Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 43

Джо дивилась на нього тривожно, а я — приголомшепо, хоч і знав, що від Руперта можна ждати чого завгодно.

— А що скаже Фредді? — запитав я.

— Та, мабуть, ошаліс...

Розділ тридцять четвертий

В Англії катастрофа вибухнула не відразу, життя подарувало нам ще один погожий день. Ми прилетіли в середу, а в четвер вирішили відвідати Альберт-хол, де в ліцеї Роланда учням роздавали нагороди. Нас відділяв від розмореної столиці Китаю лише один день путі, але в це важко було повірити, такою величезною здавалася прірва, що пролягла між двома світами.

Нагородження учнів — велике свято для всіх, і Джо вимагала, щоб ми найняли лімузин. Вона ще до нашої подорожі в Китай замовила чотири місця в Альберт-холі, і ось ми влились у суцільний потік "ролоройсів" та "ягуарів", щоб у повному параді з'явитися в шикарному залі.

Всі були аж надто веселі, ніби передчували біду. Джо мала розкішний вигляд у шовковій сукні з золотим ланцюжком навкруг шиї, що нагадував тоненьку змійку, а її зачіска скидалась на шолом з чорного дерева. Тесе була

219 9*

мов лялечка, та й усі діти одягнені не гірше — у найліпші свої сорочечки, штанята, сукенки й черевички.

— Наступного року й ти будеш серед них,— мовила Джо, вказуючи дівчинці на партер, де сиділи школярі.

— А де наш Роланд? Я не бачу його. ' — Він зараз прийде...

Поки до залу входили шеренги учнів, органіст завзято грав Баха: від звуків, що відбивались від алюмінієвого купола, аж вібрували крісла. З'явилися викладачі в мантіях та середньовічних скуфійках, з білими комірцями на шиях, мов у адвокатів французького суду. Всі ми шукали очима Роланда, й нарешті Руперт побачив його: він потонув із своїм класом в кипучому морі дитячих голівок.

— Он де він! — сказала Джо.

— Я бачу,— мовив Руперт.— Він ніби менший за всіх у своєму класі.

— Дурниця! — обурилась Джо.— Такий, як і решта хлопчиків.

Почалися промови, і я помітив, що Руперт роздивляється на інших батьків — розфранчепих, веселих, добродушних.

Роланд не отримав ні prix d'excellence *, ні prix du tableau d'honneur 2, зате дістав заохочення з математики. Джо лунко заплескала в долоні, коли його викликали.

— У нашій школі роздавали нагороди в гімнастичному залі, де тхнуло клозетом,— заявила вона.— То було єдине місце, де поміщалися діти й батьки, і останні важили для начальства більше, ніж ми. А в Роланда такий'вигляд, ніби нас зовсім не існує.

— Б'юсь об заклад, що він на нас поглядає,— втрутився я.

Руперт кивнув. Він розумів свого сина; тільки перед цим ми говорили з ним про Роланда. Руперт скаржився, що забобони — найбільший ворог дитячої свідомості; головне — не дати дитині піддатися отим заяложеним "істинам", якими ущерть напханий світ.

— Як вони гарно себе поводять! — шепнула жінка з сусідньої ложі.

— Так...— задумано відказав Руперт.

Коли церемонія скінчилася, органіст наповнив залу хвилями маршу Бетховена, і всі рушили до виходу.

1 Перша нагорода (франц.).

— Скоріше! — підганяла Джб.— Я хочу подпвптпсь на товаришів Роланда. ;

Ми побачили його біля під'їзду № 9 — він розмовляв в двома хлопчиками, і вони голосно реготали: побачивши нас, Роланд хутенько попрощався з товаришами.

— Хто вони? — спитала Джо, "коли ми підійшли. "— 3 нашого класу...

Джо це не задовольнило, а Руперт тільки посміхнувся. Навряд чи довгим буде Роландове дитинство: життя підганяє, рано пробуджує всілякі бажання й пристрасті, а сувора дійсність загрожує катастрофою; отож сьогодні, як ніколи, діти потребують захисту дорослих.

