Німеччина - Сторінка 3

- Генріх Гейне -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вже затемна
Зламалося колесо. Стоїмо.
Пригода неприємна.

Встає поштар, іде в село,
А я один чекаю
В нічному лісі — і виття
Жахливе зачуваю.

Це виють навколо люті вовки
Голодними голосами.
Голодні очі в темноті
Горять, пливуть свічками.

Прочули, напевно, про мій приїзд,
Зібрали вовчий кворум,
Вогнями освітили ліс
І заспівали хором.

Мені на честь заспівали вони
Цю серенаду чудову!
Я в гідну позу миттю став
І теплу сказав їм промову:

"Братове вовки! Душа моя
У вашім гурті радіє,
Де стільки шляхетних вовчих душ
З любов'ю до мене виє!

Словами важко мені сказать,
Що? зараз я почуваю.
Ох, я оцю чудову мить
Навік запам'ятаю.

Спасибі, що ваша зграя мене
З довірою зустріла,
Тим більше, що ви у скрутну мить
Радо ставали до діла.

В мені не помилились ви,-
Варто також відзнаки,
Що ви не вірили тим, хто казав,
Що я перебіг у собаки,

Що зрадник я і, дайте лиш час,
Піду в овечі гофрати,-
Подібним наклепникам мені
Не личить відповідати.

Овеча шкура, що я часом
Вдягав, щоб зігріти плечі,
Вірте, не так мене гріла, щоб я
Мріяв про щастя овече.

Я не вівця, не собака я,
Не гофрат, повний жовчі,
Я вовк, як був, і серце моє,
І зуби у мене вовчі.

Я во?вком вовк, і моє виття
На ваше вельми схоже —
Допомагайте самі собі,
То й бог вам допоможе!"

Таку промову я сказав
Без підготовки в кареті,
Її, перебріхану, вмістив
Кольб у "Загальній газеті".

XIII

Під Падерборном сонце зійшло,
З небес позираючи мляво.
Освітлювать нашу землю дурну —
Це й справді безглузда справа.

З одного боку світла даси,
Як час з тім поспішати
На другий, бо перший в тьму почина
Тим часом поринати.

Сізіфів камінь котиться вниз;
Марно доньки Даная
Наповнюють діжку; сонце теж
Даремно млу розганяє.

Коли розійшовся нічний туман,
Побачив я край дороги
В ранковому світлі на хресті
Обличчя розп'ятого бога.

Мій бідний родич, бачу тебе —
І серце моє сумує,
Спаситель людства, що наші гріхи
Бравсь іскупити всує!

Негарно з тобою вони повелись,
Пани з високої ради.
Та хто ж велів виступати тобі
Супроти церкви та влади?

На жаль, за твоєї доби книжок
Не вміли ще друкувати,
Не то спокійненько ти б видав свої
З небесних питань трактати.

Хоч цензор і викреслив би з них
Думки щодо лиха земного —
Цензура урятувала б тебе
Від розп'яття страшного.

Було б нагірне казання тобі
На інший текст проказати,
Душі і таланту ти досить мав
І міг би попів не займати!

Мінял та банкірів ти з храму прогнав,
Бича ухопивши в руку,-
Нещасний, ти висиш тепер на хресті —
Ідеалістам в науку.

XIV

Вологий вітер, холодний край,
Дороги не подолати.
А в серці моєму бринить і дзвенить:
"Сонце, пломінь відплати!"

Співала пісню з приспівом цим
Не раз мені няня, бувало.
Це "Сонце, пломінь відплати!" — мені"
Як сурма в лісі, звучало.

Про вбивцю в пісні мова йшла,
Що жив би в щасті й нині,
Але його мертвого люди знайшли
У лісі на вербині.

І вирок, прибитий до верби,
Можна було прочитати.
Повісили месники Феми його.
"Сонце, пломінь відплати!"

Оскарженцем сонце було на суді,
Воно вимагало страти.
І чувсь передсмертний Оттілії крик:
"Сонце, пломінь відплати!"

Згадаю цю пісню — згадаю враз
І няню мою стареньку,
Я бачу знов її темне лице,
Кожну зморшку маленьку.

Сама вона з Мюнстера родом була
І дуже багато знала
Народних пісень і страшні казки
Чудово розповідала.

Як билося серце моє, коли в них
Про королівну йшлося,
Що, в лузі сидячи, золоте
Розчісувала волосся.

У лузі гуси вона пасла,
А ввечері, як гнала
Ті гуси до двору, біля воріт
Замислена ставала.

Кінську голову над ворітьми
Бачила в ту хвилину,
Голову бідного коня,
Що привіз її на чужину.

