Ніч у Лісабоні - Сторінка 24

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не думай більше про це. Я лишаюсь та й годі. І не заради тебе. Я не повернусь туди.

Я дивився на неї.

— На чорта нам ота безпека! — раптом вигукнула вона. — На чорта нам ота обережність! Досить з мене усього цього!

Я обійняв її за плечі.

— Легко говорити, Гелен…

Вона відштовхнула мене.

— Ну, то забирайся звідси геть! — раптом закричала вона. — Тоді в тебе не буде жодної відповідальності! Залиш мене саму! Іди! Я й без тебе проживу. — Вона глянула на мене так, ніби я був Георґ. — Не будь квочкою! Не души мене своїми турботами і страхом відповідальності! Я виїхала з Німеччини не задля тебе! Зрозумій це нарешті! Не задля тебе! Заради самої себе!

— Розумію.

Вона знову підійшла до мене.

— Ти повинен вірити цьому, — сказала вона ніжно. — Хоч, може, це й важко. Я хотіла вирватись. Те, що ти приїхав, — лише випадковий збіг обставин. Зрозумій це нарешті. Безпека — це ще не все.

— Вірно, — погодився я. — Але вона потрібна, ця безпека, коли любиш когось. Потрібна для того, іншого…

— Безпеки взагалі немає… Немає, — повторила вона. — Не кажи нічого. Я сама знаю! Краще, ніж ти! Я довго над цим думала. Боже ж мій, як я довго над цим думала! Облишмо це, любий! Он надворі вечір, він жде нас. Таких вечорів у Парижі нам уже лишилось небагато.

— Чи не податися тобі до Швейцарії, якщо ти хочеш повернутись додому?

— Ґеорґ твердить, ніби наці пройдуть через Швейцарію, як під час Першої світової війни через Бельгію.

— Він не може всього знати.

— Давай побудемо ще тут. Може, він взагалі збрехав. Звідки йому точно знати, що станеться? Одного разу вже було так, ніби от-от почнеться війна. А тоді в Мюнхені домовились. А хіба вони не можуть домовитись іще раз?

Я не знав, вірить вона в те, що каже, чи хоче тільки відвернути мою увагу. Адже в те, на що покладаєш надію, віриться легко. У той вечір і я вірив. Як могла Франція вступити у війну? Вона ж не була озброєна. Мусила б поступитись, і чого вона має воювати за Польщу? Вона ж не воювала за Чехословаччину.

Минуло десять днів, і кордони закрили. Почалася війна.

— То вас одразу й арештували, пане Шварц? — запитав я.

— Ні, ще тиждень ми пожили на волі. Але нам не дозволяли виїхати з міста. Дивна іронія долі: протягом п'яти років мене раз у раз висилали, а тут раптом не схотіли випустити. А де були ви?

— У Парижі, — відповів я.

— Вас теж загнали на велодром?

— Авжеж…

— Вашого обличчя я щось не пригадую.

— На велодромі було надто багато емігрантів, пане Шварц.

— А ви пригадуєте останні дні перед війною, коли Париж почали затемнювати?

— Ще б пак! Здавалося, ніби увесь світ поринув у темряву.

— Дозволені були тільки маленькі сині лампочки, — вів далі Шварц. — Уночі вони тьмяно світилися на перехрестях вулиць, місто не лише потонуло в темряві — воно наче захворіло в тій холодній синій пітьмі, від якої людей аж морозило, хоч надворі було літо. У ті дні я продав один з малюнків, успадкованих від небіжчика Шварца. Хотів, щоб у нас було побільше готівки. Але час для продажу був несприятливий. Торговець, до якого я звернувся, давав дуже мало. Я не погодився і забрав малюнок. Кінець кінцем я продав його багатому кінодіячеві-емігранту, який вважав, що цінності певніші за гроші. Останній малюнок я віддав на схов власникові готелю. Потім, якось надвечір, по мене прийшла поліція. Двоє ажанів. Вони сказали мені, щоб я попрощався з Гелен. Вона стояла переді мною бліда, очі в неї блищали.

