Неділі у серпні - Сторінка 14

Але освітлення мало бути таке саме. Видавець не зовсім зрозумів мою думку.

— Ви, мабуть, гадаєте, що Варенна й Монте-Карло — це те саме? — запитав він.

Але контракт таки підписав. Ентузіазм молодих завжди викликає довіру.

Того ранку людей на вареннському пляжі майже не було. Мені здається навіть, що крім неї там узагалі ніхто не засмагав. Діти гралися, спускаючись із гірки просто в басейн, і щоразу, коли котресь із них шубовстало в блакитну воду, чулися їхні крики та веселий сміх.

Мене вразила її краса та легкість рухів, коли вона припалювала сигарету чи брала до рук склянку з апельсиновим соком і пила його через соломинку. Очі за темними окулярами і грація, з якою вона лежала на пляжному матраці в білу й блакитну смужку, нагадали мені порівняння мого видавця. Певна річ, мало спільного можна знайти між Монте-Карло і Варенною, але одне того ранку я таки знайшов: ця дівчина у своїй граційно-недбалій позі могла з однаковим успіхом лежати й на пляжі Монте-Карло, атмосферу якого В. Веннеман так чудово передав на своїх чорно-білих знімках. Ні, контрасту вона собою тут не створювала. Навпаки — додавала краєвиду якоїсь чарівності.

Вибираючи найкращий ракурс, я переходив з апаратом на шиї справа наліво й навпаки, і мої маневри вона помітила.

— Ви фотограф?

— Так.

Вона скинула темні окуляри й поглянула на мене ясними очима. Діти вже покинули гратися в басейні, і ми залишилися самі.

— Вам не жарко?

— Ні. А чому?

Я не роззувся, хоч ходити в черевиках тут було заборонено, а круг шиї в мене теліпався светр.

— А мені сонце набридло,— мовила вона.

Ми з нею пройшли на другий край басейну, де стіна зеленого плюща давала затінок і прохолоду, й посідали поруч у кріслах зі світлого дерева. Вона загорнулася в білий халат і повернулась до мене.

— То що ж ви збираєтесь тут фотографувати?

— Пляж...

І я широким жестом показав на басейн, трамплін, гірку, роздягальні й далі — на ресторан просто неба, біла альтанка якого здіймалася на стовпах оранжевого кольору, на блакитне небо й темну стіну плюща позад нас.

— Я ось думаю, може, треба робити кольорові знімки... Так легше передати затишок вареннського пляжу.

Вона розсміялась.

— А ви вважаєте, що тут затишно?

— Звичайно.

Вона оглянула мене з іронічною посмішкою.

— І в якому жанрі ви звичайно працюєте?

— Я працюю над альбомом, що називатиметься "Річкові пляжі".

— "Річкові пляжі"? — Вона замислилась.

Я вже хотів розповісти їй про те, чого так і не зрозумів мій видавець,— про паралель із Монте-Карло. Та потім передумав: не варто розводитись...

— Я хочу познаходити всі пляжі, які ще залишилися в околицях Парижа.

— І багато вже знайшли?

Вона простягла мені золотий портсигар, що якось не пасував до її простоти й невимушеності. І, на мій подив, сама припалила для мене сигарету.

— Я сфотографував усі пляжі на Уазі: Адамів острів, Бомон, Батрі-пляж... Крім того, пляжі та курорти на Сені — Війєн, Елізабетвіль.

Її, очевидно, зацікавили ці курорти, про існування яких вона й не підозрювала, хоча до них було палицею докинути. Я відчув на собі її ясний проникливий погляд.

— Та, зрештою, найбільше мені подобається тут... —додав я. — Це саме та атмосфера, яку я шукаю... Думаю, в околицях Варенни я зроблю чимало знімків.

Вона не зводила з мене очей, так ніби хотіла переконатися, що я не жартую.

— Ви справді вважаєте, що Варенна — це курорт? [41]

— Якоюсь мірою... А ви?

— І що ж ви у Варенні фотографуватимете?