Принцеси голосок тремтів:
"О Фа?ладо, що з тобою?"
А кінський череп шепотів:
"І ти не маєш спокою!"

Принцеси голосок тремтів:
"Коли б моя ненька знала!"
А кінський череп шепотів:
"Була б вона сконала!"

Тамуючи подих, я прислуха?всь,
І серце стискалося знову,
Коли починала няня моя
Тихенько про Ротбарта мову.

Вона запевняла мене, що король
Не вмер, як інші герої,
Живе він потай в одній горі
З товаришами по зброї.

Кіфгейзер зветься та гора,
І є в ній підземні ходи,
Лампади освітлюють мовчазні
Підземних залів зводи.

Велика стайня — перший зал,
У чепраках чудовних
Стоять сто тисяч жеребців
Там біля ясел повних.

Вони осідлані стоять,
Не загримить копито,
Ні збруя не брязне, іржання не чуть,
Немов з чавуна їх відлито.

Соломи повен другий зал,
На ній лежать солдати,
Багато тисяч бородачів,-
Важко таких підібрати.

Вони озброєні до зубів,
Але всі ці герої
В могутньому сні, як мертві, лежать,
Поснули біля зброї.

А в третім залі зброї гора:
Шоломи з срібла та криці,
Довгі списи, сокири, мечі
І старофранкські рушниці.

Гармат не багато, та досить було б
Для ворогів на трофеї.
І прапор чорно-червоно-злотий
Висить біля зброї цієї.

В четвертім залі кайзер сидить
Чимало сторіч на троні —
На каміннім стільці за камінним столом,
У мантії і в короні.

На землю падає борода,
Мов полум'я багрове,
І часом розплющує очі він,
А часом нахмурює брови.

Спить чи тільки замисливсь він?
З певністю важко сказати.
Коли ж настане слушний час,
Треба лиха чекати.

Він прапора схопить і кине клич:
"На коні! Гей, на коні!"
Його кіннота схопиться вмить,
Готова до бою й погоні.

І кожний скочить на коня,
І коні вже чують дорогу,
І рвуться в громохкий стривожений світ,
І сурми сурмлять тривогу.

Чудово мчать, чудово б'ють,
Бо виспалися солдати!
Суворо буде судити король —
Убивць він хоче скарати.

Убивць, що, милу і дорогу,
Змогли у труну загнати
Злотоволосу Германію,-
"Сонце, пломінь відплати!"

І тих, що засіли в замках своїх
За мури і за фоси,
Їх теж не помилує смертна петля
Суворого Барбаросси.

О як нас чарують забуті казки,
Що няня вміла складати!
Щемить марновірне серце моє:
"Сонце, пломінь відплати!"

XV

Немов крижаними голками, дощ
Січе й січе щосили.
Повисли у коней сумно хвости,
Й самі вже вони спітніли.

У свій ріжок дудить поштар,
Цю давню перегру я знаю:
"Три вершники виїхали з воріт".
Здається, я засинаю.

Мене схилило — я заснув,
І сон мені дивний снився,
Неначе я в казковій горі
У Ротбарта опинився.

Сидів він не на каміннім стільці
За камінним столом, як скульптура,
І постать його не така була,
Як уявляють, похмура.

Зо мною по залах підземних він,
Як з добрим гостем, тинявся;
Неначе антиквар, із своїх
Скарбів та курйозів пишався.

Мене навчав він, як булаву
В час битви тримати я маю;
Часом з мечей витирав він іржу
Полою свого горностаю.

У руки взяв він павиний хвіст
І заходився змітати
Столітній пил, що зброю вкривав,
Мечі, кольчуги, лати.

Він прапор витрусив і сказав:
"Це гордість моя найвища,
Що шовку ще досі не згризла міль,
Ані черва деревища".

Коли ж удвох прийшли ми в зал,
Де покотом на підлозі
Лежали озброєні бійці,
Старий сказав у тривозі:

"Тут треба тихіше нам говорить,
Щоб хлопців моїх не збудити;
Сто літ пройшло — і я мушу платню
Сьогодні їм платити".

І кайзер тихцем підходить до них,
І кожному солдату
Кладе в кишеню крадькома
По золотому дукату.

Я здивувався, і він сказав:
"Не пропускаючи строку,
Дукат на брата я чесно плачу
Кожного сотого року".

В тім залі, де в німих рядах
Стояли при яслах коні,
Мій кайзер потирати став
Од радості долоні.

Він коні свої рахувати почав,
Дививсь їм на ноги і в зуби,
Лічба затяглася, і спрагло тряслись
Його пересохлі губи.

