Небесний гість - Сторінка 5

Але мені хотілось би мати відповідь ще на одне, останнє питання. Ви весь час говорили про шлях туди, на Бету, але ще жодного слова не сказали про зворотний шлях, про повернення з Бети на Землю. У вас, звичайно, є цілком розроблений план?

— План? Повернення на Землю? — спитав Тюменєв, ніби його розбудили, перервавши прекрасні сновидіння. Професор нервово потер руки, пройшовся по кабінету, постояв, прислухаючись, біля дверей, підійшов до молодих астрономів і сказав тихо, але роздільно: — Ми… ніколи… не повернемось… на Землю. То ж бо й воно. — І, наче розсердившись на себе за хвилину вагань, майже крикнув: — Чого ж ви мовчите? Злякалися? Знайте ж: з вами чи без вас, але я лечу на Бету.

— Та-ак, — протягом сказав Аркусов. — Це зовсім нова обставина. Я згоджувався летіти, якщо є хоч один шанс проти тисячі лишитися живим. Але лишитися вічним в'язнем цієї планети, покинути Землю назавжди, покинути друзів, рідних, близьких, покинути все звичне, любе, дороге… Ні, воля ваша, Іване Івановичу, але на це я не можу зважитися, — промовив Аркусов.

Запала гнітюча мовчанка. Старий астроном сердито човгав ногами по килиму, ніби відкидаючи з дороги невидимі камінці.

Вітер шумів і свистів над дахом. Аркусов сидів у кріслі, насупившись, охопивши руками коліно хворої ноги. Турцев перебирав у своєму портфелі аркуші паперів, що рясніли математичними знаками.

Минала хвилина за хвилиною — ніхто не обзивався.

Нарешті, Аркусов підвівся, сказав:

— Ну, мені пора, — і кульгаючи вийшов з кабінету. Тюменєв засунув двері на засув і підійшов до племінника. Обличчя старого професора було схвильоване, очі допитливо дивилися на Турцева.

— Ну, що ж? А ти? — вигукнув Тюменєв.

Турцев подивився на професора, усміхнувся і сказав:

— Звичайно, я лечу з вами, дядечку. Не можна ж відпускати вас самого в таку подорож.

Тюменєв мовчки міцно поцілував Турцева, відійшов, зітхнув з полегкістю і сказав:

— То ж бо й воно. Тепер за роботу. Завтра ми з тобою вилетимо до Ленінграда. Треба готуватися до подорожі. Тепер я можу розповісти тобі про свій план. Мій друг академік Шипольський сконструював чудовий апарат для глибоководних експедицій, так званий автономний гідростат. Він може занурюватись у найглибші місця океану, витримувати тиск десятикілометрової товщі води. Уявляєш собі, який міцний цей апарат? Міцніший за міжпланетну ракету.

Я вирішив, — казав далі Тюменєв, — що найзручніше зробити переліт у гідростаті, трохи переобладнавши його. Академік Шипольський дав згоду, дозвіл уряду теж є.

Ми з тобою маємо взяти участь у переобладнанні гідростата. Доведеться гребний гвинт замінити на реактивний гідравлічний двигун тощо. Щоб розмістити великі запаси харчів і звільнити місце для астрономічних інструментів, обмежимося лише трьома учасниками експедиції…

— Хто третій? — запитав Турцев.

— Молодий учений, учень ІІІипольського.

Тюменєв і Турцев поїхали другого дня. Їх не було досить довго. Повернулися вони тільки на три дні і, нашвидку попрощавшись, поїхали знову, — на цей раз назустріч несподіванкам незвичайної подорожі на Бету.

9. Дорожня пригода

Архімед сидить за невеликим столом біля вікна, затуленого товстою синьою фіранкою. Лампа під матовим абажуром яскраво освітлює простору каюту. На столі лежать купи паперів, списаних довгими рядами цифр. Обличчя в Архімеда зосереджене, між бровами залягла зморшка. Він обчислює. Колонки цифр ніби ллються з олівця дедалі швидше.