— Пляж... Береги Марни... Понтони...

— Ви, мабуть, живете в Парижі?

— Так, але наймаю тут номер у готелі. Щоб зробити добрі фотографії, мені потрібно принаймні два тижні.

Вона поглянула на свій годинник. Чоловічий годинник з масивним браслетом, що підкреслював тендітність її руки.

— Пора на обід. Я вже спізнююсь.

На піску залишився золотий портсигар. Я нахилився, підняв його і простяг їй.

— А-а... так, мені не можна його губити... Це подарунок від мого чоловіка.

Ці слова вона промовила якось невпевнено. Переодягнувшись в одній з кабін, вона вийшла в квітчастому парео [коротка пляжна спідниця (франц.)] і з великою пляжною сумкою через плече.

— У вас гарне парео,— сказав я. — Непогано було б сфотографувати вас у ньому тут, на пляжі, або на Марні, де понтони. Чудовий би вийшов знімок...

— Ви так гадаєте? Парео ж носять на Таїті.

— Так, на Таїті, але тут, на березі Марни, воно має особливо чарівний вигляд...

— Отже, ви хочете, щоб я вам позувала?

— Дуже хотів би.

Вона всміхнулась. Ми вийшли з пляжу на шосе, що тяглося вздовж Марни, й рушили просто його серединою. Жодного автомобіля. Жодної людини. Світило сонце, навкруги панувала тиша та спокій, тішили око м'які кольори блакитного неба, зеленуватих верб і тополь. Навіть води Марни, звичайно важкі й повільні, цього дня були такі легкі, що в них відбивались і хмари, й небо, й дерева.

Ми перейшли через Шенв'єрський міст і попростували далі дорогою, що була обсаджена платанами і звалась Англійською алеєю.

Річкою пропливав човен. Човен оранжевого чи, скоріше, майже рожевого кольору. Вона взяла мене під руку й підвела до узбочини, ближче до води, щоб подивитися на той човен.

А тоді показала на віллу за огорожею:

— Я живу тут... із чоловіком...

І все ж таки мені стало мужності запитати в неї, чи ми побачимось іще.

— Я завжди буваю коло басейну з одинадцятої до першої дня,— відповіла вона.

Вареннський пляж був, як і напередодні, безлюдний. Вона засмагала поблизу білих кабін-роздягалень, а я шукав, під яким ракурсом усе це сфотографувати. Хотілося убгати в кадр і трамплін, і кабіни, й ресторанну терасу з альтанкою, і береги Марни. Заважало те, що річку та пляж розділяла дорога.

— Шкода, що все це не розмістили просто на березі,-промовив я.

Вона мене не почула. Може, задрімала, але за темними окулярами та солом'яним капелюшком цього не видно було. Я сів поруч і поклав руку їй на плече.

— Ви спите?

— Ні. — Вона скинула окуляри, подивилася на мене ясними очима й усміхнулась. — То як, сфотографували пляж?

— Ні ще.

— Ви довго працюєте... —Тримаючи в руках склянки з апельсиновим соком, вона взяла губами соломинку. Тоді простягла одну склянку мені, і я також випив.

— Я запрошую вас до нас на обід,— сказала вона. — Якщо ви не проти познайомитися з моїм чоловіком і свекрухою.

— Я вам дуже вдячний.

— Може, це знадобиться вам у роботі.

— Ви живете тут цілий рік?

— Так. З чоловіком і свекрухою. — В її очах раптом відбилася задума й покора.

— Ваш чоловік тут працює?

— Ні, мій чоловік нічого не робить.

— А свекруха?

— Свекруха? Вона держить у Венсені та Енг'єні рисаків... Вас цікавлять коні?

— Я на них не дуже розуміюся.

— Я теж. Але якщо це зацікавить вас як фотографа, то вона залюбки поведе вас на іподром. [42]

Рисаки... Я згадав про те, що В. Веннеман для свого альбому фотографував у Монако старт гонок на Гран-прі, а також про те, як гарно мчали вздовж порту автомобілі... Тут, на березі Марни, я знайшов паралель цій спортивній частині альбому. Що доповнить потрібну мені атмосферу краще, ніж рисаки та бігові дрожки!

