Ніч у Лісабоні - Сторінка 41

— Відклали на один день… Якби вона про це знала, то прожила б іще день!

— Ні.

— Вона не хотіла їхати зі мною. Тому і вчинила так!

Я похитав головою.

— Вона не могла більше зносити болю, пане Шварц, — обережно почав я переконувати його.

— Не думаю, — відповів він. — Навіщо вона вдалася до цього якраз напередодні відплиття? А може, вона думала, що її хвору не впустять до Америки?

— Чому ви вважаєте, що людина при смерті не має права сама визначити, коли вже несила терпіти? — заперечив я. — Адже це найменше з того, що ми можемо вирішити!

Шварц мовчки дивився на мене.

— Вона витерпіла до кінця, — мовив я. — І заради вас, хіба ви цього не розумієте? Лише заради вас. І тільки переконавшись, що ви врятовані, здалася…

— А коли б я не був такий засліплений своєю метою? Коли б я не рвався до Америки?

— Пане Шварц, — мовив я, — це теж не затримало б розвитку хвороби.

Він якось дивно ворухнув головою.

— Вона пішла від мене, і раптом стало так, ніби її ніколи й не було, — прошепотів він. — Я довго дивився на неї, але жодної відповіді не побачив. Що я наробив? Убив її — чи дав їй щастя? Любила вона мене чи я для неї був лише палицею, на яку вона могла, спертися тоді, коли їй цього хотілось? Я не знаходжу ніякої відповіді.

— А вам вона потрібна?

— Ні, — несподівано відповів він тихим голосом. — Пробачте. Очевидно, ні.

— Та її і немає. Не може бути жодної іншої відповіді, крім тієї, яку ви самі даєте собі.

— Я розповів усе це вам, бо хотів дещо з'ясувати, — прошепотів Шварц. — Що це було? Пусте, марне життя, життя нікчеми рогоносця, вбивці?

— Цього я не знаю, — відповів я. —— Але, як хочете знати, то було водночас життя люблячої людини і, коли це для вас щось важить, — свого роду життя святого. А втім, до чого тут усі ці назви? Воно було. Хіба цього не досить?

— Було. Але чи є воно і досі?

— Воно є, поки живете ви.

— Тільки ми тримаємо його в собі, — пошепки мовив Шварц. — Ми з вами. Більше ніхто. — Він уп'явся в мене очима. — Не забувайте цього! Хтось та повинен його зберегти! Воно не повинно зникнути! Тепер нас уже тільки двоє. Але в мене, для нього ненадійне сховище. А воно не повинно вмерти? Воно повинно жити далі. І в вашій пам'яті йому ніщо не загрожує.

Незважаючи на мій скептицизм, мене охопило якесь моторошне відчуття. Чого хотів від мене цей чоловік? Передати мені разом з паспортом і своє минуле? Чи, може, він хотів покінчити з собою?

— А чому воно має у вас померти? — запитав я. — Адже ви і Далі житимете, пане Шварц.

— Я не збираюсь накласти на себе руки, — спокійно відповів Шварц. — Не думаю про це відтоді, як побачив сміхуна-гестапівця, і знаю, що він іще живе. Але моя пам'ять буде намагатись зруйнувати той образ. Вона розжує, розмеле і спотворить його так, як мені хочеться, і в ньому вже не буде нічого страшного. Уже через кілька тижнів я не зміг би розповісти вам того, що розповів сьогодні. Тому я хотів, щоб ви вислухали мене! Ви збережете його неспотвореним, бо для вас нічого небезпечного в цьому немає. Десь же повинен він лишитись… — з раптовим розпачем у голосі мовив Шварц. — Повинен лишитись у чиїйсь пам'яті таким, як був, принаймні на короткий час. — Шварц вийняв з кишені два паспорти й поклав передо мною. — Ось вам тут і паспорт Гелен. Квитки на пароплав уже у вас. А тепер маєте й американські візи. На двох осіб. — Він невиразно посміхнувся і замовк.