"Ні, все ще в мене мало їх,
І це мені серце крає.
Солдатів і зброї досить було б,;
А коней не вистачає!

Я ремонтерів розіслав
По всіх краях купувати
Для мене кращих жеребців,
Багато їх треба мати.

Діждуся коней і — тремти,
Напасників люта зграє,-
Звільню вітчизну і народ,
Що вірно мене чекає!"

Так мовив кайзер, а я гукнув:
"Та це ж нестачі звичайні!
Коли в тебе коней не повний комплект,.
Бери ослів зі стайні!"

А Ротбарт мені сміючись відповів:
"Навіщо нам поспішати?
Рим не збудуєш протягом дня,
Для діла час треба мати.

Певніший вчорашнього завтрашній день.
Сьогодні ще діяти рано.
Є в римській державі прислів'я старе:
"Chi va piano, va sano".*

--------------------
* "Поспішиш — людей насмішиш" (іт.).

XVI

Візок труснув і мене розбудив,
Та я з головою вкрився,
Заплющив очі й знов заснув,
І знов мені Ротбарт снився.

Я знову по залах з ним блукав
Під тінню громохких зводів,
А він зо мною про се й про те
Розмови довгі заводив.

Уже давно, багато літ
Не мав король зі світу,
Либонь, з Семилітньої війни,
Ні звістки, ні привіту.

Про Мендельсона він питав,
Про Ка?ршиху,— а наостанку
Спитав про графиню Дюбаррі,
Людовікову коханку.

"О кайзер! — гукнув я.— Як ти відстав!
Вже Мозеса черви зжерли,
Давно вже й Ребекка, і Абрагам,
Синок його милий, померли.

Абрагам та Лія родили на світ
Синочка Фелікса — нині
Він охрестився й далеко пішов —
Став диригентом в Берліні.

І Ка?ршиха стара вже в труні,
Й дочки її, Кленке, немає;
Онука її, Гельміна Шезі,
Здається, ще шкандибає.

З Людовіком добре мадам Дюбаррі
Свій довгий вік одгуляли,
З П'ятнадцятим, значить. Старою вже
Її гільйотинували.

У ліжку Людовік П'ятнадцятий вмер,
З своїм розлучившись народом.
Шістнадцятий на гільйотину пішов
З Антуанеттою згодом.

Спокійно йшла королева на смерть.
Відповідно до свого звання.
В істериці билась мадам Дюбаррі
Під час гільйотинування".

Тут кайзер раптово зупинивсь,
Його пойняла тривога,
Він вирячив очі: "Гільйотинувать?!
Та що це значить, на бога?"

"Гільйотинувати,— я так пояснив, —
Це метод новий: без крику
І незалежно від стану людей
Вкорочувати їм віку.

Для цього служить тепер на землі
Нова, чудова машина,
Її завів мосьє Гільйотен,
Тим-то вона й гільйотина.

До дошки прив'язує тебе
Кат своєю рукою,
Трикутна сокира між двох стовпів
Вгорі висить над тобою.

Вірьовку смикнути — сокира летить,
З блиском, як личить залізу,
І ось вже впала твоя голова
В лантух, що висить знизу".

Тут кайзер знову закричав:
"Мовчи! Про ваші машини
Я знать не хочу! Боже боронь
Мене від гільйотини!

І королеву й короля!
До дошки — і на страту!
Це ж проти етикету! Та ні,
Це проти маєстату!

А ти, нахаба,— відкіль принесла
Тебе нечиста сила?
Зажди, хлоп'я, підріжу я
Твої зухвалі крила!

Замовкни! Жовч вивертає в мені
Твоя страшна бравада.
Ти бунтівник, і подих твій —
Страшна державна зрада".

З такою люттю мене він кляв,
І так проклинав без міри,
Що й я не стримавсь і виклав свій
Таємний символ віри:

"Гер Ротбарт, годі нам байок,
Що втратили принаду!
Лягай та спи, без тебе ми
Самі дамо собі раду!

Республіканці нас візьмуть на сміх,
Коли нас очолювать буде
Така коронована мара,-
Вони дотепні люди.

Твій прапор давно вже я розлюбив —
Ще в роки студентства мого
Старонімецькі дурні смак
Одбили мені до нього.

Найкраще буде лишитись тобі
В Кіфгейзері у себе,
Бо, правду кажучи, короля
Давно уже нам не треба!"

XVII

Отак посварився з кайзером я,
У сні, у сні, зрозуміло,-
Не сміємо ми говорить наяву
З монархами так сміло.

У сні лише, в ідеальному сні
Німець може відкрити
Німецькі погляди, що звик
У вірному серці крити.

