Нові пригоди Електроника - Сторінка 11

Крім шефа. Шеф чаклує над казанами й уже реально уявляє собі, що йому подадуть незабаром на обід.

Обід проходить у сповільненому темпі дещо урочистіше, ніж сніданок. Усі набігалися, накупались, і до закуски великою популярністю користується прохолодний квас. У цей час жонглюють більше офіціантки, ніж кухарі: їм треба у повній цілості доставити важкий вантаж до столів. А самим обідаючим належить поглинути удвічі більше калорій, ніж за сніданком. Добре розходяться кріп, зелена цибуля, молодий часник. Особливо смачна шкориночка чорного хліба, натерта часником!..

День перевалив свій гарячий пік. На кухню несуть порожні тарілки. А що може бути більшою нагородою для кухарів, ніж порожня тарілка!.. Та не спи, не спи, кухаре! Найласіший і найдовгожданіший момент у дітвори попереду...

Підвечірок! До нього готуються кухарі й чергова ланка, його чекають усі діти, як свято дня: що на підвечірок?.. Фантазія кухарів наприкінці зміни трохи притупляється: чи багато придумаєш комбінацій із цукерок, фруктів, соків та молока?.. І тут лицарів кухні як завжди виручає чергова ланка.

— Що у вас є? — запитав Електроник шефа.

— Грейпфрути, — задумливо промовив шеф. — Грейпфрути із сонячної Куби.

— Годиться! — сказав Електроник. — Сто страв із сонячних грейпфрутів.

Елекова команда помчала за ящиками.

— Сто страв, — усміхнувся шеф-кухар. Сам він готував лише дві: грейпфрут із цукром і сік з грейпфрута.

— Сік із грейпфрута під назвою "Доброго ранку!" — Елек почав з простого рецепта. — Коктейль по-кубинськи. Напій тропічний. Місячний камінь. Фортеця ацтеків. Міраж пустелі. Печеня" по-мексіканськи...

— Печеня по-мексіканськи, — шеф-кухар недовірливо подивився на Елека. —Хіба є таке?

— Авжеж, — махнув рукою Сироїжкін. — Елек відповідає за свої слова. Зараз видамо сто страв із тропіків. Дівчата помруть від заздрощів. Першими вітатися почнуть: "Здрастуйте, Сергію Павловичу! Здрастуйте, Електроне Електроновичу!.."

— Сто — це забагато, — завважив шеф, поглядаючи на ящики з фруктами.

— Можна п'ятдесят, — погодився Сергій. — Командуй, Електрошо. Мені не терпиться стати кухарем!

А Елек уже командував:

— Ножі. Соковижималки. Молоко. Вода. Цукор. І якщо можна, п'ять лимонів.

Коротке напучення, і команда заходилася готувати підвечірок. Працювали всі натхненно, ніби справдешні кухарі. Коктейль по-кубинськи збивали із соку грейпфрута й молока; він шипів і пінився, наче морська хвиля. У тропічному напої плавали тонкі кружальця лимона. Прозорі золотаво-сріблясті часточки, посилані цукровою пудрою, і справді скидалися на місячні камені. А фортецю ацтеків вирізували у вигляді зубців на твердій шкірці плоду — по дві фортеці з кожного розрізаного грейпфрута.

Шеф із задоволенням покуштував страви, радіючи з фантазії електроників, і раптом згадав:

— А печеня по-мексіканському?

Елек пояснив, що ця страва подається у самому розпалі підвечірку. З плода обережно вирізають м'якуш. У маленьку посудину сиплять цукру, додають спирту, опускають кілька часточок фрукта й закривають зрізаною верхівкою. Виходить немовби цілий грейпфрут. Але досить піднести до нього сірник і — будь ласка, сюрприз: печеня по-мексіканському.

— Гаразд, обійдемося, — погодився шеф, почувши про спирт.

Підвечірок пройшов на "ура". Кожну нову страву діти зустрічали з ентузіазмом і просили добавки. І хоч добавки на підвечірок не належить, шеф передбачив наслідки незвичайного частування і видав на нього подвійну порцію фруктів.

