, дізнавшись про страту коханого.— Де Віньї говорить,— доводив далі Скотт,— що ми відповідальні за всі свої вчинки й повинні розплачуватись за зло, заподіяне іншим.

— Нас вчать цього з пелюшок, любий ви мій романтику.

— Вчать як релігійної догми, як принципу абстрактної моралі. Проте ніхто не вчить дотримуватись цього у повсякденному житті. Мене зворушив сам вчинок того капітана, а не мораль як така...

— Однак чи варто захоплюватись людиною тільки через те, що вона діє згідно з своїми принципами?

— Хіба цього мало?

— Чи не через це ви захоплювалися й Пікерін-гом? — запитала вона.

Скотт повагався, перш ніж відповісти:

— Можливо... Напевне, так і було.

— То ось чому ви хочете, щоб Черч заплатив за те, що він зробив з Пікерінг ом! Ніколи не думала, що ви так розсудливо підходите до цього...— їй не хотілося вимовляти слова "вбивство".

— Моє ставлення до цієї справи дуже ясне. Або, точніше, воно здавалося мені ясним.— Не бажаючи говорити про Черча, він сказав, що де Віньї показує і те, що пам'ять, яку лишає по собі людина, часто завдає більших страждань, ніж сама її смерть.— Хіба ви не відчуваєте цього в кожній трагедії? — запитав він.

— Ні,— сказала вона просто.— Я цього ніколи не відчувала.

Він подивився на неї, і вона повільно похитала головою. Раптом він помітив, що вона плаче.

— Я завжди вас доводжу до сліз,— сказав він, не ворухнувшись.

— Неправда.

— А ото що?

— Я вас дражню,— сказала вона, підвелася, витерла очі й долила йому кави, весело сміючись.— А ви аж надто вимуштруваний, Скотті.

— Невже Пікерінг писав про мене й це? — запитав він обережно.

— Ні, Пікерінг цього не писав. Це кажу я. Ви сидите тут так, неначе...

Йому приємно було розмовляти, і він досі ще нічого не бажав, крім спокою.

— Мені дуже приємно,— сказав він.— Отак сидіти й на вас дивитись... Так би оце ніколи й не вставав.

— Тоді я зараз же примушу вас встати!

Вона підійшла до нього, стала тягати за волосся, за вуха й так міцно терти йому щоки, що він змушений був захищатись. Потім вона спробувала підняти його важке, мов кам'яне, тіло, але з усіх її зусиль він відчув лише швидкі й задирливі дотики пружних пальців.

— Ох, цей мені хоробрий Скотт! — процідила вона ображено, нетерпляче, крізь зуби.

Він закинув назад голову, а вона тягла його вперто й уже не на жарт, силкуючись таки підвести, а потім підійшла з іншого боку й розпачливо гукнула:

— Та встаньте ж ви, Скотті! — ніби від цього залежало щось дуже важливе.

І раптом він побачив> її запашіле вогнем обличчя й уп'яті в нього на диво чисті, прозорі очі, її розпалену звабливу юність, що манила його до себе, як ніколи раніше.

— Зараз, зараз! — сказав він квапливо, щоб хоч якось захопити ініціативу в цій збудливій і навіженій грі.

Вона сказала: "Ні!" — а сама все торсала його і тягла, аж поки він збагнув, чого від нього хочуть. Тоді він підвівся, легко підхопив її на руки, міцно притис до себе й не відпускав доти, поки ця дратівлива боротьба не стихла, перемоя^ена якимсь іншим почуттям, поки її голова, її волосся не впали йому на шию і вона не стала, задихаючись, белькотіти:

— Та ні, Скотті, ви не зрозуміли... Це зовсім, зовсім не те...

— Ну то й що,— сказав він присмиріло й опустив її на підлогу.

— Але це важливо,— сказала вона, не відпускаючи його.— Дуже важливо!

Він не знав, як йому тепер бути. Вона одійшла від нього.

— Я нічого й не думала брати від вас,— мовила вона журливо.— Я хотіла сама віддати вам все, що в мене е. Сама! Тільки сама!

— Т-с-с!

—: Ви мене ще не знаєте! А я вам доведу, що мені від вас нічого, нічого не треба.

Вона відступила в дальній кінець кімнати й уся напружилась, ніби мала зараз же пірнути у вир. Але жіноче, тривке нестримно брало своє, а все, що було в ній непіддатливого, жорсткого, ще недозрілого, пом'якшувалось на очах, і тому вибух пристрасті пролився так гаряче, так невиснажно-бурхливо, що Скотт забув усю свою тверезість, усю свою неквапливість. І хоч він завоював її, а потім втратив і завоював знову; і хоч його манили, відштовхували й кликали знову, він розумів: те, що він їй давав, і було тим, чого вона від нього жадала. "Я все віддам сама, сама!" — обіцяла вона. І він відчував її дивовижну щедрість, її великодушну щедрість, її найніжнішу щедрість, зрілу й самозабутню, її неповторний, її прекрасно-блаженний, всепоглинаючий жар.

Коли в дар було принесено все до останку, вона запитала його лукаво:

— Ви ж цього не сподівалися, правда? Він похитав головою.

— Ви не чекали, що я віддам вам усе, що ви захочете? Геть усе на світі! Ви ж про це не здогадувались?

— Ні.

— Я рада, що ви цього не знали. Мені не хотілося, щоб ви знали. Ось чому я зараз така щаслива. Адже зі мною ніколи раніше навіть "подібного нічого не бувало. І це тому, що ви такий цільний, а не двадцять відтінків однієї і тієї ж людини. О, я завжди це знала! Чудово знала!

Це була правда. Вона розтопила його сувору стриманість, заразила жадобою віддати й себе всього до останньої краплі; він і досі відчував, як віддається в ньому її щедрість.

— А це ж далеко не все. Я така багата! —| сказала вона, зовсім іще не наситившись.— Могли б ви повірити, що в мене ще хоч що-небудь лишилось? Га, любий?

— Ще? — сказав він, захоплений її почуттям.— Куди там! Ні уявити собі, ні захотіти...

— Не треба так говорити. Я ніколи не бажала віддати себе отак до кінця, без останку. А ти, Скотті, можеш узяти все. Не тільки в цьому розумінні, але й у всякому іншому. Та ти сам знаєш!

Він похитав головою.

— Тобі неприємно, що я так говорю? Він знову похитав головою.

— Скажи мені що-небудь, дуже тебе прошу. Ну, що завгодно. Хоча б слівце...

— Ви — щедра жінка,— почав був він,— проте ви знаєте це й самі...

— Ні, не знаю. Розкажи мені.

Вона була ніжна й піддатлива, нічого не соромилась і почувала себе вільно в своєму жіночому єстві, але була ним так сповнена, так заполонена, що він відчував, як її невдоволена щедрість прокидається знову.

— Але чому я? — запитав він її.— Чому саме я?

— Чому саме ти? О господи, Скотті! А хто ж іще? Чому ти — це ти, а я — це я? Хіба так ставлять питання? Що віддаєш, те й дістаєш.