Норман і вбивця - Сторінка 5

ти мені даси паперу...

— Ти все напишеш не так, як було.

— Ні, я напишу, ти прочитаєш, і тоді тільки я підпишу...

Норман безрадісно розсміявся.

— Ти, мабуть, вважаєш мене за божевільного.

— Чому?

— Ну хто повірить тому, що ти напишеш під дулом пістолета? Як я зможу довести, що ти його вбив, і як я взагалі щось доведу? Ти й тепер загнав мене в глухий кут, як тоді... Я і тепер почуваю себе так само, як тоді, коли топув у річці. Я відчуваю, що тону ось тут, цієї миті... й немає змоги добитися від тебе... добитися справедливості...— Норман говорив гарячково. Його зненависть стала безособова і всеосяжна — він ненавидів не когось одного, а взагалі усіх. Навіть згадка про брата починала дратувати його.

— То що ж ти збираєшся робити? — спитав Каморон, облизнувши губи,— Я думаю, що написаному повірять,— додав він стиха.

— Не повірять. Присяжні не повірять.

— А якщо я заявлю про це на суді...

— Ні.

— Якщо я доведу, що пригадую все докладно, хто був зі мною, опишу вас обох...

— Ні, навіть і тоді не повірять.

— А якщо я... якщо я зв'яжуся з одним із цих двох і він скаже...

— Брешеш.

Приголомшений, збитий з пантелику, він витріщився на Нормана, нічого не розуміючи. Норман бачив, що він бреше, бо й справді нічого не пам'ятав, а тільки вдав, ніби пам'ятає, намагаючись догодити йому. І Норман ненавидів його не за брехню, а за те, що він так легко все забув. Чому Норман не міг забути, чому йому душу краяли спогади, яких він так і не позбувся за стільки років?

— Гаразд. Можеш іти. Камерон не поворухнувся.

— Що?

— Можеш іти. Йди.

— Тобто йти звідси?

Він для проби поворухнув ногами, але з місця не вставав. Скоса поглядав на Нормана.

— Ти хочеш, щоб я йшов додому?

— Забирайся додому, до своєї жінки.

— Гаразд,—сказав Камерон і поволі звівся на ноги, напевне, вони затерпли. Кожний рух його був кволий і обережний, немов він рухався уві сні чи боявся начепити щось крихке.— Добре, гаразд,— шепотів він, намагаючись не зустрічатися поглядом із Норманом. Повільно підходив до дверей, навіть його погляд ПОПІЛЬНО пересувався в тому ж папрямку, потім безглуздо зупинився — став, щоб обтрусити зі штанів порох і шкурки апельсина — і тут у Нормана ввірваної терпець.

— Ти, негідник, мерзенний вбивця! — закричав Норман.— Хочеш вийти звідси чистеньким. Щодня в газетах пишуть, як убивають і потім виходять чистенькими й нічого не буває, нікого не карають, нічого по роблять, щоб відновити справедливість, а такі люди, як я, мусять усе життя нести цей тягар! Убивці! Яко мені діло до того, ти його вбив чи не ти? Не ти, то хтось інший — навіть якщо ніхто не вбивав, якщо це сталося випадково, або якщо в мепе взагалі не було брата, Джека, або...

— Як ти сказав, його звали Джек?

Норман натне на курок. Постріл пролунав значно сильніше, ніж він сподівався. Коли Норман розплющив очі, в хижі нікого не було. Він доплентався до дверей, виглянув надвір і побачив убивцю — той біг крізь туман. Норман прицілився і вистрелив удрупі, Камерон спіткнувся, упав на дерево, простягши руки, немов обіймаючи стовбур. Стоячи навколішках, Норман вистрелив знову.

— "Все, що я зробив для пього,— схлипував Норман,— усе пропало... моє життя понівечене... Хоч йому все одно наплювати. І так завжди. І взагалі, кому до мене яке діло? Я їй приношу гроші щотижня, а воші забуває подякувати, та й чому б вона мала дякувати? Це йде від чогось іншого. Паскудні собачі душі, вбпії ці, цілий світ убивць, ось і цей сидів цілу ніч навнро ти мене І брехав у вічі... а я ж його відразу пні знав!"

У ньому наче щось надломилося, земля попливли під ногами. Норман зненацька відчув під щокою ко лючу траву, все йшло обертом, котилося перед оми ма. Норман чіплявся пальцями за землю, ніби пою власної ваги було замало, щоб утриматися і не по-

тонути в глибинах ранкового неба. Час минав, а сили все ще не верталися до нього.

"Гей, ти,—розпачливо вигукнув Норман,—ну, ти там!" Камерон не відповідав. Напевно, він лежав там, де впав. Норман скривився від думки про день, що чокав на нього, від задушливої одноманітності, що наповнюватиме місяці й роки звичайного життя, такого добропристойного й такого далекого від цього поля. Він заплющив очі й слухав, як поволі вертаються сили. І водночас відчував у собі заціпеніння, блаженну порожнечу людини, що знає правду і для якої життя назавжди позбавлене радощів.