Норман і вбивця - Сторінка 2

Скраю однієї зі старих пристаней сидів чоловік середнього віку, в такій самій куртці, як у них. Нін не озирнувся — певно, спав або був п'яний.

— Що він тут робить, у нього ж і вудки з собою немає,— зневажливо кииув Джек. Вони минули пристань. Норманові теж здалося, що чоловік той тут недоречний, та й взагалі ніби щось тут негаразд. У слабкому світлі, яке скупчилося під хмарами і від якого псе довкола примарно засяяло, аж Норманові заболіли очі,— блиснула річка. Джек, може, для того, щоб розважити брата, говорив про вечерю,— коли збиралися н кіно, він чув із кухні запах томатної підливи. Але ІІорманову увагу привернув рух на вантажному майданчику попереду, біля одного із старих складів — величезної потворної споруди, якою вже багато років ніхто не користувався. Норман зненацька відчув страшенне спустошення, цей світ був такий банальний і несхожий на світ кіно, такий непривабливий, потворний, що він відчував до нього відразу. Ще кілька років, думав він, і його життя зміниться, хоча сам не уявляв, що то будуть за зміни. Ні, він не буде, як Джек, просити, щоб йому дозволили кинути школу, і не стане захаращувати свою половину кімнати журналами про автогонки. Норман подумав, глянувши на стурбоване Джекове обличчя, що не ставитиметься до Джека як до старшого брата, бо Джек ані високий, ані сильний. Він і зневажав Джека, бо той ніколи не займав його, і жалів старшого брата — Джекові в сімнадцять років доводиться носити таку саму куртку, яку він, Норман, носить у п'ятнадцять. Обидва вже набридли один одному, але вони на все життя приречені бути братами, і тут нічого не вдієш.

— Он якісь хлопці,— кинув Джек. Норман теж помітив біля пристані три постаті. Він бачив, як щось перевернулося в повітрі і впало з берега. Порожня металева бочка па якусь мить з'явилася на поверхні й знову зникла під водою.

— Ти їх знаєш? — спитав Норман.— Бонн не з твого класу?

— Ні, це не наші шмаркачі.

В дитинстві Норманові завжди передавалися почуття інших, і тепер у свої п'ятнадцять років він одразу помітив, як зненацька посерйознішав і скрижанів Дже-ків погляд. Вони йшли далі, Джек трохи попереду. Ті троє реготали, долинали тільки уривки їхніх слів, незрозумілі й різкі, наче вони розмовляли іноземною мовою. Один, у брудній фланелевій сорочці, прикурював сигарету. Вони були Джековими однолітками. Коли Джек із Норманом підійшли ближче, хлопці затихли і втупились у воду. Джек дивився просто перед себе, а Норман не втримався, щоб не глянути на хлопців — у всіх трьох було довге патлате волосся й звичайнісінькі обличчя з однаковим тупим напруженим виразом. Вони стояли широко розставивши ноги, немов позуючи. Той, що у фланелевій сорочці, прикурив сигарету й кинув сірника в воду. Джек і Норман уже минали їх, і Норманові, хтозна чому, захотілося побігти щодуху, але Джек не прискорював ходи. Норман частіше задихав. Нічого не сталося, ніхто не промовив ані слова, і все ж, до того як його вдарили, щось у ньому крикнуло в потилицю Джекові — ти йолоп! Який же ти несусвітний йолоп, нащо ти втягнув себе й мене в цю халепу!

Дошка вдарила Нормана по правому плечі, він обернувся з широко розкритим ротом, побачив, як три напружені, мовчазні обличчя рвонулися до нього. А тоді знову вибух болю, цього разу в грудях, і відчуття, що він падає, падає спиною у безодню. Потім різкий удар об воду. Вода накинулася иа нього з усіх боків, поглинула його, він тонув у м'якому холоді, ловлячи побо широко розплющеними з переляку очима. Руки судорожно сіпнулися, ноги випросталися, але не мали об що обпертися. Дивно було, що вода, така холодна й тверда у мить падіння, не могла втримати його... Потім він виплив на поверхню, хапаючи ротом повітря. Хтось зарепетував: "Бий он того!" Норман зробив зусилля, щоб відплисти назад, куди завгодно, тільки б подалі. Він ще не знав, що Джек теж у воді. Щось шубовснуло у воду біля самої голови і зразу ж потонуло. Крізь пелену, що заслала очі, Норман дивився, и к на пристані один із хлопців б'є по воді довгою іржавою штабою. У хлопця був заклопотаний, зосереджений вигляд, неначе він рубав дрова і підраховував имахи сокирою. Норман силкувався відплисти далі, якомога далі, а серце скажено калатало, аж темніло и очах. Хтось закричав — Норман не розібрав слів — у крижаній воді слова ніби розбивалися на скалки і втрачали значення. Уже все втратило значення.

Коли Норман поволі опритомнів, він побачив, що лежить горілиць на чомусь твердому, а над ним схилилися зосереджені обличчя. Дорослі. Його витягли. Л допитливою тривогою вони стежили за ним, а він за ними. Потім Норман почав блювати. Хтось підтримав його. Все тіло здригалося, ніби боролося з невидимим ворогом, що звивався у корчах. До нього щось говорили, десь завила сирена, чувся навіть жіночий голос, і хоч тепер Норман уже розбирав слова, однак почував себе ніяково, наче це вже був не він, а хтось інший, хто повернувся з мертвих і кому не було діла до чиїхось розмов. Потім розповідали, що він одразу покликав Джека, але він сам цього не пам'ятав.

Його запевняли, що з Джеком усе гаразд, що віп уже в машині швидкої допомоги, але ж, звичайно, то була брехня.

