Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 44

Коли ми з ним у вересні досягнемо злиття з ЮСО та "Фарбверке", то матимемо такий концерн, якому й чорт не страшний.— Фредді цинічно зареготав, показавши жовті зуби.— Ми розкроємо й поділимо весь світ. Хоч це між нами, Джеку, інакше я вас приб'ю.

Я почервонів.

— Коли це така таємниця, то навіщо ви мені кажете?

— Тому, що й ви будете причетні... Я хочу призначити вас директором. Родимі вже не матимуть на мене впливу, і я хотів би спертися на рішучу й віддану людину. Це дасть вам десять тисяч на рік, але працювати доведеться до сьомого поту.

Я нічого не відповів — адже пропозиція була надто несподівана, щоб прийняти або відхилити її. Фредді признався, що його бентежить намір Руперта продати йому акції.

— Я не можу купити їх, не повідомивши тітоньку Крі-стіну,— пояснив він.— Хоч Руперт обіцяє сам домовитися з нею. .

— Він поспішає,— зауважив я.

— Ну то й що, я не можу залагодити все раніш, ніж за тиждень. Це неможливо.

А за тиждень Лілл або Рендолф пронюхають, що Руперт віддав китайцям п'ять мільйонів. Тоді вони відберуть у нього все. Я знав, що Фредді мовчатиме — адже він загребе Рупертові акції за п'ятсот тисяч. Через півроку після створення концерну вони коштуватимуть два-три мільйони і до того ж дадуть йому кілька зайвих голосів у правлінні. Фредді запропонував і мені придбати акцій на сто тисяч фунтів, навіть обіцяв позичити грошей з розрахунку двох з половиною процентів на рік.

— Це дасть вам хоч якесь право голосу,— закінчив він. Пропозиція Фредді мене приголомшила, до того ж я не

був певен, чи потрібне мені оте "право голосу".

— Хоч усе ж таки було б краще, якби ви відмовили його...— признався Фредді.

— Ви вважаєте, що його можна відмовити?

— Мабуть, ні,— посміхнувся Фредді.— Але скажіть мені, ради бога, чого він прагне?

— Нічого.

— То якого ж біса перти на рожен? За велінням совіеті.

Фредді пильно глянув на мене.

— Я розумію, що таке веління, а от що таке совість — кат його зна!.. •

Фредді довелося повідомити Рупертову матір про акції, і тітонька, зрадивши свою звичну витримку, якою завжди прикривалася, мов панцирем, докоряла Рупертові, що він жорстокий егоїст. Джо, Роланд і Тесе пішли в кіно, а мене тітонька нітрохи не соромилась.

— Тобі не здається, Джеку, що він жорстокий егоїст? — обернулась вона до мене...

, Ні, йому це не здається,— перебив Руперт.

Я ждав, що він почне ганити її за справді жорстокий егоїзм, який матінка виявляла все життя, та Руперт змовчав: і справді, це було б все одно, що покарати дитину за те, що вона любить морозиво.

— Егоїзм буває всякий,— не втримався він.— Його виміряти просто неможливо.

— ДурниціІ — обурилась вона.— Егоїзм — це егоїзм. І я ніколи не прощу Рупертові, якщо він зробить те, що надумав. Хоч мені все одно, віддасть він свої акції Фредді чи ні. Проте я вважаю вчинок Руперта безглуздим. Чому ти пориваєш, з родиною? Чому?

— Щоб ти знову не зв'язала мене з нею...

— Але ж я залишу тобі свої акції, коли помру.

— Тоді я так само вчиню.

— А куди дінеш гроші?

— Куди вважатиму за потрібне на той час,— знизав він плечима.

"г— Ти просто жорстокий! — вигукнула вона.— Мені не ваі^адило б чогось випити.— І пішла до кімнатного бару.

З властивою їй чемністю тітонька запитала, чи ми не хочемо приєднатись до .неї, і ми так само чемно погодились. Вона налила нам щедрі порції коньяку, долила вермуту й содової, сіла й, скривившись, проковтнула цю суміш (вона рідко вживала спиртне).

— Я не дозволю тобі! — сказала тітонька Крістіна.— Адже ти обіцяв Джо, що збережеш гроші.

