Ніч у Лісабоні - Сторінка 39

Потім я втік. Вони шукатимуть мене.

— То треба втікати?

— Негайно.

— Куди?

— До Іспанії.

— Як?

— Поки можна буде — на автомашині. Ти можеш швиденько зібратись?

— Можу.

Гелен похитнулась.

— Болить? — здогадався я.

Вона кивнула. "Хто це стоїть отам біля дверей?" — промайнуло у мене в голові. Вона видалась мені зовсім чужою.

— У тебе ще є ампули? — запитав я.

— Вже мало.

— Ми дістанемо ще.

— Вийди на хвилинку з кімнати, — попросила вона.

Я стояв у коридорі. То тут, то там трохи прочинялися двері. Крізь щілини блищали очі лемурів. Витикались обличчя однооких поліфемів-карликів зі скривленими устами.

Лахман, у довгих сірих підштаниках, наче трав'яний коник, вискочив по сходах нагору і втиснув мені в руки пляшку коньяку.

— В дорозі знадобиться, — прошепотів старий.

Я зразу ж надпив трохи з пляшки.

— У мене є гроші, — мовив я. — Ось нате! І принесіть мені ще одну повну пляшку.

Перед цим, оглядаючи кишені Ґеорґа, я взяв собі його бумажник, у якому було чимало грошей. Хотів був викинути його, але потім передумав. Знайшов у ньому й Ґеорґів паспорт, що лежав поряд з паспортом Гелен та моїм.

Костюм Ґеорґа я зв'язав у вузол, запхнув усередину каменюку й кинув у воду в гавані. Оглянувши при світлі кишенькового ліхтарика той паспорт, я поїхав до Грегоріуса, підняв його з постелі й попросив замінити фотокартку Ґеорґа моєю. Спершу він вжахнувся і не хотів нічого робити. Підробляти емігрантські паспорти було його ремеслом, і в цьому ділі він вважав себе справедливішим за Бога, якого винив у всіх наших нещастях; але паспорта високого гестапівського чиновника він ще ніколи й не бачив.

Я пояснив, що йому, як митцеві, не обов'язково скріпляти своїм підписом той витвір. За все, мовляв, відповідаю я, і про його роль у цьому ніхто не дізнається.

— А якщо вас катуватимуть?

Я показав йому свої руки і вказав на обличчя.

— Через годину я виїду звідси, — мовив я. — Як емігрант, я з таким обличчям не проїду й десяти кілометрів. А мені треба тікати через кордон.

Це єдиний для мене вихід. Ось мій паспорт. Зніміть копію з мого фото і приліпіть у цей паспорт. Скільки це коштуватиме? У мене є гроші.

Зрештою Грегоріус погодився.

Лахман приніс другу пляшку коньяку. Я заплатив йому й повернувся до своєї кімнати. Гелен стояла біля свого нічного столика. Шухляда, з якої я вийняв листи, була відкрита. Гелен закрила її й підійшла до мене.

— Це все зробив з тобою Ґеорґ? — запитала вона.

— Там був цілий консорціум, — відповів я.

— Прокляття на його голову! — Вона підійшла до вікна й одчинила його. Кішка стрибнула геть. — Прокляття на його голову! — повторила Гелен так переконливо й запально, ніби замовляла нечисту силу в якомусь містичному ритуалі. — Будь він проклятий на все життя, довіку!..

Я взяв її за стиснуті в кулаки руки й відвів од вікна.

— Нам треба тікати звідси.

Ми спустилися вниз по сходах. З усіх дверей нас проводжали поглядами. З однієї кімнати нам помахав сірий рукав.

— Шварце! Тільки не беріть рюкзака. Жандарми пильні до рюкзаків. У мене є чемодан з дешевої штучної шкіри, дуже шикарний…

— Спасибі, — відповів я. — Тепер мені не потрібен ніякий чемодан. Потрібне лише щастя.

— Ми всі бажаємо вам успіху.

