Ніч у Лісабоні - Сторінка 30

Пробираючись уже в сотий раз повз колючий дріт, я раптом помітив кроків за двадцять від себе пакунок. В газету було загорнуто шмат хліба, два яблука і записку без підпису: "Сьогодні увечері". Очевидно, Гелен перекинула пакет через огорожу, коли мене там не було. Я з'їв хліб навколішках — так мені раптом стало млосно. Потім пішов у свою схованку і заснув. Надвечір прокинувся. День був ясний, прозорий, наповнений злотавим світлом, наче вином. Листя щоночі жовкло все дужче. На моїй галявині, залитій теплим пообіднім сонцем, стояли буки і липа у жовтій і червоній оздобі — ніби якийсь невидимий художник перетворив їх, поки я спав, на факели, і вони світилися тепер, тихі і нерухомі; не ворушився жоден листочок.

Шварц перервав свою розповідь.

— Потерпіть, будь ласка, коли я оце вдаюсь до непотрібних; може, описів природи. Природа весь той час мала для нас таке ж велике значення, як і для тварин. Вона ніколи не відштовхувала нас від себе, не вимагала паспортів або посвідок про арійське походження. Вона давала і брала, але була безстороння, і це діяло як ліки. Того надвечір'я я довго лежав нерухомо, боявся, щоб не розплескатись, як чаша, вщерть повна води. Тоді нараз помітив, як у цілковитій тиші, при повному безвітрі сотні листочків тихо посипалися з дерев, ніби підкоряючись якійсь таємничій команді. Вони повільно спускались у прозорому повітрі, деякі падали на мене. У той момент я збагнув свободу смерті і її безмежну втіху. Ні на що не зважившись, я вже знав, що маю дарунок від долі — можливість покласти край своєму життю, якщо Гелен умре, знав, що мені не треба буде лишатись самому, знав, що той дарунок — компенсація, яка дається людині за надмірну любов, на яку вона спромоглася, за любов, що виходить за рамки почуттів живого створіння; я відчув це бездумно, а відчувши, зрозумів, що тепер, навіть у далекій перспективі, немає вже гострої потреби вмирати.

Гелен не було серед інших жінок біля стіни плачу. Вона прийшла лише тоді, коли всі пішли геть. На ній були короткі штанці і блузка; крізь дріт вона подала мені пляшку вина і пакет. Незвичайний костюм дуже її молодив.

— Пляшка відкрита, — зауважила Гелен. — А ось і чарка.

Вона хутко прослизнула попід колючою огорожею.

— Ти ж, напевне, вмираєш з голоду. Я дістала в їдальні дещо таке, чого не бачила з часів перебування у Парижі.

— Одеколон! — вирвалося в мене; вона пахла одеколоном, була свіжа й холоднувата, як ніч.

Гелен покрутила головою, і я помітив, що волосся в неї підстрижене коротше, ніж було.

— Так що ж там сталося? — спитав я, раптом розсердившись. — Я думав, тебе кудись вивезли або ти вмираєш, а ти повернулась наче з косметичного кабінету. Тобі й манікюр зробили?

— Я сама зробила! — вона підняла руки і засміялася. — Давай вип'ємо!

— Що сталося? Було тут гестапо?

— Ні. Військова комісія. Але з ними двоє чиновників гестапо.

— Вони когось забрали?

— Ні. Дай-но мені випити.

Я помітив, що вона дуже збуджена. Руки в неї були гарячі, а шкіра така суха, ніби от-от захрустить.

— Отож, були й гестапівці, — почала розповідати Гелен. — Приїхали, щоб скласти список нацисток, які є у таборі. Їх мають повернути до Німеччини.

— А таких багато?

— Є доволі. Ми й не думали, що їх тут стільки. Деякі ж ніколи не признавались. Виявилась серед них і одна моя знайома. Раптом вийшла і заявила, що вона — член партії і зібрала, мовляв, тут цінні відомості й тепер хоче повернутись на батьківщину, а що до неї тут дуже погано ставилися, то нехай би її зараз же й вивезли звідси. Я з нею була добре знайома. Аж надто. Їй відомо…

Гелен швидко випила вино і віддала мені чарку.