— Звичайно, збережу, прот&_ знайду їм інше призначення. І

— Не прикидайся! Ти ж сам знаєш, що вони підуть на дурниці, які не мають ніякого відношення до тебе й сім'ї.

— Так,— погодився він.

— Не жартуй, Руперте. Прошу тебе, не жартуй,— благала вона.— Я ще ніколи в житті не розмовляли з тобою так серйозно. І ніколи тобі не наказувала. А от зараз... Наказую... Залиш усе, як є. Не роби дурниць... Джеку, не дозволяйте йомуі

— Мамо, не вплутуйте Джека,— попрохав Руперт, дивлячись на стелю.— Він не допомагатиме вам.

— Я покличу на допомогу всіх, кого зможу. Ось побачиш!

Руперт насторожився.

— Даремно. Це стосується лише нас із тобою. Тітонька знала, чим крити.

— А Рендолфа стосується? — запитала.— Що скаже він, коли дізнається, що його пайку загріб Фредді? Та він ошаліє.

— Він нічого не знатиме.

— Я скажу йому!

— Не скажете!

— Завтра ж поїду в Уошберн і розповім...

— Ви тільки нашкодите.

— Я не дам тобі вчинити таке безглуздя.

Ми з Рупертом перезирнулися. Неможливо вгадати, що утне старий. Хоч поки ні він, ні тітонька Крістіна не знають про п'ять мільйонів, можна спати спокійно.

А тітонька раптом розплакалась, і дивитися на неї було так само прикро, як на малу дитину. Вона щосили стримувала сльози, прикусивши губу, а вони текли й текли по її випещеному, завжди спокійному обличчі.

— Це найганебнїший вчинок у твоєму житті,— сказала вона крізь сльози.— Я тобі ніколи пе прощу.

І вона вийшла з кімнати, і Руперт винувато пішов за нею. Я чув, як вони ще довго сперечалися. Повернувся він схвильований, безпорадно знизуючи плечима. Коли його легковажна матінка намагалася захищати родові підвалини, це було смішно, і все-таки вона інтуїтивно виявляла турботу про сина і завжди, навіть нібито забуваючи про його існування, оберігала його. Руперт це знав і ніколи їй ні в* чому не дорікав. Він був непоганим сином, а вопа мала право оплакувати його вчинок.

Джо нічого щЬ не знала про наміри Руперта, і, коли вона повернулась, тітонька відвела мене вбік і попрохала:

— Джеку, дозволь мені дати тобі грошей, щоб ви з ним поїхали кудись тижнів на два.

— Куди?— запитав я.

— Куди хочеш,— нетерпляче відказала тітонька.— А я тим часом постараюсь поламати все.

— Він не поїде, тітонько.

" — Скажи, що ти збпраєпгся купити яхту де-небудь у Франції. Він любить яхти. Про гроші не турбуйся, навіть коли справді доведеться купити.

— Справа не в грошах. Він просто не захоче їхати.

• — Але навіщо він усе це затіяв? От упертюх. Він завжди був такий.

Я не міг їй пояснити, що діється з Рупертом, і тільки пробурмотів:

— У нього свій розум, тітонько, і він хоче робити те, що вважає за потрібне. Навряд чи його можна відрадити.

— Всі Ройси ідіоти! — не втрималась вопа.— Просто на-віжені. Всі до одного!

Розділ тридцять сьомий

Руперт намагався прискорити справу: він особисто відвідав повірених матері й маклерів, що займалися його акціями, адвокатів, які відали духівницею батька, а також юристів Фредді. Кілька днів я його майже не бачив.

Я поїхав до Кеті й попрохав, надати мені одне з щомісячних побачепь: хоча в'язниця й не пасує для таких справ, я вирішив нарешті освідчитись Пепі. Кеті трохи покепкувала, проте призналася, що вона рада. Що ж до Скотті, то він трохи надірвався, підсаджуючи бичка па грузовик, і тепер цілими днями грівся на осонні та сварився з домашніми або дражнив собак.

Вони з Кеті сперечалися про все на світі.

— Чому Пепі сидить у в'язниці, якщо немає чого боятися атомної бомби?— сердився Скотті.— І яка користь від політики, якщо не залишиться людей, які займатимуться політикою?