Сергій помітив, що й команда Електронички не скупиться на компліменти, уминає підвечірок за обидві щоки. Знай наших!

Одного не врахував шеф — вечірнього апетиту табору після фруктів.

За вечерею зал гудів, як вулик із бджолами. Офіціантки ледве встигали приносити тарілки з добавками, їх зустрічав ліс здійнятих рук. Кухарі повишкрібали всі казани, послали їдцям вази із сухарями, нарешті виставили "єн зе" — непорушний запас: печиво й галети. Здавалося, в залі йде змагання: хто більше з'їсть. Але що це? Полиці й сковороди пусті, а по столах гримкотять ложки: "Кухаря на вечерю! Кухаря на вечерю!"

П'ятеро кухарів у білих ковпаках з'являються в залі. Обличчя їхні сяють.

— Кухаря на вечерю? — питає шеф. І оголошує всім на втіху: — Будь ласка! Через дві години — пізня вечеря!..

Наступного дня чергувала команда Електронички

— Солодке. Яблука. Соки, — перелічив шеф звичайний асортимент.

— А ще? — запитала Елечка.

— Грейпфрути, — шеф-кухар назвав свій "єн зе".

— Грейпфрути з гри вийшли, — пояснила електронна дівчинка. — Треба щось новеньке.

— Новеньке поки що на гілках, — відбувся жартом шеф.

— А картопля?

— Картоплі скільки завгодно.

— Значить — картоплю! — зажадала Елечка. —Дівчатка, сідаймо чистити! Треба приголомшити хлопчаків!

Якась нова інтонація в голосі капітана здивувала команду. Але азарт змагання взяв своє. Дівчатка схопили ножі, присунули відра з картоплею, налили води в найбільший бак.

— Ви не провалите підвечірок? — поцікавився шеф. — Картопля — не екзотичний плід, а щоденний гарнір.

— Триста страв із картоплі! — відрубала Елечка — Повмикайте плити. Понагрівайте духовки. Приготуйте сковороди.

Шеф-кухар похитав головою, однак наказав виконати все, що було загадано.. Він бачив, що дівчатка стараються з усіх сил, зішкрябуючи тонку шкірку, чув, як їхній капітан, спритно орудуючи ножем, розповідає історію картоплі.

Хто сказав, що картопля не екзотичний плід? Та якщо хочете знати, вона дорожча за будь-яке золото на планеті. І знайшли незвичайну бульбу в горах Південної Америки, коли шукали золото інків. Поки картопля не завоювала всієї Європи, її подавали у вельможних домах як найвитонченішу страву. На щастя, ця страва стала їжею простих людей, і під час історичних катастроф — голоду, хвороб, війн — картопля не раз рятувала цілі народи від загибелі. Картопля може бути вареною, печеною, смаженою. Може бути приготовлена у вигляді соломки, хрумких пластівців, по-віденському, по-берлінському, по-варшавському, по-білоруському, по-литовському, по-смоленському, по-московському. Не обов'язково як простий гарнір...

Потріскували плити, гуділи духовки, розжарювалися сковороди, стукали ножі. Здавалося, все було звичним, крім нових ароматів, що вабили в далеке дитинство. Та ще оцієї пісеньки, яку виспівували дівчатка

Вічно з голоду до спини

Прилипав у нас живіт,

І лічили ми хвилини,

А чи скоро той обід.

Від знайомої пісеньки йшов не тільки картопляний аромат, а й димок багаття. Що ж вона нагадувала?

Шеф завітав до кухні, й голова в нього пішла обертом. Якщо не триста, то сто картопляних ласощів майже готово! І шеф нарешті впізнав пісню — пісню перших піонерських вогнищ:

Здрастуй, любо бараболе,

Вдячні ми тобі завжди!

Із тобою ми ніколи

Не зазнаємо біди!

— А картопля в мундирі? — запитав шеф

— Буде! — хором відповіли кухарки — Соління — за вами!

Шеф збігав на склад.

— Оселедці, на жаль, закінчилися, — пояснив він трохи зніяковіло. — Але є кілька...