Я дивлюся на паспорти, не вірячи своїм очам.

— То вам і справді паспорт більше не потрібен? — насилу вимовив я.

— Ви можете взамін віддати мені свій, — відповів Шварц. — Мені потрібен який-небудь паспорт на один-два дні. Поки перейду кордон.

Я запитально поглянув на нього.

— В іноземному легіоні паспортів не питають. Ви знаєте, туди приймають емігрантів. І поки живуть на світі люди, подібні до того сміхуна, було б злочином позбавити себе життя, яке можна віддати для боротьби з такими варварами.

Я дістав з кишені свій паспорт і передав йому.

— Дякую, — мовив я. — Від щирого серця дякую вам, пане Шварц.

— Ось вам ще й трохи грошей. Мені тепер вони ні до чого. — Шварц поглянув на годинник. — Ви б могли зробити мені ще одну маленьку послугу? Через півгодини її заберуть. Чи не пішли б ви зі мною туди?…

— Гаразд.

Шварц заплатив по рахунку. Ми вийшли на вулицю, і в ту ж мить нас обійняв галасливий ранок.

На неспокійному Тахо вилискувало біле судно.

Я стояв у кімнаті поряд із Шварцом. Там ще висіли розбиті дзеркала. Тепер зяяли порожні рами. Скалки вже хтось підібрав.

— Може, я повинен був останню ніч лишитися з нею? — запитав Шварц.

— Ви були з нею.

Жінка лежала в труні, як і всі мерці. Ніщо її вже не цікавило — ні Шварц, ні я, ні вона сама. По тому обличчю вже не можна було уявити, як вона виглядала в житті. Там ніби лежала статуя, по якій один тільки Шварц міг уявити, чим вона була, коли ще дихала. Але Шварц гадав, що і я теж можу відтворити її живий образ.

— У неї є… — почав він, — там ще лишились… — Він вийняв із шухляди кілька листів. — Я не читав їх. Візьміть собі.

Я взяв ті листи й хотів покласти їх у труну. Потім передумав — адже тепер, на думку Шварца, небіжчиця належала тільки йому. Ті листи від сторонніх людей вже не мали до неї ніякого відношення, він не хотів їх віддавати їй, та не хотів і знищувати, бо ж вони колись належали їй.

— Я візьму їх собі, — сказав я, ховаючи листи до кишені. — Вони нічого не значать. Менше, ніж монета, яку віддають за тарілку супу.

— Милиці, — докинув Шварц. — Тепер я пригадав. Вона це називала милицями і вдавалась до листування тільки для того, щоб лишитись вірною мені. Ви це можете зрозуміти? Це ж суперечить здоровому глузду…

— Ні, — сказав я, а далі обережно, з глибоким співчуттям додав: — Чому ви, кінець кінцем, не дасте їй спокою? Вона любила вас і лишалася з вами, поки могла.

Шварц кивнув. Несподівано в ньому ніби щось зломилось.

— Оце я й хотів знати, — прошепотів він.

У кімнаті, де лежала небіжчиця, стояв важкий запах, дзижчали мухи, від нагорілих свічок і від нагрітих сонцем стін стало жарко. Шварц помітив, що я почав озиратись навколо.

— Мені допомогла одна жінка, — сказав він. — Самому важко в чужій країні. Треба було покликати лікаря. Потім поліцію. Небіжчицю були забрали. А вчора увечері знову принесли сюди. Досліджували, від чого померла. — Шварц безпорадно дивився на мене. — Її… вона вже тут не вся… Мені сказали, щоб я не розкривав її…

Прийшли носильники. Труну закрили. Шварц ледве тримався на ногах.

— Я поїду з вами, — сказав я.

До кладовища було не дуже далеко. Сяяв промениста^ ранок, і вітер свистів, підганяючи хмарки, — так вівчарка женеться за отарою овець. На цвинтарі, під безмежним небом Шварц видавався маленьким і забутим.

