Незнайко на Місяці - Сторінка 63

Але зажди, згодом нас стане більше, тоді ми прийдемо до хазяїв і скажемо, що не будемо працювати на них, поки робочий день не стане коротшим. Оголосимо страйк. А потім і зовсім проженемо хазяїв і станемо по-справжньому вільними.

— Що ж, це мені подобається, — відповів Пончик.

І він вирішив стати членом Товариства вільних крутильників. Піскарик познайомив його з крутильниками Лящиком, Сомиком і Судачком, які теж були членами цього товариства. У вільний від роботи час вони збиралися разом, розмовляли про різні речі, читали цікаві книжки, газети і навіть мріяли назбирати грошей і купити гуртом телевізор.

В той час газети часто друкували повідомлення про страйк на скуперфільдівській макаронній фабриці. Вільних крутильників дуже цікавило, чим закінчиться боротьба робітників з багачем Скуперфільдом. Але незабаром газети почали друкувати повідомлення про те, що на Місяць прилетів космічний корабель і космонавти, які прибули з далекої Землі; вони роздають місячним коротулькам насіння гігантських рослин.

Дізнавшись про приліт космонавтів, Пончик одразу догадався, що це прилетів Знайко із своїми друзями. Він хотів негайно поїхати у Фантомас і вирушити на розшуки космічного корабля, що сів, як стало відомо, на околиці цього міста. Але потім Пончик подумав, що йому, мабуть, перепаде від Знайка за те, що він полетів з Незнайком на ракеті без дозволу й підвів усіх інших коротульок, які теж збиралися в політ. Поміркувавши як слід, Пончик вирішив нікуди не їздити, а лишитись у Лос-Поганосі й далі працювати на чортовому колесі.

Тим часом у газетах з'являлися нові й нові повідомлення про космонавтів, про гігантське насіння, про невагомість, з якою поліцейські ніяк не могли дати собі ради. Великого розголосу набуло повідомлення про те, що скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю й прогнали із своєї фабрики Скуперфільда. Як тільки Піскарик узнав про це, він одразу сказав:

— От якби й нам улаштувати тут невагомість. Ми теж прогнали б хазяїв, та й колеса крутити в стані невагомості було б легше.

— Правда! — підхопив Судачок. — А що, якби комусь із нас з'їздити у Фантомас і зустрітися з космонавтами? Може, й нам пощастить роздобути невагомість.

Тоді Пончик сказав:

— Братики, я довго мовчав, але тепер більше не можу мовчати і признаюсь вам. Я думаю, що на космічному кораблі прилетіли мої приятелі. Я ж теж колись жив на планеті, яка зветься Великою Землею, а потім прилетів сюди до вас із Незнайком.

І Пончик розповів про все, що з ним сталося. Зрозумівши, що все це правда, Піскарик сказав:

— У такому разі тобі треба негайно їхати й поговорити із своїми друзями. Думаю, вони не відмовлять нам у допомозі, коли дізнаються про нашу тяжку долю. Тільки треба тримати все це в таємниці, а то, боюся, щоб багачі не перешкодили нам.

Нікому не сказавши ні слова, Піскарик, Лящик, Сомик і Судачок зібрали всі гроші, які в них були, накупили різних продуктів і склали їх у торбу, щоб Пончикові було що їсти в дорозі. Потім купили йому квиток на поїзд до міста Фантомаса, і всі п'ятеро вирушили на вокзал.

— Головне, в дорозі ні з ким не базікай, — напучував Пончика Піскарик. — Розкривай, так би мовити, вуха якнайширше, а рот якнайвужче. Якщо поліцейські пронюхають, що ти їдеш до космонавтів, то попадеш ти не до космонавтів, а простісінько в каталажку.

Невдовзі підійшов поїзд. Попрощавшись з друзями, Пончик заліз у вагон. Там уже було повно коротульок, але Пончикові все ж пощастило знайти для себе місцинку на лавці. Вмостившись якнайзручніше, він почав розглядати пасажирів і прислухатися до розмов.

