Ніч у Лісабоні - Сторінка 31

Хто попередив учора тих із вас, кому загрожує небезпека, щоб вони сховалися в лісі?

— Префект.

— Гаразд, — сказав я. — Постарайся забрати свій паспорт і дістати посвідку про звільнення звідси. Може б, цей лікар тобі якось допоміг? А як ні, то тікатимемо. Приготуй усе, що треба взяти з собою! Нікому нічого не кажи. Нікому! Я спробую поговорити з префектом. Він, здається, схожий на людину.

— Не роби цього! Не йди на такий риск. Ради Бога, будь обережний!

Ранком я почистив, як міг, свій костюм монтера і вийшов з лісу.

Можна було потрапити до рук німецьких патрулів або французьких жандармів — на це я мусив зважати. Але віднині мені треба було завжди зважати на це.

Мені пощастило дістатися до самого префекта. Назвавшись німецьким техніком, що має довідатись про спорудження електролінії для військових потреб, я задурив голову і жандармові, і писареві. Я вже знав з досвіду, що коли вдієш щось несподіване, то часом і проскочиш. Як біженця, жандарм зараз же мене б арештував. На таких людей треба гримнути — на це вони реагують якнайліпше.

Префектові я сказав правду. Спершу він хотів мене вигнати. Але потім його розвеселило моє нахабство. Він почастував мене сигаретою і сказав, щоб я забирався геть до дідька, а він, мовляв, зробить вигляд, ніби мене й не бачив. Хвилин через десять він пояснив мені, що нічим не може допомогти, бо у німців, очевидно, є списки, і якщо когось не стане, то німці притягнуть його до відповідальності. А він не хоче гинути в німецькому концтаборі.

— Пане префект, — заговорив я, — я знаю, що ви захистили в'язнів. І знаю, що у своїх наказах ви маєте бути послідовним. Але ми з вами знаємо і те, що у Франції панує хаос після поразки, що сьогоднішні накази можуть завтра стати ганьбою, і якщо розгубленість виллється у безглузду жорстокість, то колись пізніше навряд чи можна буде знайти цьому виправдання. Навіщо вам проти своєї ж волі тримати людей у клітці з колючого дроту, поки їх заберуть до катівень та душогубок? Можливо, поки Франція ще оборонялась, ще існувала якась видимість права заганяти іноземців до таборів для інтернованих, незалежно від того, були вони за чи проти агресорів. Але ж війна давно скінчилась, а кілька днів тому переможці забрали своїх прибічників. Ті, що лишились у таборі, це жертви, які день у день завмирають від страху, що їх заберуть на смерть. Мені слід було б просити вас за всіх, а я прошу тільки за одну з них. Якщо ви боїтеся списків, то запишіть, ніби моя дружина втекла, вмерла або вчинила самогубство, — тоді ви ні за що не відповідатимете!

Він довго мовчки дивився на мене. А тоді сказав:

— Зайдіть до мене завтра…

— Не знаю, до чиїх рук я можу потрапити завтра, — сказав я. — Зробіть це сьогодні.

— Приходьте за дві години.

— Я чекатиму біля ваших дверей. Це — найбезпечніше місце з усіх, що я знаю.

— Оце так любовна історія! — мовив він, раптом посміхнувшись. — Ви одружені, а змушені жити, як неодружені. Частіше буває навпаки.

Я полегшено зітхнув.

За годину префект покликав мене до себе.

— Я розмовляв по телефону з управлінням табору, — сказав він. — Це правда, що про вашу жінку питали. Ми пристанемо на вашу пропозицію і запишемо, що вона померла. Тоді вам дадуть спокій. І нам теж.

Я кивнув. Мене раптом охопив якийсь дивовижний страх, що аж мороз пробіг поза шкірою, — мабуть від забобону, ніби не можна спокушати свою долю. Але ж хіба я сам не вмер уже давно, хіба не проживав я з документом померлого?

— До завтра все владнаємо, — сказав префект.