— Ви хочете повернутися до своєї квартири? — запитав я.

— Ні.

Ідучи на кладовище, він захопив і свій чемодан.

— Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підправити паспорти? — запитав я.

— Грегоріус. Він уже з тиждень як тут.

Ми пішли до Грегоріуса. З паспортом, який призначався тепер для Шварца, Грегоріус упорався швидко; особлива точність тут була зайва. Шварц мав посвідку з вербувального бюро Іноземного легіону; йому лишалось тільки перейти кордон і, добравшись до казарми, викинути мій паспорт. В легіоні минулим не цікавились.

— А що сталося з тим хлопцем, якого ви привезли з собою? — поцікавився я.

— Дядько ненавидить його; але хлопець щасливий, що принаймні є хтось із рідні, а не тільки чужі люди.

Я поглянув на чоловіка, який тепер носив моє прізвище.

— Бажаю вам успіхів, — сказав я, уникаючи прізвища. Крім цієї тривіальної фрази, мені нічого не спало на думку.

— Ми вже більше не побачимося з вами, — відповів він. — Та це й краще. Я надто багато вам розповів про себе, щоб мені хотілося зустрічі з вами.

Я не був певен того. Можливо, пізніше він саме тому й захоче побачити мене. В уяві Шварца я був єдиною людиною, яка понесла з собою неспотворений образ його долі. Та могло статись і так, що він якраз за це зненавидить мене, бо пізніше йому може здатися, ніби я відібрав у нього дружину, на цей раз уже безповоротно і назавжди — адже він вірив, що власна пам'ять обдурює його, а в моїй — образ лишиться чистим.

Я дивився, як він пішов по вулиці з чемоданом у руці — жалюгідна постать, образ вічного рогоносця і вічного палкого коханця. Але чи не володів він своєю коханою сильніше, не любив її глибше, аніж тупі переможці? І чим ми володіємо насправді? Навіщо зчиняти стільки галасу з приводу речей, які ми щонайбільше позичаємо на певний час, і навіщо всі оті балачки про те, володіємо ми більше чи менше, коли облудне слово "володіти" означає всього-на-всього — обіймати повітря?

У мене була з собою фотокартка дружини; тоді ж бо завжди потрібні були фото для різних документів. Грегоріус негайно взявся за діло. Я не відступав від нього ані на крок. Не наважувався й на мить випускати паспорти з поля зору.

Опівдні вони вже були готові. Я майже бігцем кинувся до трущоби, в якій ми тулились тоді. Рут сиділа біля вікна, спостерігаючи за грою рибальських дітей у дворі.

— Програв? — запитала вона, побачивши мене у дверях.

— Завтра їдемо! У нас будуть інші прізвища, у кожного своє, і в Америці нам доведеться побратися вдруге.

Про те, що я тепер носив ім'я людини, яку, можливо, вже шукали як убивцю, я не думав. Наступного вечора ми відпливли і без жодних труднощів добрались до Америки. Але паспорти двох закоханих не принесли нам щастя; через півроку ми з Рут розірвали шлюб. Щоб узаконити цю процедуру, ми змушені були спершу одружитися вдруге. Згодом Рут вийшла заміж за багатого американця, який у марсельському консульстві поручився за Шварца. Все це йому здалося до такої міри кумедним, що він навіть виступив свідком, коли ми з Рут одружувалися вдруге. А через тиждень, у Мехіко, ми розлучилися з Рут.

До кінця війни я прожив у Америці. Як не дивно, але я почав цікавитись образотворчим мистецтвом, на яке раніше майже не звертав уваги, — так, наче успадкував цю рису від далекого покійного пра-Шварца. Я часто згадував і другого Шварца, який можливо, ще був живий; вони обидва в моїй уяві зливалися в одну особу, що у вигляді якоїсь невидимої хмаринки огортала мене й іноді, як мені здавалося, впливала на мене, — хоч я і знав, що все це дурниці.