Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 33

Не знаю.

— Ви розумієте, від чого відмовляєтесь?

— Так точно, сер. Добре розумію.

— Тоді вам слід було б подумати про ваш обов'язок!

— Все залежить від того, генерале, як розуміти свій обов'язок,— відповів Скотт різкіше, ніж йому хотілось. У його наміри зовсім не входило, щоб ця розмова закінчилася скандалом.

Але генерал Черч усміхнувся і потер руки, ніби жарт зайшов надто далеко.

— Ну що ж, Скотт,— сказав він,— я можу розтлумачити, в чому полягає ваш обов'язок. Ваш обов'язок — робити те, чого ми од вас вимагаємо. Він полягає в тому, щоб беззаперечно виконати це доручення, бо ми вирішили, що ви для цього підходите. Ваш обов'язок — служити так, як вам належить служити. І тут, по суті, ніякого вибору немає. Поки ви підпорядковані мені, ви робитимете саме те, що, на мою думку, ви здатні робити, те, чого ми від вас зажадаємо. Мені тільки шкода, що ви не побажали ввійти в середовище рівних, що визнали за краще служити як випадкова і підневільна людина. Та коли так, потурбуйтесь з'явитись до мене завтра точно о десятій ранку.— На мить Черча прорвало.— Ви дурень!— сказав він злобливо.— Ми дали вам можливість вибитись у люди! Прикро, що тепер вам доведеться тільки коритись наказам, стати звичайним виконавцем, рядовим солдатом замість того, щоб користуватися владою і привілеями. Все! Можете йти...

Скотт підвівся. Він простягнув руку за портупеєю. В неї був замотаний пістолет, він леясав на столі. Скотт мовчки розкрутив пояс і став застібати пряжки.

Тепер він міг відповісти на всі запитання, що не давали йому спокою: і щодо Гамаля, і щодо Куотер-мейна, і щодо самого себе, і щодо безглуздої смерті людей. Тепер він навіть знав, чому одні англійці не стріляють в інших англійців.

Перед ним сидів генерал. Генерал по-батьківськи умовляв його, розкривав перед ним блискучі перспективи, йшов на поступки і визнавав заслуги. Генерал пропонував йому взяти на себе небезпечну і героїчну справу, яка вимагала виняткового вміння і знань, яка була принадна для будь-якої людини й відповідала її найглибшій душевній потребі виявити себе до кінця. Беріться за неї, сказав генерал, все залежатиме тільки від вас, сказав генерал, якщо ви захочете змінити своє становище в житті, змінити своє майбутнє, змінити свої мрії та поривання, змінити свої думки, своїх друзів, віру, вдачу, клас.

"Ідіть до нас!"— сказав поліцейський Гамалю. "Ідіть до нас!"— сказав генерал Скотту. Відповідь була одна й та сама, тільки тут не було потреби стріляти. Все, що від тебе вимагалося,— це відхилити таку великодушну пропозицію.

Скотт віддав честь і залишив генерала займатися своїми справами.

РОЗДІЛ 22

Залишок дня Скотт провів з Семом; спочатку вони боролися в клубі Маккавеїв, а потім пили пиво і їли мезе в барі "Геліо". Сем трохи було не поклав його на обидві лопатки старомодним прийомом, але в останню мить Скотт зробив кидок через голову і блискавично підтягнув Семові ноги догори. В барі "Геліо" вони грали в доміно, спершись ліктями на байкову скатертину і прикриваючи грубезними долонями свої кості. Всі партії виграв Сем, і Скотт заплатив за прокат доміно та за пиво. Залишивши Сема в барі, він повернувся до Пікока.

— Навіщо ви це зробили?— запитав його Пікок.— Чому ви відмовились?

— Пізно про це говорити,— відповів Скотт.— Все вже зроблено.

— Зроблено, то зроблено,— пробубонів Пікок,— але ви знаєте, кому дісталося призначення?

— Ні.

— Мені,— сказав П'.кок.— Ви гадаєте, я справлюся з ним?

— Безумовно.

— Дурниці, Скотті! Я лише командуватиму, а діло все одно доведеться робити вам. Ви будете моїм заступником. Тільки користі від мене не ждіть.