— Зробіть це сьогодні, — наполягав я. — Одного разу я два роки просидів у таборі тільки через те, що втік на один день пізніше.

Нараз у мене зовсім не стало сил. Префект, безперечно, це помітив. Я відчув, що блідну і от-от знепритомнію. Він звелів принести коньяку.

— Кави! — простогнав я і впав на стілець. В очах у мене сірими й фіолетовими тінями закружляла кімната. "Треба кріпитись, — подумав я, відчуваючи, як зашуміло у мене у вухах. — Гелен — вільна, ми повинні вибратися геть звідси".

Крізь шум у вухах і мерехтіння в очах я бачив якесь обличчя, чув якийсь голос, лайку, спочатку невиразно, а далі чіткіше. Я намагався збагнути, що то за обличчя і чий то голос, аж нарешті розібрав:

— Ви думаєте, що це мені приємно, га? На дідька лисого мені все це потрібне?! Я вам не тюремник, я — порядна людина, до дідька все і всіх… Нехай би всі забирались під три чорти, всі!

Той голос затих, і я не знаю, чи він справді так лунав, чи тільки так гучно відбивався в моїх вухах. Принесли каву. Похитуючись, я вийшов і присів на якийсь ослін. Згодом хтось підійшов до мене і сказав, щоб я почекав. Та я й так нікуди б не пішов.

Трохи пізніше вийшов префект і сказав мені, що все в порядку. Мені здавалося, що моя непритомність допомогла тут не менш, ніж усе, що я йому розповів.

— Вам полегшало? — запитав чиновник. — Не треба мене так боятись. Адже я тільки маленький провінціальний префект у Франції.

— Це більше, ніж сам Господь Бог, — заперечив я голосом, у якому бриніло щастя. — Бог дав мені тільки досить невиразний дозвіл на перебування на землі, який мені ні до чого. А що мені справді потрібно — це дозвіл на перебування ось тут, у цій окрузі, і ніхто, крім вас, пане префекте, такого дозволу дати не може.

Він розсміявся.

— Але ж якщо вас шукатимуть, біля табору буде найнебезпечніше.

— Якщо мене шукатимуть, то в Марселі для мене небезпечніше, ніж тут. Мене сподіватимуться там, а не тут. Дайте нам дозвіл на один тиждень. За цей час ми встигнемо підготуватись до походу через Червоне море.

— Через Червоне море?..

— Є такий вираз у мові біженців. Ми живемо, наче євреї після виходу з Єгипту: за нами — німецька армія і гестапо, обабіч — море французької та іспанської поліції, а перед нами — обітована земля Португалія з портом Лісабоном, що відкриває шлях до ще обітованішої землі за океаном.

— У вас є американські візи?

— Ми їх дістанемо.

— — Ви, здається, вірите в чудеса.

— Мушу вірити, бо вибору в мене немає. До речі, одне таке чудо сталося й сьогодні.

Шварц подивився на мене з усмішкою.

— Дивна штука, яким обачливим стаєш, коли тобі скрутно. Адже я точно знав, чому саме сказав останнє речення, чому перед тим підлестив префектові, порівнявши його з Богом. Мені треба було дістати короткотерміновий дозвіл на перебування в даній окрузі. А коли можеш розраховувати тільки на інших, то стаєш психологом, який абсолютно все враховує, навіть коли сам уже ледве дихає від напруження.

Шварц помітно заспокоївся.

— Я скоро закінчу, — сказав він. — Ми й справді дістали дозвіл на перебування в тому районі на один тиждень. Я стояв біля брами табору, чекаючи Гелен. Було вже надвечір. Сіяв дрібненький дощик. Разом із Гелен вийшов лікар. Я бачив, як вона деякий час розмовляла з ним, не помічаючи мене. Вона говорила енергійно, обличчя її було жвавішим, ніж звичайно. У мене було таке враження, ніби я з вулиці зазираю до кімнати і ніхто про це не знає. Згодом Гелен помітила мене.

