Німеччина - Сторінка 2

Чудову
Почуєш пісню нову. Прощай!
Ми скоро стрінемось знову",

VI

Услід за Паганіні ходив
Свій Spiritus familiaris,
Часом як пес, а часом з лиця —
Небіжчик Георг Гарріс.

Наполеон кожну грізну мить
Бачив червоного мужа,
Сократ мав демона свого;
Це не уява недужа.

І сам я, над письмовим столом
Нічною схилившись порою,
Не раз помічав, що в масці гість
У мене стоїть за спиною.

Ховав він щось під своїм плащем,
Що тьмяно блискало зрідка.
Я думав — сокира у нього там,
Сокиру там мені видко.

Кремезну він статуру мав,
Очі на зорі схожі.
Не заважаючи мені,
Стояв він, мов на сторожі.

Минули роки — вже я й забув
Відвідини ті пекельні,
Коли раптово зустрівся з ним
Ясної ночі в Кельні.

Задумано містом вночі я блукав
І бачив його за собою,
Як тінь свою; я спинявся — і він
Спинявся разом зо мною.

Спинявся він, наче мене дожидав,
Рушав я — і тінь його чорну
Волік за собою. Так ми прийшли
Аж геть на площу соборну.

Це стало нестерпно, і я повернувсь
І крикнув: "Скажи мені в очі,
Чого за мною ти ідеш
В пустелі оцій серед ночі?

Тебе зустрічаю я завжди,
Коли світова задуха
Груди стискає мої і горять
В мозку блискавки духа.

Чого ти дивишся й мовчиш?
Скажи — що ти ховаєш
Під темним плащем і що там блищить?
Хто ти й чого бажаєш?"

І привид одразу мені відповів
Спокійно і флегматично:
"Будь ласка, без нервів... Мене заклинать
Не треба так патетично!

Я зовсім не привид старовини,
Не пугало з могили,
Ані філософії мене,
Ні красномовства не вчили.

З натури практик я; завжди
Мовчу й спокійний буваю.
Та знай лиш — усе, що намислиш ти,
Я у життя втіляю.

Минуть віки — я не спинюсь,
Покіль твою думку і мрію
На дійсність не перетворю;
Ти мислиш, а я дію.

Так, ти суддя, я — слухняний кат;
З покорою рабською, ревно
Я здійснюю кожний твій вирок, хоча б
Несправедливий запевно.

З сокирою ліктора в Римі мав
Консул перед собою,
У тебе є свій ліктор, лиш він
Сокиру несе за тобою.

Твій ліктор — я, за тобою йду
І маю в руці завжди я
Блискучу сокиру свою, бо я —
Думок твоїх втілена дія".

VII

Мов ангели приспали мене,
Отак заснув я вдома.
В німецьких перинах добре спать,
М'які вони, як відомо.

Як часто за вами я сумував,
Вітчизняні перини,
Коли ночами лежав без сну
На твердих сінниках чужини.

Чудова перина — чудовий сон
На тебе навіває.
Німецька душа від пут земних
Лиш тут відпочиває.

Вона тут вільна й вільно летить
У вись небесну прозору.
О душе німецька, як гордо в снах
Ти піднімаєшся вгору!

Сам бог перед тобою — ніщо!
Крилом в небеснім просторі
До блиску начищаєш ти
Малі зустрічні зорі.

Французам і руським належить земля,
На морі — панують бритти,
Зате ми пануємо в царстві мрій —
О, тут нас не розбити!

Тут ми єдині, і тут вже ми
Не коримось нікому,-
Інші народи, щоправда, живуть
На грунті більш твердому.

Заснув я, і приснилось мені,
Що в місячнім сяйві ясному
Лункими завулками знову я
Блукаю по Кельну нічному.

І знову слідом за мною йшов
Мій чорний супутник незмінно,
І я від утоми не чув уже ніг,
Але ми брели невпинно.

Ми далі брели, і серце моє
Розкрилось, наче рана,
І з рани серця по краплі кров
Сочилася багряна.

Я часом у кров свою пальці вмочав
І часом зупинявся
Біля одвірків — і знак на них,
Кривавий знак залишався.

І щоразу, коли я дім
Отак відзначував, дальній
Вчувався дзвін похоронний мені,
Болючий, тихий, печальний.

Та вже на небі місяць блідий
Зникав у темній запоні,
І дикі хмари летіли вдаль
Повз нього, як чорні коні.

Ми довго блукали й нарешті прийшли
Знов на соборну площу,
Собор одкритий навстіж стояв,
І ми зайшли, як на прощу.

Всевладно тут панували смерть,
І ніч, і глухе мовчання;
Підкреслювало темноту
Свічок і лампад блищання.