— Що їй відомо? — спитав я.

— Я вже не можу точно пригадати. Стільки було тих ночей, коли розмови точилися без кінця і краю. Їй відомо, хто я така… — Гелен підвела голову. — Я ніколи не повернусь до Німеччини, ніколи! Я накладу на себе руки, якщо вони приїдуть по мене.

— — Тобі не доведеться вдаватись до цього, і тебе не вивезуть. Чому? Бо Ґеорґ бозна-де, він про все це не довідається. Та й навіщо отій жінці все виказувати? Для чого їй це?

— Обіцяй, що не даси вивезти мене до Німеччини!

— Обіцяю, — відповів я.

Вона була така схвильована, що я не бачив іншого виходу, як тільки обіцяти їй всесильну допомогу.

— Я люблю тебе, — мовила Гелен хрипким, збудженим голосом. — Люблю тебе, і, що б там не сталося, ти завжди повинен цьому вірити.

— Вірю, — відповів я, вірячи й не вірячи їй.

Вона змучено й безсило відкинулась назад.

— Ми втечемо, — заговорив я. — Цієї ж ночі.

— Куди? Твій паспорт у тебе?

— Так. Один чоловік, що працював у конторі, віддав мені паспорт. А де твій?

Гелен мовчала, втупивши очі в землю.

— Тут є одна єврейська сім'я, — заговорила вона трохи згодом. — Чоловік, жінка й дитина. Вони прибули кілька днів тому. Дитина хворіє. Вони теж зголосилися: мовляв, хочемо повернутися до Німеччини. Капітан спитав їх, чи вони часом не євреї. Чоловік відповів, що німці. Капітан хотів їм щось сказати, але обидва гестапівці стояли поблизу. "Ви справді хочете повернутись?" — запитав капітан іще раз. "Запишіть їх, капітане, — сказав тоді один з гестапівців і засміявся. — Якщо вони так тужать за батьківщиною, то підемо їм назустріч". І їх записали. Їх не можна урезонити. Твердять, що більш не можуть терпіти. Дитина, мовляв, дуже хвора. Всіх євреїв з табору так чи інакше незабаром вивезуть, тож краще зголоситися заздалегідь. Ми, мовляв, однаково в пастці, то вже краще, поїхати добровільно. Наче оглухлі осли… Ти повинен поговорити з ними.

— Я? А що я їм можу сказати?

— Ти ж там був. Ти сидів у німецькому таборі. Ти повертався до Німеччини. І знову втік.

— Де ж мені їм про це розповісти?

— Тут. Я приведу того чоловіка. Я знаю, де його знайти. Я йому вже говорила. Його ще можна врятувати. Зараз приведу.

За чверть години Гелен привела якогось кволого чоловічка; лізти крізь дротяну огорожу він не схотів; стояв по той бік, у таборі, і слухав мене. Трохи згодом прийшла і його дружина, бліда й мовчазна. Їх усіх трьох виловили днів десять тому. Вони були в різних таборах, а потім утекли, і чоловік знайшов дружину тільки якимось чудом. На придорожніх каменях та будинках вони писали свої імена.

Шварц подивився на мене.

— Ви знаєте Via Doloris ?!

— Хто її не знає!.. Вона сягає від Бельгії аж до Піренеїв.

