Неділі у серпні - Сторінка 12

Вони саме стали перепочити й курили, поспиравшись на ящики.

— Ви не бачили щойно машини? — запитав я.

Один звів на мене очі:

— Якої машини?

— Такої великої, чорної.

Мені треба було заговорити до когось, щоб не лишатися зі своїми думками наодинці.

— Друзі чекали мене в чорній машині, отам, біля будинку... І поїхали, не попередивши мене.

Ні, пояснювати їм не було сенсу. Я не знаходив слів. Та вони й не слухали мене, тільки один помітив, мабуть, у мене на обличчі розпач.

— Чорна машина? А якої марки? — поцікавився він.

— Не знаю.

— Не знаєте марки машини?

Певна річ, він звернувся до мене лише для того, щоб переконатись, чи я не п'яний і чи тримаються купи мої думки. Потім зміряв мене недовірливим поглядом.

— Ні. Марки машини я не знаю...

Не знати навіть цього було просто жахливо.

Я простував бульваром Сім'є. І раптом аж стрепенувся. Біля огорожі Нілової вілли виднілася темна маса автомобіля. Коли я підійшов ближче, то виявилось, що це не та машина, якою ми їздили останнього разу, а та, що з дипломатичними номерами.

Я кілька разів подзвонив. Ніхто не відповів. Спробував штовхнути хвіртку, але вона була замкнена. Тоді я перейшов на другий бік вулиці. В тій частині будівлі, що височіла над балюстрадою, світла не було, і я рушив назад на бульвар Сім'є — до телефонної будки, що стояла аж унизу на повороті, неподалік від готелю "Мажестік". Там я набрав Нілів номер і довго чекав, слухаючи гудки. Ніхто не відповідав, як і біля хвіртки. Тоді я знову вернувся бульваром до вілли. Машина стояла на місці. Не знаю вже навіщо, але я поторгав по черзі всі дверцята. Вони були замкнені на ключ. Багажник також. Потім трусонув хвіртку, сподіваючись, що вона відчиниться. Дарма. Я гатив ногами і в грати, і в машину, проте нічого не добився. Переді мною все було зачинене, я не знаходив жодної шпарини, щоб проникнути всередину, жодної нитки, щоб ухопитися за неї... Все було на замках, і я нічим не міг собі зарадити.

І так в усьому місті, яким я йшов до вілли "Свята Анна". Вулиці здавалися мертвими. Зрідка проїздили машини, і я проводжав їх поглядом одну за одною. Та жодна з них не виявилася Ніловою. У мене було таке враження, наче вони їхали взагалі порожні. Проходячи парком Ельзасу й Лотарингії, я помітив велику чорну машину, схожу на Нілову. Вона зупинилась на розі бульвару Гамбетта. Двигун спершу працював, потім заглух. Я підійшов, але крізь темне скло нічого не побачив і нахилився нижче, майже впершись чолом у шибку. На передньому сидінні якийсь чолов'яга намагався обняти блондинку, що нібито пручалася, відвертаючись від нього й притискаючись грудьми до керма. Я вже відійшов, коли шибка опустилась і з машини з'явилася голова із зачесаним назад каштановим волоссям.

— Що, цікаво?

І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж усієї вулиці Кафареллі. [35]

Хвіртка вілли "Свята Анна" була зачинена, і я подумав, що мені не пощастить відчинити її вже ніколи. Та потім я зібрався на силі, добре вперся ногами, і хвіртка подалась. До чорного ходу довелося пробиратись темною алеєю саду навпомацки.

Увійшовши до кімнати і ввімкнувши світло, я в першу хвилину відчув полегкість — тут ще відчувалася присутність Сільвії. На спинці шкіряного крісла лежала сукня, решта одежі була в шафі. Там-таки, в глибині, я розгледів і її дорожню сумку. Парфуми, пудра й губні помади так і стояли біля умивальника на маленькому столику із світлого дерева. Я взяв пляшечку з парфумами і вдихнув їхній запах.

Не роздягаючись, я простягся на ліжку й вимкнув світло, гадаючи, що в темряві буде краще міркувати. Але морок і тиша огортали мене, наче саван, і я відчув, що задихаюсь. Помалу прийшло інше відчуття — порожнечі й розпачу. Лежати на ліжку самому було нестерпно. Я ввімкнув нічник і тихо сказав собі, що Сільвія скоро повернеться до мене, в цю кімнату. Вона знає, що я чекаю на неї тут. Потім я знову вимкнув світло, щоб краще чути рипіння хвіртки і її кроки в саду та на сходах.

Відтоді я ходив, мов сновида, від "Святої Анни" до Нілової вілли. Біля хвіртки я довго дзвонив, але мені ніхто не відповідав. Машина з дипломатичними номерами стояла на тому самому місці під огорожею.

