Незнайко на Місяці - Сторінка 29

Від знічев'я Незнайко часто дивився на картину з незрозумілими кривульками та закарлючками, яка висіла на стіні, і все намагався зрозуміти, що на ній зображено.

— Ти, братику, краще на цю картину не дивися, — казав йому Козлик. — Не суши собі голову даремно. Тут усе одно нічого второпати не можна. У нас усі художники так малюють, тому що такі картини купують тільки багачі. Один намалює ось такі кривулячки, другий зобразить якісь незрозумілі лінії, третій взагалі наллє відро рідкої фарби й ляпне нею посеред полотна, так що вийде якась незграбна, безглузда пляма. Ти на цю пляму дивишся і нічого не можеш зрозуміти — просто гидота якась! А багачі дивляться та ще й хвалять. "Нам, — кажуть, — і не треба, щоб картина була зрозумілою. Ми зовсім не хочемо, щоб якийсь там художник чомусь там нас учив. Багатий і без художника все розуміє, а біднякові й не треба нічого розуміти. На те він і бідняк, щоб нічого не розуміти і в темноті жити". Бачиш, як міркують. Я таких міркувань доволі наслухався, коли працював у мильного фабриканта. Є такий мильний фабрикант Грязинг. Тільки я у нього працював не на фабриці, а вдома. Груби топив. Ну, братику, надивився ж я, як багачі живуть. Будинок у нього величезний! Кімнат видимо-невидимо! Тільки груб доводилось двадцять п'ять штук топити, не рахуючи камінів. А парового опалення пан Грязинг не хотів у себе заводити. З камінами, каже, вигляд розкішніший. Автомобілів у нього десять штук було. А костюмів — хоч греблю гати! Як збереться в гості їхати, то години дві думає, який костюм надівати. Чесне слово, не брешу! Слуг у нього — не перелічити. Один слуга обід варить, другий на стіл подає, третій посуд миє, четвертий килими пилососить. Шоферів — п'ять штук. Поки один пана Грязинга на автомобілі катає, четверо в передпокої у шахи ріжуться. Вранці, як тільки Грязинг прокинеться, зараз же в електричний дзвоник дзвонить, щоб несли йому одягатися. Принесуть йому, значить, одяг, почнуть одягати, а він тільки руки підставляє та ноги простягає. Потім посадять його перед дзеркалом, почнуть причісувати, намажуть носа вазеліном, щоб гарний колір був, а він сидить та очима лупає — ото тільки й діла! Захоче їсти він, так ось перед дзеркалом сидячи, — і снідати. Години дві за столом сидить — от щоб я з цього місця не зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись. Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці. Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!

— А навіщо ж меблі трощити? — здивувався Незнайко.

— Ну, так у них заведено. Не знають, що робити знічев'я, ну, давай, значить, меблі трощити. Так і в запрошеннях пишуть: "Просимо завітати до нас на журфікс. Буде поламано дванадцять крісел, чотири плюшевих дивани, два роялі, розсувний стіл і розбито всі вікна. Збір гостей о шостій годині вечора. Прохання прибути без запізнення".

— Ну, а потім, що ж вони, без меблів сидять?

— От чудило! Меблі вони нові куплять.

— Даремно тільки гроші марнують! — пробурмотів Незнайко. — Краще бідним віддали б.

— Жди! Бідним віддавати вони не люблять. Це нецікаво.

— Що ж, цей Грязинг тільки те й робив, що на дивані валявся та меблі трощив? — спитав Незнайко. — А коли ж він своєю фабрикою управляв?

— Навіщо йому фабрикою управляти? Для цього він має управителя. Раз на тиждень управитель приходить до нього звітувати. А він як побачить, що прибутки від фабрики зменшились, одразу ж управителя геть і призначає нового. От новий і почне старатися, щоб прибутки були більші: зменшить оплату робітникам, підвищить ціни на мило. Отож сам Грязинг нічого не робить, а гроші наживає. Уже кілька мільйонів нажив.

— Нащо ж багачам стільки грошей? — здивувався Незнайко. — Хіба багач може кілька мільйонів проїсти?

— Проїсти! — пирхнув Козлик. — Якби вони тільки їли! Багач же наситить черево, а потім починає насищати свою пиху.

— Яку це пиху? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, це коли хочеться туману напустити. Наприклад, один багач побудує собі великий палац, а другий подивиться і каже: "Ага, ти такий палац збудував, а я зведу вдвічі більший!" Один візьме собі кухаря та лакея, а другий каже: "Ну то я собі візьму не тільки кухаря й лакея, а ще й швейцара". Один найме цілий десяток слуг, а другий каже: "Ну то я найму два десятки, та ще й пожежника в касці у себе на подвір'ї під навісом поставлю". Один заведе три автомобілі, другий одразу ж заведе п'ять. Та ще й хвастає: "Я, — каже, — кращий за нього. У нього тільки три автомобілі, а в мене цілих п'ять". Кожному, розумієш, хочеться показати, що він кращий за інших, а оскільки розум, доброта, чесність у нас нічого не варті, то вихваляються один перед одним тільки багатством. І тут уже ніяких меж нема. Пиха — це така річ: її нічим не наситиш. Я сам, братику, спробував, яка це погана штука. Адже я не завжди бідняком був. Правда, я й багачем не був. Просто у мене постійна робота була. Я тоді на завод прийшов і заробляти почав пристойно. Навіть про чорний день почав гроші складати, на той випадок, якщо раптом знову безробітним стану. Тільки важко, звичайно, було втриматись, щоб не витратити гроші. А тут усі ще почали казати, що мені треба купити автомобіль. Я й кажу: нащо мені автомобіль? Я можу й пішки ходити. А мені кажуть: пішки соромно ходити. Пішки тільки бідняки ходять. До того ж автомобіль можна купити на виплат. Зробиш невеличкий грошовий внесок, одержиш автомобіль, а потім будеш щомісяця потроху платити, поки всі гроші виплатиш. Ну, я так і зробив. Нехай, думаю, всі вважають, що я теж багач. Заплатив перший внесок, узяв автомобіль. Сів, поїхав та й звалився в ка-а-ах-ха-наву (від хвилювання Козлик навіть заїкатись почав). Авто-аха-мобіль поламав, розумієш, ногу зламав і ще четверо ребер. Цілих три місяці лікувався потім. Усі свої заощадження на лікарів витратив. Усе-таки вилікувався, тільки відтоді, як почну хвилюватися, ніяк не можу слово "ав-то-аха-мобіль" ска-аха-сказати, кожного разу кажу "авто-аха-мобіль", от.