На виставі Норманові не сиділося. До того ж увесь час він страшенно пітнів. На сцені актори вправно і впевнено проказували свої репліки, та Норман нічого не розумів. Здається, він знову тонув, потопав у повітрі, в чужомовних словах; він був далекий навіть од жінки, яка сиділа поруч. В антракті вийшли на повітря. З мовчазності Еллен Норман зрозумів, що вона невдоволена. Вони разом розглядали в сусідньому садочку вигадливий візерунок із трави й квітів, який у сутінках набув лиховісного, таємничого відтінку.

— Ти, може, хочеш поїхати зараз додому? — лагідно спитала Еллен. Немов почуваючи за собою вину, Норман уникав її погляду. Він чув її слова, та не розумів їх, бо знову через холодну пелену вдивлявся в хлопців на пристані, вони стояли безтурботні й сухі — обличчя двох розпливались, але третього він тепер бачив виразно. Він упізнав його.

— А чому б нам справді не поїхати додому,—знову почала Еллеп і торкнула його рукою. Норман знав — варто йому виказати при цій жінці слабкість, і він напевне втратить її, бо не може розраховувати на її співчуття.

— Ні, ні, я почуваюся добре,— відповів Норман майже сердито.— Все гаразд.

Він пробув у її квартирі лише кілька хвилин. Еллен вибачилася, посилаючись на втому і намагаючись не помічати, що йому хочеться залишитися з нею. Він говорив би про що завгодно, робив би все, що вона накаже, аби лиш вона врятувала його від колишнього жаху... Від неї він зайшов на часинку до бару і висе потім, запаморочений і знеможений, подався додому. Коли він ліг у ліжко, в голові, немов глузуючи з нього, почали зринати уривки давніх молитов. Норман переконував себе, що помилився, що, напевно, втрачав розум. Ні, він не стане нічого робити. Не піддасться. Прапці, як завжди, прокинеться від приємних пахощів із кухні, піде на роботу, подзвонить Еллен і ніколи більше не їздитиме в ті краї.

Проте він не зміг їй подзвонити. Кілька разів починав набирати номер, та кожпого разу щось перешкоджало, і він полегшено клав трубку. Одного разу спіймав себе на тому, що мимохіть простує до свого столу в зачиненій для відвідувачів конторці магазину. Норман відчинив шухляду й подивився па пістолет, що лежав там, закиданий паперами. Засупув його тремтячими руками під папери. Постояв якусь мить, утупившись поглядом у шухляду. Ніхто не зайшов, нічого не трапилося. Буденність існування, відсутність будь-яких змін збивали його з пантелнку й дратували. Йому було марудно, але нічого не відбувалося. В туалеті, підозріливо розглядаючи себе в дзеркалі, Норман неохоче визнав, що має винуватий вигляд.

Після роботи він поїхав за місто. Сьогодні на дорогу він витратив менше часу, ніж тоді. їдучи, ні про що не думав, навіть і про Еллен, яка б мала сидіти поруч з ним... Якщо він іще раз зупиниться біля бензоколонки, побачить того молодика і пересвідчиться, що це не той, хто йому потрібний, тоді, можливо, він зателефонує Еллен просто звідти, авжеж, він так і зробить. Наближаючись до перехрестя, де була та бензоколонка, Норман спіймав себе на тому, що уважно роздивляється навкруги, примічаючи будинки, бічні провулки й дороги. Він проїхав повз колонку. Надворі нікого не було. На занедбаному приміщенні автозаправки красувалася пом'ята реклама кока-коли, вивіска Із сяк-так надряпаними цінами на бензин і ще КІЛЬКА реклам сигарет і запальних свічок. В'їзд до бензоколонки невимощепий, просто насипали гравію па грунт,— відзначив Норман. Бізнес у них такий собі, і це добре. Ще через кілька миль він звернув на біч-пу дорогу й повільно поїхав по пій, розглядаючи занедбані, порослі бур'яном поля, здичавілі гаї і не помічаючи жодної будівлі. Побачивши нарешті якусь хижку на самісінькому узліссі, десь за півмилі від дороги, Норман зупинив машипу й вийшов.

Покинута людьми хижа, вкрита толем, почорніла від часу. Всередині на долівці валялися газети, стара погнута сковорода, якесь ганчір'я, кілька мурашиних купин. То тут, то там буяли будяки. Норман спробував уявити, для чого використовувалася ця халупа і хто її поставив. Якась чудасія, та й годі,— хтось збудував, потім покинув, і тепер хижа стояла, щоб прийняти Нормапа і братового вбивцю.

Повертаючись назад, Нормап заїхав до колонки заправитися. Сьогодні бензин видавав не вбивця, але Норман бачив його: чолов'яга стояв у конторці й пив содову воду.

— До котрої години ви працюєте? — поцікавився Норман.

— Влітку до десятої,— відповів черговий. Норман майже невідривно дивився у прочинені двері конторки.

— Дякую, досить,— сказав він, уперше посміхнувшись після вчорашньої зустрічі з тим чоловіком, яки і і у цю мить стояв за прочиненими дверима.

Подзвонив Еллен уже з дому. В його голосі відразу ж забриніли занепокоєні, вибачливі нотки, а вона діймала його своєю мовчазністю.

— Авжеж, пам'ятаю, добре пам'ятаю, ти говорила, що не бажаєш мати нічого спільного з людьми, яким не довіряєш,— мимрив вій безпорадно,— і тепер ти не хочеш, тобі не хочеться...— Норман замовк. У його уяві постав її образ, примарпий і чужий. Невже вона тлк нічого й не скаже? Скільки вони вже знають одне одного?

— Ми ж побачимося ще з тобою?

— Звичайно,— відповіла вона неохоче.— Але, я гадаю, тобі слід було б відпочити.