Дуже скоро йому стало ясно, що всі розмови точилися навколо космонавтів, гігантських рослин і невагомості. Якийсь пасажир розповідав, що космонавти — це якісь особливі безволосі коротульки, у яких чотири вуха, два носи, але тільки одне око в лобі, причому дихають вони не легенями, а зябрами, бо постійно живуть у воді, і коли вилазять на суходіл, то ходять у водолазних костюмах, а замість рук у них плавці. Пончикові кортіло сказати, що все це неправда, що космонавти такі ж коротульки, як і всі інші, але, згадавши, що Піскарик радив йому тримати язик за зубами, вирішив не встрявати в розмову.

Другий пасажир, котрий сидів недалечко від Пончика, розповідав, що невагомість — це така сила, яка ламає коротулькам руки й ноги і перемелює всередині всі кістки на порошок, від чого кожен, хто побуває в стані невагомості, вже ні ходити, ні стояти, ні сидіти більше не може, бо всередині його організму не лишається жодної ціленької кісточки: єдине, що він може робити, — це повзати по землі, як повзає гусінь або черв'як.

Пончик знову хотів сказати, що це брехня, бо й сам не раз бував у стані невагомості, а всі кістки у нього цілісінькі, і він зовсім не повзає як черв'як.

Проте й цього разу він згадав, що йому не слід розпускати язика.

Третій коротулька розказував, ніби читав у газеті, що гігантські рослини, які ростуть на Великій Землі, справді дають величезні плоди, що кавуни там, наприклад, виростають завбільшки з гору, але всі ці кавуни та й інші плоди гіркі, навіть отруйні, їх зовсім не можна їсти.

Почувши такі речі, Пончик, який брав особливо близько до серця все, що стосувалося їжі, не стерпів і вже хотів був сказати, що кавуни на Землі дуже солодкі, але в цю мить у розмову втрутився коротулька в жовтій куртці, який сидів поруч з Пончиком.

— А може, все це брехня, братики? — сказав він. — Мало що пишуть у газетах. Багачам же невигідно, щоб у нас були гігантські рослини, от вони й друкують різну нісенітницю.

— А ти краще мовчав би, — сказав йому інший коротулька. — Звідкіля ти знаєш, хто тут їде з нами у вагоні? Може, біля тебе сидить переодягнений поліцейський і все чує, що ти кажеш.

Коротулька в жовтій куртці з острахом зиркнув на Пончика, який сидів поруч. Упіймавши цей погляд, Пончик спалахнув:

— Це хто ж, по-твоєму, переодягнений поліцейський? Я — переодягнений поліцейський? Ось як дам тобі поліцейського!

— Та ти що? Хіба я про тебе кажу? — почав виправдовуватись коротулька.

— А про кого? Я ж чую, що ти казав: "Переодягнений поліцейський поруч сидить". А хто поруч сидить? Я поруч сиджу! Отже, я і є переодягнений поліцейський.

— Братики, хи-хи! — закричав хтось позаду. — Тут у нас переодягнений поліцейський сидить! Сам сказав! Я, каже, і є переодягнений поліцейський! Ось цей товстенький. То ж бо я дивлюся, що він сидить і все мовчить, тільки прислухається до чужих розмов.

— Прикусіть язики, братики! — почувся крик. — Тут поліцейський!

Запала тиша. Всі одразу втратили охоту до розмов. Мовчки сиділи й скоса поглядали на Пончика. Тільки чути було, як стукають колеса по рейках. Нарешті хтось сказав:

— Недавно, братики, я бачив по телевізору обгорілого поліцейського. На нього було страшно дивитися, так він обгорів. Просто жах якийсь!

Другий коротулька спідлоба зиркнув на Пончика й спитав:

— А той поліцейський теж був переодягнений?

— Ні, — відповів оповідач. — Той не був переодягнений, а в справжній поліцейській формі, тільки дуже подертій, бо, поки летів, він чіплявся за дерева й телефонні проводи. Казали, що він вистрілив у стані невагомості. А в стані невагомості стріляти не можна.