Via Doloris виникла на початку війни. Коли німецьке військо вдерлося у Бельгію і прорвало лінію Мажино, почалася велика втеча; у самий розпал літа, переслідувані пікіруючими бомбардувальниками, люди посувалися на південь — спочатку на машинах, навантажених домашнім начинням та ліжками; далі всіляким транспортом — велосипедами, підводами, тачками, що їх тягли самі люди, дитячими візочками, і нарешті посунули нескінченні лави пішоходів. Почали тікати у південному напрямку й емігранти. Саме у той час виникли придорожні газети: на мурах будинків, на сільських хатах, на перехрестях люди, шукаючи одне одного, писали вугіллям, крейдою або фарбою імена, просили допомоги. Емігранти, що вже протягом років і перед тим були біженцями й ховалися від поліції, мали опріч того ще й сітку "опорних пунктів" — від Ніцци до Неаполя і від Парижа до Цюриха. Опорні пункти — то були люди, що там жили; вони передавали вісті, адреси, давали поради; часом у них можна було й переночувати. Саме за допомогою таких людей чоловік, про якого розповідав Шварц, знайшов свою жінку й дитину. А інакше це було б не легше, ніж знайти голку в копі сіна, як каже приказка.

— "Якщо ми лишимося тут, нас розлучать знову, заявив мені той чоловік, — розповідав далі Шварц. — Це — табір для жінок. Нас привезли сюди всіх разом, але тільки на декілька днів. Мене вже попередили, що переведуть в інше місце, у чоловічий табір. Ми б цього не пережили". Він, мовляв, уже все обміркував, і так буде краще. Тікати вони б не наважились, бо вже пробували раз, але мало не померли з голоду. А тепер дитина хворіє, жінка — виснажена, та й сам він висотаний вкрай. Краще вже, мовляв, поїхати добровільно, бо ми все одно що бидло у загороді коло бойні — нас забиратимуть залежно від потреб і настрою. "Чому нас не відпустили, коли ще можна було виїхати?" —— сказав наприкінці той лагідний худорлявий чоловічок з маленькими чорними вусиками на тонкому обличчі.

Ніхто не міг би дати йому на це відповіді. Хоч нас і хотіли позбутись, а проте й не випускали — на фоні катастрофи цілої нації то був незначний парадокс, на який майже не звертали уваги ті, хто міг би все змінити.

Наступного дня надвечір два грузовики виїхали на гору до табору. У ту ж мить я побачив,,як із десяток жінок, допомагаючи одна одній, пролізли крізь дротяну огорожу й розсипалися по лісу. Я не показувався з лісу, аж поки не помітив Гелен.

— Нас попередили з префектури, — сказала вона. — Приїхали німці забирати тих, які хочуть повернутись додому. Невідомо, чим усе це скінчиться, тому нам дозволили сховатися в лісі, поки німці не поїдуть звідси.

Уперше я бачив Гелен удень, якщо не рахувати тієї короткої зустрічі на дорозі. Її довгі ноги і обличчя були засмаглі, проте вона дуже схудла. Очі видавалися надміру великими і блискучими, а обличчя — надто вузьким.

— Ти віддаєш мені свої харчі, а сама голодуєш, — сказав я Гелен.

— У мене є що їсти, — відповіла вона. — Про це дбають. Ось, — вона сунула руку в кишеню, — тут є навіть плитка шоколаду. Учора можна було купити консерви un pâté de un foie , сардини. Щоправда, хліба не було.

— А той чоловік, з яким я розмовляв, їде? — спитав я.

— Їде…

Обличчя Гелен здригнулося.

— Я не поїду ніколи, — заговорила вона. — Ніколи! Ти ж мені обіцяв!-Я не хочу, щоб мене схопили!

— Тебе не схоплять.

За годину грузовики поїхали назад. Жінки в них співали. Вітер доносив звуки гімна аж до нас: "Німеччина, Німеччина над усе!"

Тої ночі я віддав Гелен половину отрути, яку роздобув ще у Ле-Верне.

Наступного дня Гелен стало відомо, що Ґеорґ дізнався, де вона.

— Хто це тобі сказав? — запитав я.

— Одна поінформована людина.

— Хто саме?

— Табірний лікар.

— Звідки він це знає?

— Йому сказали в комендатурі. Туди прийшов запит.

— А він сказав, що ти маєш робити?

— Декілька днів він може переховувати мене у бараці для хворих. Але недовго.

— Значить, тобі треба тікати з табору.