Гелен уже вийшла на вулицю. Звідти чутно було розмову: якась промокла повія радила Гелен повертатись додому: мовляв, дощ зіпсував усе — немає жодного клієнта.

"От і добре", — подумав я; мені якраз і потрібні були безлюдні вулиці.

Побачивши автомашину, Гелен оторопіла.

— Я вкрав її, — пояснив я. — На ній ми повинні від'їхати якомога далі звідси. Сідай.

Надворі ще було темно. Дощ лив такий, що по вітровому склу вода текла струмками. Якщо на підніжці де й лишилася кров, тепер усе змиє дощем. Я зупинив машину оддалік будинку, в якому жив Грегоріус.

— Стань ось тут у захистку, — звернувся я до Гелен, вказавши на скляний піддашок магазина, в якому продавали рибальські снасті.

— А хіба не можна посидіти в машині?

— Ні. Якщо хтось підійде, удавай, ніби чекаєш тут клієнтів. Я скоро повернуся.

Грегоріус уже зробив усе, що треба. Його страх поступився перед гордістю митця.

— Клопоту завдав тільки мундир, — розповідав він. — Ви ж зняті в цивільному костюмі. Ось погляньте. Я просто взяв та й відрізав голову гестапівця,..

Виявляється, він одклеїв фотокартку Ґеорґа, вирізав з неї голову і шию, а те, що лишилось, — груди Ґеорґа в мундирі — наклав на мою картку, і весь цей монтаж перефотографував.

— Оберштурмбанфюрер Шварц, — пишаючись, мовив він.

Фотокартка вже просохла, і він приліпив її на місце.

— Печатка не дуже вдалася. Якщо хтось добре придивиться, то може помітити підробку. Але в такому випадку вам однаково не уникнути біди — навіть коли б печатка була справжня. А ось вам і ваш старий паспорт: повертаю непошкодженим.

Він віддав мені обидва паспорти і рештки фотокартки Ґеорґа. Йдучи вниз по сходах, я порвав те фото на дрібненькі шматочки, а на вулиці викинув їх у воду, що текла в каналізацію.

Гелен чекала. Я ще раніше перевірив машину: баки були повні пального. Якщо все буде гаразд, заправки вистачить до самої Іспанії. Мені щастило і далі: в шухляді арматурного щитка лежала книжечка талонів на право переїзду франко-іспанського кордону; нею вже скористалися двічі. Я вирішив не переїздити кордон там, де машина вже побувала. В машині я ще знайшов схему шосейних доріг Франції, рукавички та атлас Європи для автомобілістів.

Машина мчала крізь дощ. До ранку лишалося ще кілька годин, ми їхали в напрямі Перпіньяна. Поки розвидниться, я мав намір нікуди не звертати з шосе.

— Може, я поведу машину? — запропонувала Гелен. — У тебе ж поранені руки!

— А ти зможеш? Ти цієї ночі зовсім не спала.

— Ти теж не спав.

Я поглянув на неї. Вона була на диво свіжа і зовні спокійна.

— Хочеш ковточок коньяку?

— Ні. Я буду вести машину, поки десь трапиться нагода випити кави.

— Лахман дав мені ще одну пляшку коньяку.

Я дістав з кишені пальта пляшку. Але Гелен похитала головою. Вона зробила укол і певний час пити не могла.

— Нехай пізніше, — лагідно сказала вона. — Спробуй заснути. Будемо вести машину по черзі.

Гелен вела машину краще за мене. Згодом вона почала тихенько наспівувати якихось монотонних пісеньок. Досі я був нервово збуджений, а тепер шелест машини і приглушений монотонний спів почали заколисувати мене. Я знав, що мені конче треба поспати, але щохвилини, здригаючись, прокидався. За вікнами машини пролітали сірі краєвиди, і ми ввімкнули фари, незважаючи на інструкції про затемнення.

— Ти вбив його? —і раптом спитала Гелен.

— Так…

— Ти змушений був це зробити?

— Так.

Ми їхали все далі. Я сидів, втупившись очима в шосе; в моїй голові роїлися різні думки, потім я поринув у сон. Коли прокинувся, дощ перестав, і в мене було таке відчуття, ніби все це мені приснилось.