— Кілька підходить, — погодилася новий шеф-кухар. — І квас. Якнайбільше квасу!

Ніколи ще з таким апетитом не дегустував шеф нові страви. А незабаром увесь табір уминав за обидві щоки картоплю по-віденському, смоленському, сільському, піонерському! Дівчатка ледве стримували усмішки, спостерігаючи, як їх хвалять хлопчаки. За обіднім столом лунала пісня:

Ой картопля — смакота ти,

Піонерів ідеал!

Можна тим поспівчувати,

Хто її не куштував!

СІЛЬСЬКЕ Й КОСМІЧНЕ ЖИТТЯ РЕССІ

Влітку не тільки людина, але й собака стають зовсім іншими: їм хочеться незвичайного, дуже рухливого життя, нових пригод.

Рессі справно виконував у таборі свої обов'язки. Він, як маленький літак, літав на великій швидкості над полями, опилював їх, знищував бур'яни й шкідників. Гуляв з дітьми. Носив з палати в палату записочки. На світанку підправляв квітковий календар, складаючи точне число, а ночами засвічував полярне сяйво. Здавалося б, що ще потрібно! Проте у схемах Рессі поступово накопичувався якийсь опір. Річ у тім, що в електронного пса з'явилося непереборне бажання стати звичайним псом.

Коли весь табір сапав капусту, Рессі втік до сусіднього села. Він вихопився на головну вулицю, що простягалася вздовж річки, і назустріч йому з усіх дворів вибігали з гучним гавкотом вільні пси — без міських повідків і намордників. Рессі ніколи ще не бачив стільки собак одразу. Його зустріли по-свійському: його обгавкували!

Світило пекуче сонце, від річки повівало прохолодою. На лавках сиділи бабусі в білих хустках. Дітлахи вудили рибу. Ніхто не звернув особливої уваги на собачий переполох. Зграя насідала на зайду. Мабуть, не в усіх голосах було чути особливу приязність.

Рессі рикнув на нападників, вишкіривши ікла-кинджали, але тут же дружелюбно махнув хвостом. Його відразу признали. Дворняги — а їх було не менше десятка — одна за одною обнюхали електронного пса й, хоч не знайшли в нього споріднених запахів, не виявили ніякої підозри. Підбігали все нові й нові сільські стражі. Хтось приніс Рессі обгризену кістку, й він на знак солідарності потримав її в зубах.

Вся зграя, а з нею і Рессі, помчала за околицю, на зелену, в жовтих кульбабах і білих ромашках луку, що бриніла й пахла літом. Та, мабуть, тут більше було волошок. Яскраво-блакитне кільце, що зливалося із синім небом, оточувало маленьке село. І чи не тому назвали його Волошки?

Поряд з Рессі мчав довгоногий чорний пес с білими плямами на боках.

"Грамоти навчений?" — запитав його" Рессі по-собачому.

"Навчений", — радісно гавкнув білобокий.

"Що вмієш?"

"Ганяти, сторожити, гавкати, полювати".

"Пополюємо разом", — запропонував Рессі.

"Зараз не можна, заборона до серпня, — прогавкав новий товариш і пояснив: — У них малята..."

"А-а", — протягнув Рессі, висунувши, як і його приятель, язик.

Вони розляглися на траві, на самому осонні.

"Літеру "А" я знаю, — прогурчав білобокий, і вся зграя глибоко й сонливо позіхнула, при цьому чутко прислухаючись до розмови. — Далі — ні".

"Ти живеш серед людей", — нагадав Рессі.

"Літери в собак не проходять, — признався білобокий. — На все село два першокласники, та й ті поїхали".

"Доведеться вчити абетки", — прогарчав уголос Рессі.

Кілька псів посхоплювалися й відбігли на край луки.

"Чого боїтеся, ледарі? — прогавкав білобокий — Це свій!"

Ледарі боязко наблизилися

А Рессі вже здійнявся, розпустивши крила, над лукою і, пікіруючи до землі, накреслив у повітрі знайому фігуру: "А"

"Р-р-ра-а", — повторили за ним дворняги.

Потім були наступні літери: "Р-р-рбе-бе...