— Бомба — пе кара господня,— заперечувала Кеті.— Хіба боротьба за мир вирішує все? А революції? Для чого

.вони? Невже.лише-для того, іпоб ми, як і досі, боялися атомних бомб? Я пе дозволю себе залякати.

— Бо ти дурна! Коли всі отак судитимуть, то від нас і згадки не залишиться.

— А що дум&є Руперт?— звернулась Кеті до мене.

— Навряд чи він думає про де взагалі,— відказав я,— та краще спитайте в нього самі. Мені вже обридла роль його агента.

Хоч несподівано мені знову довелося грати цю роль: Рендолф прислав по мене машину, і я поїхав до Уошберна.

Мене просто налякав вигляд старого. Якщо Фредді дедалі більше пив, то Рендолфа догризали сумні думки. Широке лице з масивною щелепою зовсім осунулось, і він нагадував хворого собаку. (За день до цього я запитав Фредді, чи знає старий про злиття з Бендіго та Наєм — адже це означало, що його зрадили найближчі спільники. "Здогадується",— сказав Фредді. "І як він до цього ставиться?"— "Так, ніби йому встромили ножа в спину,— зареготав Фредді.— Ніби його зрадили"). Авжеж, у старого на лобі було написано, що його підло зрадили.

— Кожним своїм вибриком,— заявив він мені про Руперта,— цей тип завдає нашій родині страшенних прикрощів. Як і його безглуздий батечко. Коли б він трохи взяв від Крістіни, то мав би хоч одну клепку в голові...

Я подумав, що Рендолф уже дізнався про п'ять мільйонів і вдасться до статуту, який позбавить Руперта майна, та з'ясувалося, що він мав на увазі зовсім інше.

— Я хочу дещо зробити для тебе,— сказав він крізь зуби.

Ми сиділи в розкішно оббитій вітальні, що нагадувала салон у Версалі. Я знав, що старий рідко заходить сюди,— просто йому хотілося вплинути на мене. Він простяг мепі склянку віскі. ~

— Дякую, але я не п'ю віскі,— відмовився я, а він нічого більше й не пропонував, хоч буфет аж вгинався від різних пляшок.

— Я хочу, щоб ти купив акції у свого кузена,— провадив Рендолф.— Адже ви дружите з ним, чи не так? І тобі він продасть...

— Він продаєФредді.

— Знаю. Але якщо ти попросиш, продасть тобі.

— Сумніваюсь, дядечку. Та й де мені взяти п'ятсот тисяч...

— Я дам!—гаркнув Рендолф.— Тобі залишається тільки купити акції.

— Для себе чи для вас?

— Можеш залишити їх собі.— зневажливо кинув Рендолф.

Мене це нітрохи не здивувало, але надто вже багато ставилось на карту, щоб я брав участь у такій грі. Я запитав, навіщо йому все це.

— Не хочу, щоб акції дістались 'Фредді,— щиро признався він.— До того ж ти, здається, одружуєшся з Пені?

^Так мені казали. То як?

— Все може статись.

— От я й даю тобі весільний подарунок.

Я засміявся. Потім узяв віскі й випив до дна.

— Ні, дядечку. Мені не вдасться купити ті акції, якби я й хотів.

— Чому?

— Бо довелося б умовляти Руперта підкласти свишо Фредді.

— Ну й що? Фредді не раз підкладав її мені, та й усім нам.

— Можливо, але Руперт мене й слухати не схоче.

— А ти умов його,— не вгавав дядечко.— Доведи, що це тобі конче потрібно.

Мені стало огидно. Півроку серед Ройсів багато дечого мене навчили, але такого я ще не міг засвоїти.

— Ви ж знаєте, що я опинився тут випадково.

— Та годі тобі! З таким капіталом ти станеш справжнім Ройсом.

— А ви чули, що Руперт збирається зробити з грішми, які виручить за акції?— хотів я завдати йому останнього удару.

— Мені начхати на це! Коли він такий дурень, то хай хоч з мосту в воду кидається з ними.

—8 Він саме так і збирається вчинити.

— Ти згоден?— вів своєї Рендолф.

— Ні, дядечку, на мене не розраховуйте.

— Духу не вистачає,— гірко посміхнувся старий.

— Хай так,— погодився я й підвівся.

Рендолф не встав, а коли я попрощався, тільки презирливо фиркнув.