— Ваша дружина дуже хвора, — сказав лікар, звертаючись до мене.

— Це правда, — докинула Гелен, сміючись. — Мене звільнять, щоб покласти до лікарні, а там я помру. Точнісінько так, як і домовлено.

— Дотепи тут ні до чого! — суворо сказав лікар. — Вашій дружині справді треба лягти до лікарні.

— Чому ж її досі туди не вмістили? — спитав я.

— До чого всі ці балачки? — втрутилась Гелен. — Я не хвора і до лікарні не піду.

— Ви можете вмістити її до лікарні? — спитав я лікаря. — Але так, щоб вона там була у безпеці.

— Ні, — трохи подумавши, відповів він.

Гелен засміялася знову:

— Та звичайно ж, ні. Що це ви затіяли таку дурну розмову! Адьє, Жан!

Не чекаючи мене, Гелен пішла по дорозі. Мені хотілося спитати лікаря про її хворобу, але я не встиг. Він розгублено глянув на мене, тоді хутко крутнувся на місці й попрямував назад до табору. Я пішов слідом за Гелен.

— Паспорт у тебе? — запитав я її.

Вона ствердно кивнула.

— Дай мені твою сумку.

— Та в ній майже нічого немає.

— Дарма, давай її сюди.

— Там у мене ще оте вечірнє вбрання, що ти мені купив у Парижі.

Ми спускалися дорогою в долину.

— Ти хвора? — спитав я.

— Якби я справді була хвора, то не могла б іти. У мене була б підвищена температура. Я не хвора! Він бреше. Він хотів, щоб я лишилась. Поглянь на мене — хіба я схожа на хвору?

Вона зупинилась.

— Так, — сказав я.

— Не занепадай духом, — намагалась підбадьорити мене Гелен.

— Та я не занепадаю…

Тепер я зрозумів, що вона хвора і що мені в тому ніколи не признається.

— Може, тобі полегшало б, якби ти була в лікарні?

—-Ні! — заперечила вона. — Анітрохи. Ти повинен вірити мені. Якби я була хвора і лікарня могла мені допомогти, я б зараз же спробувала піти туди. Повір же мені!

— Я вірю тобі.

Що я ще міг зробити? Раптом у мене зовсім опустилися руки.

— Може, краще було тобі лишитись у таборі?.. — сказав я.

— Якби ти не приїхав, я б наклала на себе руки…

Ми рушили далі. Дощ пішов густіший. Він оповив нас, наче сірою вуаллю з дрібненьких краплинок.

— Нам треба скоріше дістатися до Марселя, — заговорив я знову. — А звідти — до Лісабона і далі — до Америки.

"Там є добрі лікарі, — подумав я собі. — І лікарні, в яких не арештовують. А я, можливо, дістану там ще дозвіл на роботу".

— Тоді ми Європу забудемо, як страшний сон, — сказав я уголос.

Гелен не відповіла.

15

— Почалася одіссея, — вів далі Шварц. — Мандрівка через пустелю. Похід через Червоне море. Вам це, напевно, теж знайоме.

Я кивнув головою.

— Бордо. Прощупування можливостей переходу через кордон. Піренеї. Довгий штурм Марселя. Взяття штурмом байдужих сердець і втеча від варварів. А поміж усім тим — ще й безглуздя здичавілого бюрократизму. Дозволу на перебування немає, немає і дозволу на виїзд. А коли такий дозвіл нарешті діставали, то минав уже строк іспанської транзитної візи, яку можна було поновити, лише маючи в'їзну візу до Португалії, а ця віза часто залежала ще від чогось іншого, і, значить, усе треба було починати спочатку — чекати й чекати біля консульств, цього переддвер'я раю і пекла! Circulus vitiosus безумства!

— Насамперед ми потрапили у штиль, — розказував далі Шварц. — Того ж вечора Гелен стало млосно. Я дістав кімнату в якомусь небагатолюдному готелі.