Коли я прокинувся, повз ліс
Карета повзла помалу,
І дійсності дерев'яна суть
Геть сон мій розігнала.

Верхами похитували дуби,
Берези, сповнені болю,
Схилялися сумно, і я гукнув:
"Прости мені, мій королю!

Прости мені, Ротбарте, гострі слова!
Що ти мудріший, знаю,
Але вже мені увірвався терпець,-
Приходь же, королю, чекаю!

А що гільйотина не до душі —
Хай буде все по-старому:
Дворянство можеш карати мечем
І вішать міщан і сірому.

Або ж навпаки — підсмикуй дворян,
А селяни та бюргери згодні,
Щоб голови кат відтинав їм мечем;
Всі ми створіння господні.

Страхітний Карла П'ятого суд
Не бійся поновити,
На стани, гільдії, цехи народ
Ти можеш знов поділити.

Священну Римську імперію знов
В наш вік поверни криваву,
Верни разом з тим огидним дрантям
Її ганебну славу.

Середньовіччя маячню,
Усю його гнилизну
Стерпіти б я міг, коли б ти нас звільнив
Від гермафродитизму

Гамашного рицарства, що в нім
Змішались в безформну масу
Готичний кошмар і новітня брехня,
Воно ж — ні риба ні м'ясо.

Закрий цей балаган, розжени
Комедіантів зграю,
Що пародіює старовину,
А сам приходь — чекаю!"

XVIII

Мінден — фортеця досить міцна
І має добру зброю.
Та прусські фортеці радніше я
Минав би стороною.

Надвечір ми спинилися тут.
На мості зарипіли
Під нами дошки, і зяяв рів,
Коли ми в браму в'їздили.

Ряди бастіонів лякали мене.
Підводились темні брами.
Лунко ворота одкрились для нас
І лунко закрились за нами.

Ох, Одіссею, я зрозумів,
Що відбувалось з тобою
В ту мить, коли Поліфем завалив
Печеру свою скалою.

Капрал карету мою спинив:
"Ім'я ваше?" Відповідаю:
"Я звуся — Ніхто, я — лікар очний,
Велетням більма знімаю".

В готелі ще гірше зробилось мені,
Не міг шматка проковтнути.
Душили ковдри в ліжку мене
І не давали заснути.

Моя постеля по боках
Червоні завіси мала,
І китиця з-під балдахіна брудна
Над головою звисала.

Проклята китиця! Довгу ніч
Я не знаходив спокою!
Мов меч Дамокла, висіла вона
В мене над головою.

То враз, немов голова змії,
Вона починала шипіти:
"В оцій фортеці довічно ти
Засуджений сидіти!"

Зітхав я — добре було б мені
Лежати в ці хвилини
В Парижі на Faubourg Poissoniere,
Біля моєї дружини.

Я часом чув: по моєму чолі
Тупим ніби чимсь черкала
Холодна цензорська рука —
І думка раптом зникала.

Жандарми в саванах враз при мені
З'явились, мов видіння,
І виразно я кайданів почув
Страхітливе брязкотіння.

Ох! Привиди підхопили мене,
І я опинився в пустелі,
І тут мене прикували вони
До прямовисної скелі.

Жахлива китиця з ліжка брудна
На мене налетіла —
Тепер, як у шуліки, були
У неї кігті і крила!

Вона обернулась прусським орлом!
Він кігтями вп'явсь мені в тіло!
Він рвав печінку з грудей моїх,
Кричав я й стогнав безсило.

Я довго стогнав — закричали півні,
Мій сон розвіявсь марою.
Лежу я в ліжку, і вже не орел,
А китиця знов наді мною.

Подавсь я з екстра-поштою геть
І лиш на лоні природи,
На бюкебурзьких землях, зітхнув,
Мліючи з насолоди.

XIX

О, як, Дантоне, ти помиливсь,
За те й діждався розплати!
Вітчизну можна з собою всю
На закаблуках забрати.

Я пів-Бю кебурга набрав на мої
Чоботи знамениті!
По правді, таких багнистих шляхів
Ніде не бачив я в світі.

У Бюкебурзі я зупинивсь,
Бо намір мав мимоходом
Оглянути дідівське гніздо:
Бабуся з Гамбурга родом.

Удень до Ганно?вера я прибув,
Начистив чоботи чисто
І зразу ж — бо з користю їздить люблю —
Пішов оглядати місто.

О боже! Як тут охайно скрізь!
Ні порошинки не видно.
Будинки розкішні, і я б сказав —
Збудовані солідно.

Зокрема сподобався плац мені
Та навколо нього будови;
Живе тут король, це його палац,
Він зовні просто чудовий

(Звичайно, палац).