— Ну, автомобіль ти відремонтував потім? — спитав Незнайко.

— Що ти! Поки я хворів, мене з роботи прогнали. А невдовзі прийшов час і за автомобіль внесок платити. А грошей у мене нема! Ну мені кажуть: віддавай тоді авто-аха-ха-мобіль назад. Я кажу: ідіть, беріть у ка-а-ха-ханаві. Хотіли мене судити за те, що автомобіль розбив, та побачили, що з мене все одно нічого взяти, й відчепилися. Так ні автомобіля у мене не стало, ні грошей.

Таких історій Козлик розповідав безліч. Життя його було багате на різні пригоди. Незнайко з цікавістю слухав його, і йому не доводилося скучати.

Одного разу Незнайко та Козлик сиділи й розмовляли, як звичайно. Несподівано двері відчинилися. Вони думали, що прийшов Мига, але в контору ввійшов незнайомий коротулька. На ньому була старезна блуза з витертими на ліктях рукавами. Колись вона була синя, але від довгого вжитку вицвіла й побіліла, особливо на плечах. Штани на ньому були якогось незрозумілого бруднувато-сірого кольору, з торочками внизу, а на колінах красувались дві великі, старанно пришиті чотирикутні латки з чорної матерії. Голову його прикрашав старий солом'яний бриль з діркою на самому видному місці і обірваними, ніби обгризеними по краях крисами, з-під яких вибивалося сиве волосся.

Незнайко мимоволі всміхнувся, побачивши цей маскарадний костюм, але його усмішка миттю зникла, як тільки він глянув на обличчя відвідувача. Воно було худе, наче висушене, і смугляве, як буває у коротульок, які цілими днями працюють просто неба. Вираз обличчя був суворий. А особливо вражали очі. Вони дивилися з-під сивих брів насторожено, з тривогою, але водночас з гідністю і чи то з потаємним болем, чи то з докором. Ні, Незнайко не міг сміятися, зустрівшись з поглядом цих сумних очей, та й ніхто не зміг би сміятись.

Привітавшися з Незнайком і Козликом, сивий коротулька поставив у куток сучкувату палицю, яку тримав у руках, дістав з кишені акуратно складений шматок газети, розгорнув його і, показавши Незнайкові, запитав:

— Це у вас?

Незнайко побачив надруковане в газеті оголошення про створення Акціонерного товариства гігантських рослин і кивнув головою:

— У нас.

Козлик підсунув гостеві м'яке крісло й дуже чемно сказав:

— Сідайте в крісельце, дідусю.

Відвідувач подякував Козликові, сів на краєчок крісла й сказав:

— Виходить, усе це правда?

— Що — правда? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, правда, що є це казкове пасіння?

— Авжеж, правда, — відповів Незнайко. — Але насіння це зовсім не казкове, а найсправжнісіньке. Нічого казкового чи фантастичного в цьому нема.

— Ви б не казали так, якби знали, що це значить дня нас, бідняків! — мовив коротулька. — Я ось… ми ось… — заговорив він хвилюючись. — Ми ось усім селом склалися: хочемо сприяти цьому великому ділу, тобто теж, значить, хочемо бути акціонерами. Ми всією громадою зібрали ось гроші… Кожний дав скільки міг…

Він всунув за пазуху руку й дістав носовичок, у якому були зав'язані вузликом гроші.

— Скільки ж ви хочете придбати акцій? — спитав Незнайко.

— Одну, голубчику! Тільки одну. Нам вдалося зібрати всього один фертинг, та й то по наших прибутках це велика сума.

— Але на одну акцію припаде дуже мало насіння. Його ж не вистачить на все ваше село, — сказав Козлик.

— Голубчику, та ви дайте нам хоч одне зернятко! Хай у нас виросте хоч один гігантський огірок. Хіба ми будемо їсти його? Ми його залишимо на насіння. І другий урожай, якщо треба буде, залишимо, і третій… Ми згодні чекати й рік, і два, й три, й чотири. Хай тільки буде у нас надія, що колись ми виб'ємося із злиднів. З надією, голубчику, жити легше.

В цей час у контору вернулися Мига й Жуліо. Козлик тихенько смикнув Мигу за рукав і шепнув на вухо:

— Покупець прийшов! Акцію хоче купити.

Мига одразу підійшов до покупця, потиснув йому руку й спитав, як його звуть.

— Мене звуть Сивеньким, — сказав відвідувач. — У селі в нас мене всі звуть Сивеньким.

— Дозвольте поздоровити вас, пане Сивенький, — сказав велично Мига. — Кращого застосування для своїх капіталів ви не могли й придумати. Це найпевніше і найприбутковіше діло, яке будь-коли існувало на світі.