— А чого ви погодились?

— Та сам не знаю. Мені сподобалась думка взяти з собою в пустелю Шейлу і Пітера, нехай побігають на задньому дворі у Роммеля. Здорово, га?

— Що ж, стимул не гірший за інші. Не турбуйтеся, все буде гаразд.

— Знаю. Але призначення слід було прийняти вам, Скотті. Завжди краще грати першу скрипку. Хіба до вас не доходить, що й цього разу все ляже на ваші плечі?

Скотт кивнув:

— Війна є війна. Та й відмовився я, по суті, не від самого призначення...

— А від чого ж, хай вам чорт?

— Зовсім від іншого. Та зараз не варто про це говорити.

Скотт багато разів бував у цьому кабінеті, але сьогодні вперше зручно вмостився на брезентовому похідному стільці й відчув задоволення, що перебуває в компанії Пікока. Всю скованість наче рукою зняло.

— Ви певні, що зробили правильно, Скотті?— запитав Пікок.

Скотт ліниво кивнув головою, погрався ремінним стеком полковника і ще ясніш зрозумів: він зробив правильно.

На серці йому раптом Стало так легко, що він скористався телефоном Пікока і просто звідти подзвонив Люсі Пікерінг. Вона сказала, що заїде по нього до тітоньки Клотільди, нехай він її там почекає. Нічого більше вона говорити не стала, і Скотт одразу пішов до себе в пансіон.

За його відсутності там уже побував Куотермейн. Він попросив у тітоньки Клотільди чорнила й паперу і залишив Скотту записку:

"Дорогий генерале Скотт!

Якщо ви цього ще не знаєте, доводжу до вашого відома, друже, що нас з Атиєю вже злапали і зараз попруть на "вако" 1 в Сіву. Це—чергова витівка Черча. Він оголосив, що ми братимемо участь у великому рейді (аж до самої Агей ли) разом з хлопцями з загону далекої дії. Навіщо це? От чортів виродок! У мене є всі підстави гадати, що операції розробляє тепер ваша приятелька місіс Пікерінг. Роммелю буде не до сміху!

Якщо це означає кінець нашого шляхово-топографічного загону, то я негайно припиняю листування з начальством і повертаюся до себе на склад у Фуке, вдавши, ніби я звідти нікуди й не йшов. Сподіваюся, що склад стоїть на місці.

Атия в препаскудному настрої,— він, по-моєму, горює, що змушений кинути сім'ю в такій біді. Не сумніваюся, що ви за ними доглянете; а може, поговорите з Пікоком, щоб Атию відіслали назад у Каїр. Якщо шляхово-топографічного загону більше не буде, то Сема й Атию найсправедливіше було б повернути туди, звідки їх забрали. В армії їм нічого більше робити.

Не ображайтесь на мене за те, що я сказав про Люсі Пікерінг. Коли вона й замовила кому-небудь слівце про те, щоб нас розлучити, то, мабуть, піклувалась тільки про наше благо або ще про чиєсь благо,— може, і про своє власне. А я кажу вам це для вашого блага — і, таким чином, ми з нею квити. Усіх їй благ! Мені завжди не подобалась її хижість, і тому я з чистим сумлінням ставлюся й до неї по-хижацьки.

Внизу надривається від крику сержант, намагаючись скоріше мене звідси витягти. Біда ваша в тому, що вам ніколи не зрозуміти моєї теорії щодо чорної віспи. Читав, що спіймали вашого терориста. Ви явно віддаєте перевагу єгиптянам перед англійцями. Мені це зрозуміло. Можливо, саме тут і криється відповідь на всі ваші сумніви.

Зустрінемося в Агейлі або в якомусь іншому місці, де кривавому ідіотові Черчу забагнеться пустити нас на котлети. Але визволіть хоча б Сема й Атию.

Ваш покірний слуга

С. Куотермейн"

Скотт чекав. Він чекав і з крилатим піднесенням, і з гнівом, і з печаллю, і з нетерпінням, і з гострою настороженістю — всі ці почуття оселилися в ньому

1 Американський літак.

назавжди. Але йому було прикро, що Куотермейн повірив, ніби він усе-таки піде з Черчем.