— То як? — запитав він, беручи за ручку Тесе.— Підемо додому?

— Ні, ще трохи погуляємо,— мовила Джо.

Вона обвела нас навкруг Альберт-хола — їй хотілося похвалитися своєю гарною, святково вбраною родиною, і, відповідаючи на вітання знайомих, вона почувала себе дуже щасливою в своєму маленькому світі.

Ми йшли позаду, і Руперт шепнув мені, як йому не хотілось би руйнувати її віру. Та що поробиш: чудові личка дітей настійно підказують, що їхнє майбутнє в наших руках і що ми мусимо їх рятувати.

Розділ тридцять п'ятий

Я знав, що Руперт повернувся з Китаю зовсім іншою людиною, та, поки він пе виклав своїх намірів, не уявляв собі, яка разюча ця зміна. Його наміри були цілком визначені, і я не сумнівався, що з його рішучістю він неодмінно здійснить усе, що надумав.

— А що ви збираєтесь робити? — насторожено запитав я.

— Тільки не лякайтеся, Джеку,— відповів він.

Я ще ніколи не бачив Руперта таким задоволеним. Подарувавши китайцям п'ять мільйонів, він поводився як людина, що нарешті знайшла свій шлях.

— По-перше,— заявив він,— я хочу забрати у фірми всі свої гроші.

— А хіба це можливо? Адже її акції не продаються.

— Можна продати комусь із членів родини. Хоча б Фредді.

— А чому не вашій матінці?

— Нізащо! — вигукнув Руперт; він лежав на осонні проти будинку, тримаючи на животі чай, принесений Андже-ліною.— Вона заплатить, а потім покладе в банк на моє ім'я або на ім'я дітей. Ні!. Цього разу я вирішив покінчити з фірмою назавжди.

— А Фредді хіба не збереже для вас акції?

— Фредді? Той нічого з рук не випустить.

— Проте...

— Заждіть! — розсердився Руперт.— Ви не даєте мені й слова сказати. Хіба вам не Цікаво знати решту?..

Намір у нього був досить простий. Одержавши гроші, він хотів створити щось на зразок фо'нду "корисних починань".

— Що ви маєте ла увазі? — запитав я.

— Наприклад, домогтися прийняття Китаю в ООН.

— І ви на це будете витрачати гроші й час?

— Не тільки. Є на світі багато інших корисних справ.

— Наприклад?

— Завжди знайдуться справи, які потребують грошей.

— Які саме?

Він знав, чого я домагаюсь.

— Чи треба вам пояснювати? Ви й самі добре розумієте.

— Тоді чому б вам одразу не віддати всі свої гроші комуністам? — вже сердився я.

— Тому, що в мене свої власні погляди й наміри. Був чудовий літній день. Джо поливала троянди в саду

й сердилась на Роланда, що кинув на грядку свій велосипед.

— От шибеник...

— А на що ви житимете, коли роздасте гроші? — допитувався я.

~. З голоду не помремо.

— А ви подумали про Лілла? Руперт кусав травинку.

—* Тепер йому мене не подужати. —> А Джо?..

—* Не знаю,— задумливо, але без тривоги відказав Руперт.— Якось переконаю. Біда в тому, що я ніколи з нею не радився...

Я сказав, що не заздрю йому. В цю мить я думав про ту Джо, якої Руперт ще не знав і яка всі ці дні жила в надзвичайному напруженні,— чесна і щира, вона не могла критися й брехати. Рано чи пізно Джо випалить йому все з досади або в доброму настрої під час прогулянки. Що тоді?.. ,

— Я певен, що для неї прикра буде не втрата грошей, а те, як ви їх використаєте,— застеріг я.

— Так. ,

— Боюсь, вона піде од вас. ' Та він, очевидно, обміркував і це.

— Навряд...

— Для неї ненависною буде сама думка про те, що ви пристали до якоїсь течії. Адже схоже на це...

Я гадав, що він заперечуватиме, та Руперт рішуче кивнув.

— І взагалі навіщо забирати гроші з фірми? — намагався я знайти якийсь компроміс.— Чому б не залишити їх фірмі, а прибутки витрачати, як заманеться?