У телефонному довіднику після Нілового номера я прочитав: "Служба американського посольства; бульвар Сім'є, № 50-біс". Я зателефонував до американського посольства у Парижі й Запитав, чи знають вони такого Вірджіла Ніла, що займає одне з їхніх приміщень у Ніцці, на бульварі Сім'є, 50-біс. Я додав, що минулої ночі він зник і що я хвилююся за нього. Але про чоловіка з таким ім'ям у посольстві нічого не чули. Вілла "Шато-Азюр" на бульварі Сім'є справді відведена для працівників американського посольства, однак уже кілька місяців там ніхто не живе. Невдовзі туди приїде, мовляв, американський консул, до нього й можна буде звернутися.

Я перечитував усі газети, навіть італійські, особливо придивляючись до тих, що виходили в околицях Ніцци, і не проминав жодної події, навіть найдрібнішої. Мою увагу привернула одна з них. Тієї ночі, коли зникла Сільвія, в місцевості, що мала назву Монт-Гро, між Ментоном і Кастелларом, німецька машина "опель" чорного кольору з паризькими номерами зійшла з траси, влетіла в канаву й розбилася. Спалахнуло полум'я, і всередині знайшли тільки два обгорілі трупи; впізнати їх уже не можна було.

Я пройшовся по Англійській набережній і завернув у великий гараж, що якраз навпроти вулиці Кронштадтської. Там в одного з механіків я спитав, чи в гаражі часом немає "опеля".

— А вам навіщо?

— Та так...

Він стиснув плечима.

— Там... у кутку... далі...

Так, ця машина була схожа на Нілову.

Мені закортіло знову відвідати ті місця, де ми бували з Нілами. Я сподівався знайти якийсь слід, якусь нитку, побачити їх тієї миті, коли вони входять із Сільвією... Одне слово, так, як це буває на плівках, що їх крутять на монтажному столику в зворотний бік, невтомно вивчаючи деталі. Але в ту хвилину, коли я виходив з ресторану "Гарак" з двома коробками американських сигарет, плівка вривалась або ж я заходжувався проглядати її спочатку...

І ось одного вечора — це було в італійському ресторані на вулиці Поншетт, де ми з Нілами вперше домовлялися про зустріч,-мені пощастило.

Я сів біля великого каміна за столик, який ми займали того дня, і на тому самому стільці. Так, у мені жевріла надія, що, відвідуючи місця, де ми бували, і роблячи те, що ми робили тоді, я зможу розплутати цей незбагненний клубок.

Я спитав у власниці ресторану, поцікавився в усіх офіціантів, чи знають вони подружжя Нілів. Це прізвище вони чули вперше, хоч Ніл запевняв нас, нібито був тут завсідником. Люди в залі голосно розмовляли, і цей гамір так мене пригнічував, що я вже не розумів, де я і що тут роблю. Минулі події в моїй свідомості [36] помалу втрачали чіткі обриси, танули, лишався тільки ресторан, відвідувачі, копії картин Гварді на стінах та гомін розмов. Більш нічого. Я вже не зважувався ні піти звідси, ні навіть підвестися. Вийти за двері — це було однаково що ступити в порожнечу...

До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги — колись він сфотографував нас із Нілами перед "Середземноморським палацом". Той знімок я завжди носив із собою.

Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам "фото на згадку", однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.

— Сфотографуємось?

— Так, будь ласка.

Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.

Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.

— Ви в Ніцці самі?

— Так.

— Турист?

— Не зовсім.

Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.

— З вас п'ятдесят франків.

— Вип'єте чарку? — запропонував я.

— Залюбки.

— Я теж колись працював фотографом.

— А-а...

Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.

— Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,— сказав я.

— Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...

— Так. Знаю.

— То ви теж були фотографом?

— Атож.

— А в якому жанрі працювали?

— Та... за всі брався потроху.

Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.

— Це ваш товариш? — запитав він, показуючи на Ніла.

— Не зовсім.

— Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...

Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.

— То, кажете, знали його? — перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.

— Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...

— Ви певні?

— Звичайно.

— І як його звали?

Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.

— Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. — І що ж цей Алессандрі робить тепер?

— Напевно не скажу,— відповів я. — Я його погано знаю.

— Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. — Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: — У вас погані знайомства, мосьє.

— Чому?

— Спочатку Поль був грумом у "Рюлі"... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. — фотограф пильно подивився на [37] мене своїми маленькими проникливими очима. — Я звичайно застерігаю туристів...

— Я не турист.

— Ви живете в Ніцці?

— Ні.

— Ніцца — небезпечне місто,— мовив він. — Тут часто трапляються небажані зустрічі...

— Я не знав, що його звуть Алессандрі,— промовив я. — Він називав себе Нілом.

— Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?

— Ніл.

Я проказав це прізвище по літерах.

— Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. "Шато-Азюр"... Поль водив мене туди до парку гратися.