Через три столики від нього, в кутку каюти, сидять двоє: Іван Іванович Тюменєв та "вихідний" борт-механік Сушков — кремезний чоловік років сорока. Він одкинувся на спинку крісла і в позі людини, що відпочиває, посмоктує коротеньку люлечку.

Політ був важкий. Притягання зорі викликало в атмосфері незвичайні переміщення повітряних мас і ніби порило вибоїнами повітряний шлях. Сибіру не було видно подорожнім: величезний важкий літак, пристосований до сліпого польоту, йшов на великій висоті. Його кидало, мов утлий човник серед бурхливих хвиль океану. Навіть звичний до примх повітряної стихії Сушков невдоволено похитував головою і намагався визначити по розгойдуванню свого тіла положення літака.

Наставав критичний день, грізний час, коли зоря мала підійти до Землі на найближчу відстань. Тюменєв перебирав у думці останні вісті.

У Північній Америці майже вся Флоріда і весь басейн Міссісіпі було залито водою. В Південній Америці басейни Амазонки і Парани перетворились на суцільне море. Рятувальні загони не встигали подавати допомогу. Припливна хвиля несла на собі дерев'яні будинки, цілі ліси, звірів, корів, мулів. На низинних островах багато люду загинуло від поводі. Під час відпливів величезні простори вкривалися товстим шаром непролазної багнюки, а в океанах, на мілководді, оголялося дно.

З Нової Гвінеї до Австралії можна було б дійти пішки, якби вистачило часу до нового припливу. Суматра, Борнео, Ява та Малайя злилися в один материк. Виникла сила-силенна нових островів. Уся поверхня Землі невпізнанно змінилась. Нові моря, ріки, острови й півострови то з'являлися, то зникали двічі на добу. Порушився залізничний, морський і повітряний зв'язки. Гинули врожаї. Замулювало поля. Руйнувалися греблі. Затоплялись приморські міста. Обвалювалися шахти. Вже було відзначено кілька випадків падіння льотчиків у небо. І Тюменєв непокоївся, щоб і з ними не трапилась така сама історія.

Архімед раптом швидко підвівся, хапаючись за столи і стільці, пробрався до кабіни льотчика і крикнув над головою пілота Батеніна:

— Критична висота! Негайно спускайтесь, пікіруючи!..

Амфібія почала борсатись, мов підстрелений птах. Мотори літака хрипіли, стріляли і, врешті, змовкли. Настала тиша. Тільки ледве чутно стугонів мотор електростанції, та незабаром стих і він. Електричні лампи в каюті погасли. У кабіні пілота вони ще тьмяно світились — їх живили акумулятори.

У кухні кухар, сидячи на стіні біля дверей, нишпорив у пітьмі — шукав шафу, де лежав парашут.

У радіорубці червоно, тьмяно, мов згасаючі зорі, жевріли радіолампи. Прив'язаний ременями до крісла радист Едер, перехилившись, ловив рукою трубку телефону, яка теліпалася коло стіни. Радистові хотілося спитати Батеніна, що трапилось.

А важка машина все ще билась у корчах, і невідомо було: падає вона вниз, висить на місці чи летить-падає вгору, в небо.

— Тримайтесь, професоре, за мене міцніше, — гукнув Сушков. — Ми на величезній висоті і, звичайно, встигнемо добратися до парашутів та викинутись, перш ніж амфібія впаде на землю й розіб'ється. Шкода машини!

— На землю? — озвався Тюменєв. — А може, ми падаємо вгору. Зовсім невчасно! Передчасно! І як же це Батенін не додивився! Адже зараз саме приплив. Барометричний максимум. Давно пора було знижуватись.

— Не хвилюйтесь, товаришу Тюменєв, — заспокоював Сушков, не слухаючи астронома, — тільки ходімо швидше. Зрозумійте ж, лише парашут може врятувати нас.

Тюменєв раптом розреготався і сказав:

— Хотів би я подивитись, як вас рятуватиме парашут у безповітряному просторі, коли ви падатимете з Землі на зорю.