Було вже пізно ловити Пікока, але зранку через Уоррена або через Пікока він швидко видере з пазурів Черча Атию та Сема. Пікок уже зробив Атию і Сема сержантами ("Не заради звання, а заради платні",— пояснив він вибачливим тоном), і це показало Скотту, що кінець шляхово-топографічного загону, не кажучи вже про його власну долю,— справа вирішена. Кочівникам пустелі не потрібні "були звання та чини.

Він чув, як у надвечірніх сутінках тітонька Клотільда гукає: "Фелу! Фелу! Фелу!" Скотт вийшов на площадку цегляних сходів і перехилився через бильця, щоб краще роздивитись, що діється внизу. Було тьмяно видно глинобитну стіну, з якої колись так несподівано зіскочив Гамаль. Скотту здавалося, ніби хлопець і досі ще там, у саду, такий самий гнівний і поривчастий, ще не поранений і не облитий тюремним потом. Зусиллям волі Скотт одігнав видіння: все одно він нічим не може допомогти єгиптянину. А той йому дав розуміння речей, недоступних англійцям, переконав, що не можна мовчати, що братерство людей існує. Куоті правий. Мабуть-таки він, Скотт, не дуже відчуває себе англійцем. Може, це й вирішує в його житті усе.

— Ви ще чекаєте?— озвалась до нього знизу тітонька Клотільда.

Він здивувався, що вона його помітила.

— Обережно, не спирайтеся на поручні. Це небезпечно.

Стоячи на своєму ненадійному балкончику, Скотт знав, що в його житті це не кінець чогось, а тільки початок. Він ще не розумів як слід, що саме починалось, але на душі в нього розливався спокій. Йому здавалося, що так і мусить бути після години боротьби з Семом, після холодного душу та зміни білизни. Відчуття було суто фізичне. Він почував себе легко й вільно, але на це не можна було дуже покладатись. Ще так багато не договорено з цією англійкою, яка ніби сьогодні приїхала з села, а мовчанкою з нею ніяк не відбудешся; їй він мусить усе пояснити. Вона вже знала про те, що він зробив,— певне, почула одразу, тієї ж миті. Скотту сказав про це її голос, коли він говорив з нею по телефону: "Я ще не вирішила, що з вами робити!"

В її словах була погроза, а може, й стурбованість, сумнів. Він не знав. Та він зуміє справитися з цим. Тепер йому нічого не страшно, він здолає будь-яку перешкоду. Вони були надто щедрими, вони так не шкодували себе, що навряд чи спіткнуться тепер на дріб'язковій розбіжності.

До Скотта долинув з вулиці гудок клаксона її "шевроле".

— Скотті!— покликала вона неголосно, знаючи, що він її все одно почує.

Він натягнув кашкет, насунувши його за звичкою низько, мов середньовічний шолом, зійшов східцями в сад, під молоді мангові дерева.. Біля воріт він уже міг розгледіти обриси постаті в машині, але ще не бачив обличчя. Та йому й не треба було його бачити: він здалеку відчував упевненість Люсі в своїй правоті.

Скотт вийшов з воріт і на широкому тротуарі просто перед собою помітив якусь тінь. Він відчув, що хтось очікує його, і обернув голову. І тієї ж миті зрозумів, що зараз у нього вистрілять. То був мовчазний лейтенант Хакім, який ще вірив, що все вирішує куля.

— Ах ти ж поліцейський виплодок!— з глухою ненавистю просичав Хакім по-англійськи і вистрілив, тримаючи важкий "люгер" у правій руці і підтримуючи його тонкою кистю лівої.— Ось тобі, англієць! Ось вам усім! Усім англійцям! Усім англійцям!

Всі кулі ввійшли Скотту в груди, і тільки остання в руку, якою він хотів захиститись, примовляючи:

— Ні, Хакім! Не я! Не я!

Та сказав він це занадто пізно.

Скотт не чув, як відлунюють постріли; не бачив, як майнула тінь людини, котру він ледве знав; не розібрав,, що кричить жінка; не зрозумів, від чого такий страшний біль у всьому його великому тілі,— він нічого більше не бачив, не відчував і не розумів.