— Все, що я допіру сказав тобі, неправда, — мовив я.

— Я знаю, — відповіла Гелен.

— То був не він, — додав я.

—-Знаю.

Вона й не глянула на мене.

18

В останньому перед кордоном містечку я вирішив узяти для Гелен іспанську візу. Юрба перед консульством справляла гнітюче враження. Довелося йти на риск: можливо, машину Ґеорґа вже розшукували; але іншого виходу не було. У паспорті Ґеорґа віза була.

Я поволі під'їздив до будинку. Юрба розступилася і дала нам дорогу тільки тоді, коли помітила німецький номер машини. Частина емігрантів зразу розбіглася. Машина просувалася до ґанку консульства по алеї ненависті. Якийсь жандарм відсалютував нам. Такого зі мною вже давно не траплялось. Я недбало кивнув йому і зайшов до консульства. Жандарм розштовхував людей, звільняючи мені дорогу.

"Виходить, щоб заслужити таку пошану, треба бути вбивцею", — гірко подумав я.

Варто мені було показати паспорт, як зразу ж видали візу. Віце-консул поглянув на моє обличчя. Моїх рук він побачити не міг, бо я надів рукавички, знайдені в машині.

— Сліди війни і рукопашного бою, — пояснив я.

Він кивнув, мовляв, розумію.

— Ми теж пережили роки тяжкої боротьби. Хайль Гітлер! Велика людина ваш фюрер, як і наш каудильо.

Я вийшов на вулицю. Навколо машини утворився вільний простір — ніхто не наважувався підійти близько. На задньому сидінні прищулився зляканий хлопчик років дванадцяти. Він забився в куточок, і видно було тільки його очі та притиснуті до рота руки.

— Ми повинні взяти його з собою, — мовила Гелен.

— Чому?

— У нього є лише посвідка, термін якої кінчається через два дні. Якщо його спіймають, то відішлють до Німеччини.

Я відчув, як у мене по спині побігли струмки поту. Гелен спокійно поглянула на мене.

— Ми загубили одне життя, — сказала вона англійською мовою, — тому повинні врятувати хоч одне.

— Де твій документ? — запитав я хлопця.

Він мовчки простягнув мені дозвіл на проживання. Я взяв той папірець і знову пішов до консульства. Повертатись туди ще раз мені було дуже важко; наша машина, здавалося, сотнею гучномовців розголошувала свою таємницю. Секретареві я сказав невимушеним тоном, що мені потрібна ще одна віза, а я мало не забув про це — для певної рекогносцировки по той бік кордону. Побачивши папірець, він спершу остовпів, потім осміхнувся, підморгнув мені одним оком і дав візу.

Я сів у машину. Емігранти проводжали мене ворожими поглядами. Певно, люди гадали, ніби я збираюсь одвезти хлопця в табір.

Я залишив місто з надією, що щастя й надалі не зрадить мене. Кермо в моїх руках ставало дедалі гарячішим. Я побоювався, що скоро доведеться кинути машину, але ніяк не міг придумати, що ж робити потім.

Гелен при тій погоді не могла пробиратися через кордон гірськими стежками; вона була надто слаба, до того ж втрата машини означала б втрату тієї примарної охорони, яку нам дали в руки наші вороги. Ніхто з нас не мав дозволу на виїзд із Франції. Пішки переходити кордон — це зовсім не те, що на дорогій машині.

Ми поїхали далі. Видався чудовий день. Світ земний і світ потойбічний, здавалося, звалились у безодню, а ми їхали по вузькому хребту через високогірну, окутану хмарами місцевість, наче в кабіні канатної дороги. Нашу подорож можна було б порівняти хіба що з китайськими малюнками, на яких герої мандрують крізь хмари поміж гірських вершин та водоспадів. Хлопчина прищулився на задньому сидінні машини і майже не ворушився. Окрім недовір'я до всього, життя ще не встигло нічого навчити його.