Сушков зблід.

— Невже ж і ми…

— Нас виривають одна в одної зоря і Земля, — сказав Тюменєв. — За нас іде запекла боротьба двох сил притягання. Хто переможе?

— Але ж ми вільно падаємо, причому падаємо вниз, — заперечив Сушков. — Про це свідчить положення машини — піке і відчуття легкості в тілі.

— Немовби так, — відповів Тюменєв, пробираючись слідом за Сушковим. — Але не забувайте, що притягання зорі плутає всі розрахунки, всі звичайні уявлення і звичні відчуття… От якби мені пощастило побачити хоч краєчок не вкритого хмарами неба, тоді я зміг би сказати напевно, куди ми летимо.

Бовтанка зменшилася. Радист Едер устиг спіймати телефонну трубку й переговорити з Батеніним.

— Усе гаразд. Сиди на місці, займайся своєю справою, — сказав йому Батенін.

— На землю нічого повідомляти не треба? — Якщо треба буде, скажу.

Радіостанція працювала безперервно. Едер прийняв дві телеграми на ім'я Тюменєва і передав йому їх зміст по телефону, трубка якого випадково опинилась біля професора.

— Телеграма перша, — казав радист. —

"Привіт від усіх співробітників абастуманської обсерваторії. Як проходить політ? Олена Гаврилівна питає про здоров'я. Аркусов".

Відповідь буде? — спитав Едер.

— Нічого казати, вдало вибрали час! — буркнув Тюменєв і відповів: — Так. Передайте Аркусову: політ проходить… гм… успішно.

— Знижуємося, — чується з рупора голос Батеніна. — Чудово! — вигукує Сушков.

— А я й досі не певен, летимо ми вниз чи вгору, — заперечує Тюменєв, лізе по столах, добирається до вікна, одсуває фіранку і бачить крізь розриви хмар два сліпучі маленькі сонця: одне більше — червонувате, друге менше — голубе. Це подвійна зоря Абастумані. Її вже видно неозброєним оком не тільки вночі, а й удень. Як збільшилися сонця за короткий час!

Раптом рубінове і сапфірове сонця ковзнули вбік, і в ту ж мить Тюменєв відчув, що падає на підлогу. Амфібія вирівнялась, вийшовши з піке. Спалахнуло світло, весело задвигтіли мотори.

На дверях каюти з'явився Архімед, і вже дивним здавалось, що він стоїть на підлозі, а не на стіні.

— Ми вийшли з небезпечної зони, — сказав він спокійно. — А були ж на волоску від того, щоб звалитися із Землі.

Пролунав телефонний дзвінок.

— Слухайте текст другої телеграми, товаришу Тюменєв, — повідомляв радист Едер повеселілим голосом: — "Філіппіни залишено. Йдемо до острова Туам. Лягайте на курс 12°44′ п. ш. і 145°50′ сх. д. Шипольський".

— Неподобство! "Лягайте на курс!" Чого їх там носить? — закричав Тюменєв, не віднімаючи телефонної трубки від рота. — "Лягайте!" Неподобство! То ж бо й воно!

— Я ж не винен, товаришу Тюменєв, — виправдувався Едер. По голосу було чутно, що він усміхається.

— Ви, звичайно, не винні. І я не вас лаю, — схвильовано говорив у трубку Тюменєв. — Але, розумієте, яке безглуздя виходить! Вони можуть зірвати всю справу. Зоря не чекатиме! Я запізнюсь, і океанська вода полетить без мене. Наш теплохід мав доставити мене з Владивостока у Манілу. Але він навряд чи змінить курс і піде до острова Туам, який лежить далі на схід, осторонь океанських шляхів. Що ж мені тепер робити? На перекладних подорожувати? Але як? От стрибуни! Шипольському вісімдесят чотири роки, а стрибає, мов…

— Чекайте, товаришу Тюменєв! Я одержав одну зашифровану телеграму, — сказав радист. — Зараз розшифрую.

За кілька хвилин він сповістив:

— Ну от.