Він похитав головою.

— По-перше, я хочу звільнитися від Ройсів, щоб мені ніхто не заважав. Та це ще не все. В нашому статуті сказано, що один із директорів — тобто Рендолф чи будь-хто з членів родини,— має право конфіскувати без компенсації акції того, хто завдав шкоди фірмі. А коли Рендолф і решта довідаються, що я утнув, то неодмінно це зроблять. Поки що вони навіть не здогадуються, але Рендолф неодмінно пронюхає й заморозить мої акції, а то й зовсім одбере.

— Тоді вам треба діяти... ^

— Я піду до Фредді, як тільки він повернеться...

— Але Фредді також може повстати. П'ять мільйонів він вам не простить.

— Звичайно. Проте акції візьме охоче.

— І ви певні, що чините розумно?

— Цілком,— спокійно сказав він.— Я не можу більше дивитися на світ, як колись.

Не хотілося більше мучити його, та все ж таки я мусив поставити ще одне запитання:

— А як же ви тепер дивитесь на світ?

— Я й сам ще не знаю,— признався в|р.— Але тепер переконаний, що так жити далі неможливо.— Руперт лежав на траві, спираючись на лікоть, а тепер сів і простяг руки, ніби намагаючись обійняти землю і небо.— Неможливо, хоч і здається, що все навкруги таке прекрасне.— Тяжко зітхнувши, він знову ліг.

— А чому б не лишити все так, як є?

— Тому, що в нашому житті бракує головного. І що далі, то це стає відчутніше. Я не хочу^ щоб мої діти росли у світі, який витравлює все, крім зажерливості й звірячого інстинкту самозбереження. Має настати якесь інше, раціональніше життя, і для початку хоча б це слід зрозуміти, Джеку...

— Ви ж потонете в політиці.

— То й що? Адже я не бачу чогось вартіснішого. Все іпше — марне гайнування часу.

Розділ тридцять шостий

Серед бучі, яка зчинилась, всі чомусь зверталися тільки до мене, ніби я міг пояснити Рупертову поведінку або якось вплинути на нього. Хоч, між іншим, я й сам не знав, на чиєму я боці.

Коли ми зустрілись, Фредді все ще лютував через втрачені п'ять мільйонів. Руперт подарував гроші китайцям раз і назавжди, проте Фредді спішно відрядив із Гонконга в Пекін Ендрю Ротбарта — а може, ще вдасться щось зробити. Злість його поглиблювалася ще й тим, що проект злиття з ЮСО та "Фарбверке" таки провалився: Фредді не вдалося подолати Бендіго й Рендолфа. Уряд теж не дав своєї згоди. Отож Фредді зовсім знесилився, до того ж він дуже багато пив. Витівка Руперта була останнім coup de vent що остаточно доконав його.

— Яку дурницю він утнув! — бідкався Фредді.— Чому ви його не спинили?

— Я нічого не знав.

— Як? Він навіть вам не признався?

Я пояснив, що Руперт, очевидно, не хотів перекладати на мене якусь частку вини.

— Що ж усе-таки, хай йому чорт, сталося з ним у Китаї?

Ми обідали в кабінеті — Фредді ніколи було йти до ресторану, і він запивав свинячу котлету горілкою 8 содовою водою. Я навіть не Намагався щось пояснити. Як йому розтлумачиш? Зате виклав усе про підступи Лілла та Бонні.

— Про Бонні 'я знав,— зауважив Фредді.— Хоч споді* вався, що Руперт обдурить його.

'Порив вітру; тут: удар (франц.). 224

— Він таки обдурив. Та ще й як.

— А Лілл ідіот,—.пробурчав Фредді.—Він так боїться Руперта, що перебирає міри.

Я запитав, як позначиться (на фірмі те, що не вдалося досягти злиття, і Фредді просто мене здивував.

— Все буде гаразд,— заявив він.— Ні Пінк, ні я не можемо подолати один одного, от ми й вирішили об'єднатися.— Він здвигнув плечима.— Іншого виходу не було.