Я довго блукав вздовж високих колон
Повільною ходою,
І кроки мого супутника чув —
І тут він був зо мною.

Та ось прийшли ми в темний куток,
Де тьмяно свічки блищали
На діамантах та золоті,— тут
Три східні царі лежали.

Та три царі, що мали б лежать
У раках старовинних,-
О дивна річ! Сиділи вони
На власних домовинах.

Ті три кістяки в фантастичнім вбранні,
В коронах, що блищали
На мертвих го?ловах, бе?рла в руках
Своїх костяних тримали.

Мов ляльки на шворках, здіймали вони
Давно уже мертві кості,
Смерділи гниллю, а разом з тим
І ладаном до млості.

Один навіть рота був розкрив,
Щоб довгу промову сказати.
Він добре мені пояснив, чому
Я мушу його шанувати.

По-перше, тому, що він мрець,
По-друге,— король, зрозуміло,
По-третє, ще й тому, що він святий,-
Мене це це зворушило.

І я йому, сміючись, відповів:
"Даремно себе ти бентежиш!
Я добре знаю — минулим часам
Увесь ти давно належиш!

Геть звідси, геть! З глибоких могил
На світло ви вийшли всує!
Скарби цієї капели життя,
Живе життя конфіскує!

Весела кіннота майбутнього тут
Має постоєм стати;
Добром не підете звідси — ми вас
Прикладами будемо гнати!"

І я на привид свій озирнувсь
По цих словах суворих —
Сокира блищала в його руках,
І він зрозумів мій порух.

Наблизивсь він і тую ж мить
Сокирою став навально
Трощити кістки забобонів старих
І нищити їх безжально.

Луна озвалась з усіх кутків,
І струмінь кривавий рвонувся
Страшним потоком з моїх грудей —
І раптом я проснувся.

VIII

З Кельна до Гагена пошта бере
П'ять талерів в прусській монеті,
Але в диліжансі місць не було,-
Я рушив в одкритій кареті.

Осінній ранок, сіра мла,
Лежить далина безмовна;
Повзем у багнах, але душа —
Душа моя щастя повна.

Це рідний вітер гаряче
Цілує мене щохвилини;
А це багно на шляху — багно
Коханої батьківщини!

Як давні знайомі, коні хвостом
Крутили привітливо й чемно;
Мов яблука для Аталанти, пахтів
Їх гній для мене приємно.

Минули Мюльгейм. Чудовий народ,
І місто теж, нівроку.
Востаннє я тут у травні був
Тридцять першого року.

Тоді усе навкруги цвіло,
Про щастя пташки співали,
Сміялось сонце в небесах,
А люди надіялись, ждали —

Гадали: охлялих рицарів рать
Чкурне по шляхах завізних,
Прощальний келих ми їм наллємо
З довгих пляшок залізних.

І вільна воля прийде до нас
З біло-синьо-червоним штандартом,-
Можливо, вона підведе з труни
Мертвого Бонапарта.

О боже! І досі рицарство тут!
Ті йолопи та боягузи,
Що, наче мощі, сюди прибули,
Нажерли в нас добре пузо!

Сволота бліда, що вигляд колись
Любові й надії мала,
На наших винах червоні носи
Давно собі насмоктала.

Тепер свободі рушати на штурм
Нелегко — болять в неї крижі.
Сумно звисають з веж прапори
Триколірні в Парижі.

Хоч дійсно був імператор воскрес,
Та англійське червище кляте
Його втихомирило, і він
Дав себе знов закопати.

Золоту колісницю бачив я сам,
Коли його тіло стрічали,
І богинь перемоги золотих,
Що труну золоту тримали.

Повагом вздовж Єлісейських Полів,
Крізь Тріумфальні ворота,
Процесія йшла — був сніг, і туман,
І чвиря, й огидна сльота.

Фальшиво гримів розпачливий марш —
Оркестр потерпав страшенно
Від лютої стужі. З штандартів орли
Сумно дивились на мене.

Натхнення було в очах у людей,
Охоплених снами старими,-
Це привид казковий імперії знов
Підводився перед ними.

В той день я плакав. Очі мої
Туманом сліз застилало,
Коли я почув, як з тисячі уст
"Vive l'Empereur!" пролунало.

IX

Ранком — три чверті на восьму було —
З Кельна ми виїжджали.
До Гагена ми прибули біля трьох,
Саме на стіл подавали.

Обід чекав. Була тут сповна
Вся старонімецька страва.
Привіт, капусто кисла, тобі,
І твоїм ароматам — слава!