Коли ми ступали безлюдною дорогою вздовж річки, вона взяла мене під руку, та щойно попереду показалася вілла, одійшла вбік.

— Вам справді не буде нудно в нас на обіді?

— Навпаки.

— Якщо відчуєте, що стає нудно, то будь-якої хвилини зможете сказати, що вас жде робота.

Вона подивилась на мене якось дивно і так лагідно, що я аж розчулився. У мене було таке враження, наче ми вже ніколи не розлучимось.

— Я розповіла їм, що ви фотограф і хочете зробити альбом Варенни.

Вона штовхнула хвіртку. Ми перетнули невеличкий лужок і опинилися перед масивним будинком, збудованим в англо-нормандському стилі. Потім ступили до вітальні, стіни якої були обшиті темним деревом, а крісла та канапа були обтягнені шотландською тканиною.

Розчинилися засклені двері, ввійшла жінка в пляжних штанях і легкою ходою рушила до нас,— висока, років шістдесяти, буйне сиве волосся.

— Моя свекруха,-сказала Сільвія,-пані Вількур.

— Не називай мене свекрухою. Від цього слова аж нудить.

Вона мала хрипкий голос і говорила з ледь відчутною вимовою паризького передмістя.

— Отже, ви — фотограф?

— Так.

Вона сіла на канапу, а ми з Сільвією — в крісла. На низенькому столику перед нами стояла таця з аперитивами.

Лінивою ходою ввійшов невеличкий, схожий на жокея чоловік. У білих штанях та блакитній куртці він мав вигляд члена екіпажу якоїсь яхти або службовця яхт-клубу.

— Випийте аперитиву,— запропонувала пані Вількур.

Я налив собі трохи "порто", Сільвія та пані Вількур — віскі. Чоловік вийшов, так само, як і ввійшов, човгаючи ногами.

— Ви, здається, хочете зробити фотоальбом Варенни? — поцікавилась пані Вількур.

— Так, Варенни й інших річкових пляжів в околицях Парижа.

— Варенна дуже змінилася... Все повимирало... Сільвія казала мені, начебто для свого альбому ви хотіли дізнатися про Варенну більше.

Я подивився на Сільвію. Вона поглядала на мене краєм ока. То ось під яким приводом мене сюди запрошено!

— Я потрапила до Варенни після того, як вийшла заміж. Ми з чоловіком жили в цьому будинку...

Мадам Вількур налила собі другу чарку віскі. На її пальці сяяв перстень зі смарагдом.

— Тоді у Варенну приїздило багато кіноакторів. Рене Дарі, Джіммі Гайар, Прежан... Сім'я Фрателліні жила в Перре... Мій чоловік знав їх усіх. Він їздив на кінні перегони з Жюлем Беррі...

Їй, здавалося, подобалось називати ці імена й ділитися зі мною спогадами. Що їй сказала Сільвія? Нібито я хочу написати історію Варенни?

— Їм було дуже зручно тут жити. Адже кіностудія містилася поруч, у Жуенвілі...

Я відчув, що ця тема для неї невичерпна. Вона розчервонілась, очі її блищали. Од віскі? Чи від напливу спогадів?

— Я знаю одну дивовижну історію. Вона може вас зацікавити. — Пані Вількур усміхнулась, і зморшки на її обличчі зникли, а в очах і в самій усмішці зблиснув вогонь молодості. Колись вона була, мабуть, дуже гарна жінка.

— Це історія про одного кіноактора, якого добре знав мій чоловік... Про Емоса. Раймона Емоса. Він жив тут, зовсім поруч, у Шенв'єрі. Під час визволення Парижа він загинув на барикадах-кажуть, від сліпої кулі...

Сільвія слухала здивовано. Певно, вона ніколи ще не чула, щоб її свекруха говорила так багато, так просто й так відверто, та ще й із незнайомою людиною.

— А насправді все було інакше.