— А в нас одного поліцейського виштовхнули з вагона на повному ходу поїзда, — сказав коротулька, який сидів навпроти Пончика.

— А він теж був переодягнений? — спитав перший коротулька.

Так, він теж був переодягнений, і притому товстенький.

Усі засміялись і почали навперебій розповідати всякі смішні історії про поліцейських. Пончик не знав, сміятися йому разом з усіма чи краще мовчати, тому спочатку сидів мовчки й тільки кисло посміхався, а потім устав з лавки й заліз на горішню полицю, де його нікому не було видно. Тим часом настав вечір. Пасажири почали вкладатися спати. Одні позалазили на горішні полиці, інші полягали на нижніх. Пончик уже був заснув, але серед ночі чомусь прокинувся. Згадавши, що забув повечеряти, він почав витягати з торби бутерброди з сиром та ковбасою і вминати їх. У цей час він почув розмову двох коротульок, які лежали внизу.

— Ти куди їдеш? — питав один.

— У Фантомас, — відповідав другий. — А ти?

— Я теж у Фантомас. Тільки мені треба не в самий Фантомас. Я хочу до космонавтів пробратися.

— А нащо тобі космонавти?

— Розумієш, ми всім селом вирішили дістати гігантського насіння і посіяти його. От мене й послали до космонавтів по насіння.

— А ти знаєш, де шукати космонавтів?

— Знаю. Треба дістатися до села Неїлівки, а там мені скажуть. У газеті писали, що неїлівці вже побували у космонавтів і мають насіння.

Пончикові захотілось узнати, що за коротулька пробирається до космонавтів. Він крадькома зазирнув униз і побачив, що то був уже знайомий йому місячний коротулька в жовтій куртці.

"От і добре! — сказав сам собі Пончик. — Слідкуватиму за цією жовтою курткою і теж потраплю, куди мені треба. Все дуже просто вийшло".

Насправді все було зовсім не так просто. Вранці, тільки-но поїзд прибув у Фантомас, Пончик виліз із вагона й пішов слідом за коротулькою в жовтій куртці, якого, до речі, звали М'якуш. Спочатку все неначе було гаразд. Жовту куртку було добре видно, й Пончик не випускав її з ока в натовпі міських пішоходів. Скоро він звернув увагу, що М'якуш чомусь кружляє по місту, проходячи по тих самих вулицях, де вже був. Іноді він мовби навмисне ховався за ріг будинку і, пропустивши Пончика вперед, кидався в інший бік.

"Якийсь пришелепкуватий коротулька трапився! — бурчав про себе Пончик. — Не знає дороги — то спитав би кого-небудь!"

Нарешті, коли Пончик геть вибився з сил, вони вийшли з міста й попростували шосейною дорогою. М'якуш, мов навмисне, йшов дуже швидко. Пончик більше й більше відставав од нього. Скоро наших супутників догнала вантажна автомашина. Побачивши її ще здалеку, М'якуш підняв руку. Машина, лишивши далеко позаду Пончика, загальмувала. М'якуш попросив шофера підвезти його до села Неїлівки.

— Гаразд, залазь у кузов, — погодився шофер.

Побачивши, що М'якуш сідає в машину, Пончик зібрав рештки сил і побіг. Машина рушила, але Пончик все-таки встиг догнати її і вчепився ззаду за борт кузова. Побачивши це, М'якуш схопив гайковий ключ, що лежав на дні кузова, і почав лупцювати ним Пончика по пальцях.

— А-а-а! — заверещав бідолашний Пончик.

Не стерпівши болю, він розтулив пальці і гепнув на бруківку, наче лантух з піском.

— Так тобі й треба, проклятий поліцейський! — пробурмотів М'якуш. — Може, хоч тепер одчепишся від мене!

Нічого, звісно, й казати, що М'якуш вважав Пончика за переодягненого поліцейського й тому з усіх сил намагався позбутися його.

Шофер тим часом додав швидкості, й машина за мить зникла з очей.