— Це неможливо!.. — повторювала вона.

— Як бачиш, можливо, — заперечив я. — Згодом вони прийдуть і по тебе. Краще нам не викидати паспортів, а зберегти їх.

— Так і справді буде краще, — сказав один із поліцаїв; він добре говорив по-німецьки.

— Дякую. А чи не міг би я попрощатися без свідків? — звернувся я до нього.

Поліцай глянув на двері.

— Коли б я хотів утекти, то давно міг би це зробити, — зауважив я.

Він згодився. Ми з Гелен пішли до її кімнати.

— Коли вже щось сталося, то виглядає воно зовсім інакше, ніж коли говориш про це заздалегідь, правда? — сказав я, обіймаючи Гелен.

Вона вирвалася з обіймів.

— Як мені довідатись, де ти?

Ми говорили про те, про що звичайно говорять у таких випадках. У нас були дві адреси: готель та ще один француз. Раптом у двері постукав поліцай. Я відчинив.

— Візьміть із собою ковдру, — нагадав він. — Може, й на день-два, а втім, візьміть краще ковдру і що-небудь поїсти.

— У мене немає ковдри.

— Я тобі принесу, — втрутилась Гелен. Вона хутко спакувала мені продукти, що були у нас в номері. — Це тільки на день або два? — запитала вона поліцая.

— Щонайбільше, — пояснив він. — Треба перевірити особисті дані тощо. La guerre, madame…

Ці слова пізніше нам доводилося чути досить часто.

Шварц витяг з кишені сигару і запалив.

— Ви ж це й самі знаєте — спершу чекаєш у відділку поліції, весь час прибувають емігранти, яких виловлюють, наче небезпечних нацистів, потім у заґратованій машині тебе везуть до префектури, а там знову чекаєш і чекаєш без кінця і краю… Ви теж побували у префектурі ?

Я кивнув.

— Я там просидів два дні, — відповів я. — На ніч нас водили у великий підвал для вугілля, там ми спали на ослонах, а вранці виходили звідти чорні, як сажотруси.

— Ми цілими днями сиділи в тому кінозалі, — розповідав далі Шварц. — Ми не милися і незабаром мали вигляд справжніх злочинців, за яких нас і вважали. Ґеорґ, сам того не сподіваючись, помстився-таки мені, хоч і з запізненням; коли він приїздив, то дізнався про нашу адресу через префектуру, хтось там допоміг йому. Ґеорґ не приховував, що він — член нацистської партії. І ось за те мене, як нацистського шпигуна, тепер допитували по чотири рази на день, намагаючись дізнатися про мої стосунки з Ґеорґом і про ставлення до націонал-соціалістської партії. Спочатку я сміявся, надто вже все це було абсурдним. Але потім помітив, що й абсурд може стати небезпечним. Що так воно було в Німеччині, про це свідчить саме існування гітлерівської партії. Але тепер, здавалось, і Франція, країна раціоналізму, стає небезпечною під спільним тиском державної бюрократії та війни. Ґеорґ, сам того не знаючи, підклав мені бомбу сповільненої дії — адже коли під час війни на тебе дивляться як на шпигуна, то це не жарт.

Щодня надходили нові партії наполоханих людей. На фронті з моменту оголошення війни ще нікого не вбито — то ж була "кумедна війна", як дотепники охарактеризували той період війни, — але над усіма нависла примарна атмосфера нехтування людським життям та індивідуальністю, яка, немов чума, поширюється в час війни. Люди перестали вважатися за людей — їх класифікували за військовими категоріями, поділяли на солдатів, здатних або нездатних до військової служби громадян та ворогів.

Уже на третій день перебування там я відчув себе висотаним. Частину арештованих Кудись вивезли. А ті, хто лишився, пошепки розмовляли між собою, спали або їли; ми вже звикли до мінімальних проявів життя. Та це було ще півлиха; коли рівняти до німецького концтабору, то життя наше було просто комфортабельне. Найбільше, що могли ми схопити, — це стусана або штовхана, якщо не досить швидко виходили куди треба. Але ж влада — то завжди влада, і поліція лишається поліцією в будь-якій країні світу.