Каштани в капусті (у матері я
Любив їх) — річ знаменита!
О рідна тараня, яка ти смачна,
Олією мудро полита.

Для серця чулого назавжди
Лишиться вітчизна мила,
Яйце й оселедець я також люблю,
Коли їх засмажити вміло.

Вмлівали ковбаски на сковороді,
Дрозди під мусом, неначе
Засмажені янголята святі,
Пищали: "З приїздом, земляче!"

"Привіт, земляче! — мліли вони,-
Як довго ти не з'являвся!
Щось дуже ти довго із птаством чужим
В чужій чужині тулявся!"

І гуска стояла на столі,
Істота привітлива й мила,-
Здається, коли ми молодші були,
Вона мене дуже любила.

Вона підморгувала мені
Так віддано, ніжно, мило!
Душа в неї справді м'яка була,
Але твердувате тіло.

Свинячу голову внесли
На олов'янім підносі:
Безсмертним лавром квітчають у нас
Свинячі пики і досі.

Х

За Гагеном настала ніч.
Немало я потрусився
Від лютого холоду. Тільки в корчмі
В Унні я трохи зігрівся.

Дівча гарненьке там мені
Чудовий пунш зготувало.
Волосся було в неї — жовтий шовк,
А очі — порівнянь мало!

Приємно чути мені було
Вестфальську чудну вимову.
Знайомий напій нагадав мені
Компанію чудову —

Чудових вестфальців, з якими колись
Пиячили ми в Геттінгені
Покіль не падали геть під стіл,
Як вустілка, п'яні й блаженні.

Я так їх гаряче завжди любив,
Отих вестфальців мирних,
Надійних, вірних, міцних людей,
Немудрих і нелицемірних.

Які дуелянти чудові вони —
Герої, подиву варті!
Як влучно і чесно прямують удар
На терці і на кварті!

Фехтують добре, добре п'ють,
А руки в дружнім пориві
Тобі стискають, ронять сльозу,
Немов дуби чутливі.

Хай небо боронить, бадьорий народ,
Твої поля й отави
Від подвигів і від війни,
Від героїзму і слави.

Нехай господь юнакам твоїм
Найлегший шле екзамен,
Нехай щасливо до шлюбу йдуть
Дівчата твої — Amen!

XI

Аж ось він, Тевтобурзький ліс,
Що Таціт заніс в аннали.
Аж ось класичні багна ті,
Що Вару могилою стали!

Його подолав тут херусків князь,
Герман, со рицарі дужі.
Німецький національний дух
Родився в цій калюжі.

З своїми білявими ордами тут
Не виграв би Герман бою —
Свободи німецької не було б,
Під Римом жили б ми з тобою.

У нашій вітчизні мали б ми
По-римському говорити.
У Мюнхені весталки жили б,
А шваби були б — квірити.

Гаруснексом був би Генгстерберг,
У кишках бичачих копався б.
З Неандера також був би авгур —
На льоті пташок він знався б.

Бірх-Пфайфер смоктала б терпентин,
Як римські дами смоктали,-
Кажуть, від того сечу вони
Напрочуд пахучу мали.

Не стерво німецьке б Раумер був,
А справжній римський Стервацій.
А наш Фрейліграт писав би без рим,
Як в минулому Флакк Горацій.

Грубий жебрак, наш татко Ян,
Звався б тепер Грубіанус.
Me Hercule! Масман знав би латинь,
Цей Маркус Тулліус Масманус.

Борці за правду йшли б у нас
На левів, гієн та шакалів —
В цирк, на арену, а не, як тепер,
На псів з жалюгідних журналів.

Один Нерон у нас би був,
Не тридцять шість Неронів.
Ми вени вріза?ли б собі, щоб спастись
Від рабства та шпіонів.

Шеллінг став би Сенекою в нас
І тим самим скинчив би конфліктом.
Корнеліусу могли б ми сказать:
"Cacatum non est pictum!"

Ура! Наш Герман виграв бій,
І римляни геть ушились.
Вар з легіонами трупом поліг,
І німцями ми залишились.

І німці ми, й німецька в нас
Мова, повна приваби:
Осел — це осел, а не asinus,
А шваби — звісно — шваби.

Раумер німецьким стервом лишивсь,
Ловець орденів та дотацій.
І в риму пише Фрейліграт,
З нього не вийшов Горацій.

Масман латини не знає ні в зуб,
Бірх-Пфайфер пише драми,-
Вона не смокче терпентин,
Як римські галантні дами.

О Герман, вдячні ми тобі!
Недурно ж, повний блиску,
У Детмольді пам'ятник ставлять тобі;
Я теж зголосивсь на підписку.

XII

У лісі густому бричка повзла
Повільно.