Я був дуже стомлений від допитів. На підвищенні під екраном сиділи рядочком, широко розставивши ноги, озброєні поліцаї в мундирах — наша сторожа. Напівтемна зала, брудний, голий кіноекран і ми внизу — усе це видавалось символом безрадісного життя, в якому можна бути лише в'язнем або сторожем, а сам ти можеш тільки мріяти про те, який фільм хотів би побачити на тому голому екрані — учбовий, комедію чи трагедію. Бо, зрештою, не було куди дітись від того екрана, не було куди втекти від зголоднілого серця і тупоумної влади, яка діяла так, наче вона вічна і втілює право, тоді як усі екрани світу давно вже спорожніли. "Отак воно завжди буде, — думав я собі. — Нічого вже не зміниться, згинеш так, що ніхто й не знатиме". То була одна з відомих вам годин — коли згасає будь-яка надія.

Я кивнув головою на знак згоди.

— Година пасивного самогубства. Уже не чиниш опору й останній крок робиш по інерції і майже бездумно.

— Та зненацька двері розчинилися, — вів далі Шварц, — блимнуло жовте світло коридорної лампочки, і з'явилась Гелен. Вона несла в руках кошик, дві ковдри і хутряне пальто. Я впізнав її по тому, як вона тримала голову, впізнав її ходу. На мить вона зупинилась, а тоді пішла шукати мене по рядах. Пройшла зовсім близько, але мене не помітила. Майже як тоді, в оснабрюкському соборі.

— Гелен! — гукнув я.

Вона обернулась. Я підвівся. Гелен придивлялася до мене.

— Що вони тут з вами виробляли? — гнівно запитала вона.

— Нічого особливого. Ми ночували у підвалі, де лежить вугілля. От і все. Як ти сюди дісталась?

— Мене заарештували, :— майже з гордістю відповіла Гелен. — Так само як і тебе. І значно раніше за всіх інших жінок. Я сподівалася знайти тебе тут.

— За що тебе взяли?

— А тебе за що?

— Мене вважають за шпигуна.

— Мене теж. А привід — мій чинний паспорт.

— Звідки ти це знаєш?

— Я тільки-но була на допиті, і мені так сказали. Я не справжня емігрантка. Інші жінки-емігрантки ще на свободі. Це мені пояснив маленький чоловічок з напомадженим волоссям, від якого тхне слимаками. Це він і тебе Допитує?

— Не знаю. Тут усе тхне слимаками. Хвала Богу, що ти принесла ковдри.

— Принесла, що змогла. — Гелен розкрила кошик. Дзенькнули дві пляшки. — Коньяк, — сказала вона. — Не вино. Я принесла тільки концентрати… Вам тут дають їсти?

— Як і скрізь. Можна через поліцаїв купувати бутерброди.

Гелен схилилася до мене і почала придивлятись.

— Ви тут як зборище негрів. Хіба вам не дають і помитись?

— Поки що ні. Але не зі злості. Просто через недбалість.

Гелен витягла з кошика коньяк.

— Пляшки вже відкорковані, — пояснила вона* — Остання люб'язність власника готелю. Він вважав, що у вас тут немає штопорів. Пий!

Я потягнув добрячий ковток і віддав їй пляшку.

— У мене навіть чарка є, — сказала Гелен. — Треба ж підтримувати цивілізацію, поки можна.

Вона налила собі чарку і випила.

— Від тебе пахне літом і свободою, — вимовив я. — А як там на волі?

— Як за мирного часу. Кафе переповнені. Небо — блакитне.

Гелен глянула на поліцаїв, що сиділи рядком на сцені, і засміялась.

— Ніби у тирі! Здається, можна пальнути у ті фігури, а коли якась перекинеться, то дістанеш приз — пляшку вина або попільничку.

— Тут рушниці мають ці фігури.

Гелен витягла з кошика паштет.

— Це від хазяїна, — доповіла вона.