Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 3

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це ж невинна собі водичка.

Він знов підстрибнув так, що аж забризкав Малого.

— Навіть дуже приємна вода,— додав він.— Можна без клопоту вимити ноги. Чи твоя мама не любить мити ніг?

Карлсон знов підстрибнув і ще дужче забризкав Малого.

— Вона ніколи не миє ніг? Може, цілими днями тільки те й робить, що шпурляє вазони разом з горщиками?

Малий не відповідав. Він і так мав про що думати. Нарешті він отямився: ох, треба витерти воду скільки вдасться, поки вернеться мама.

— Карлсоне, мерщій берімося до роботи! — сказав Малий.

Він схопився з стільця, помчав до кухні і за мить виніс звідти дві ганчірки.

— Допоможи мені...— почав він.

Але Карлсона не було. Ні у ванній кімнаті, ні в передпокої, ні в кімнаті Малого. Зате Малий чув надворі гудіння моторчика. Він кинувся до вікна й ще встиг помітити, як у повітрі майнуло щось схоже на кругленький кошик.

— Летюче барильце, чи що? — промурмотів Малий. Ні, не барильце! Просто Карлсон полетів додому, до своєї зеленої хатки на даху.

Карлсон побачив Малого. Він рвучко знизився й пролетів повз вікно, аж за ним засвистіло. Малий жваво [510] замахав йому ганчіркою, і Карлсон на відповідь теж замахав своєю пухкою ручкою.

— Гей-гей! — вигукнув він.— Ось Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!

І він полетів геть. А Малий, тримаючи в кожній руці по ганчірці, вернувся до передпокою витирати воду.

Карлсон згадує, що він іменинник

Карлсонові пощастило, що він зник, перш ніж мама вернулася з бюро подорожей, бо вона справді розсердилась і за пеларгонію, і за розлиту воду, хоч Малому сяк-так уже вдалося її витерти.

Мама відразу здогадалася, хто тут доклав своїх рук, і розповіла про все татові, коли той прийшов на обід.

— Я знаю, що це негарно,— сказала мама,— бо я вже більш-менш звикла до Карлсона. Проте часом, здається, я й сама заплатила б десять тисяч крон, аби тільки його здихатися.

— Фе,— сказав Малий.

— Ну, та годі про це,— мовила мама.— Обідати треба в затишку.

Вона часто казала так: "Обідати треба в затишку". Малий теж був такої думки. А затишок панує тоді, як усі спокійно сидять біля столу, їдять і мирно між собою розмовляють. Малий більше говорив, аніж їв, принаймні коли на обід була варена тріска, юшка^уо-родини або рибні котлети. Але нині були телячі —датки? і ягоди, тільки тому, що почалися канікули і Боссе та Бетан збиралися їхати з дому: Боссе до табору мореплавної школи, а Бетан на ферму, де є коні. Треба ж було відбути прощальний бенкет. Мама часом любила влаштовувати невеличкі бенкети. [511]

— Але ти, Малий, не журися,— сказав тато.— Ми також поїдемо: мама, ти і я.

І він розповів новину. Мама ходила в бюро подорожей і замовила квитки саме на такий пароплав, як Малий бачив у газеті.

За тиждень пароплав вирушить у дорогу, і протягом чотирнадцяти днів вони відвідуватимуть різні порти й міста.

— Чудово, правда ж, Малий? — спитала мама. І тато спитав. І Боссе з Бетан спитали...

— От чудово, правда ж, Малий?

— Авжеж,— відповів Малий, відчуваючи, що подорож, мабуть, таки річ чудова.

Але щось його муляло, і він знав що: Карлсон! Як можна лишати Карлсона саме тепер, коли той справді його потребує? Малий уже думав про це, як витирав воду. Навіть якщо Карлсон не шпигун, а просто Карлсон, однаково можуть статися неприємні речі, коли почнуть ганятися за ним, щоб заробити десять тисяч крон. Хтозна, як вони поведуться з Карлсоном, може, замкнуть його до клітки в Скансені* або вигадають якийсь інших жах. У кожному разі, не дадуть Карлсонові жити в маленькій хатці на даху, це вже напевне.

[* Скансен — музей просто неба в Стокгольмі.]

Отож Малий вирішив лишитися вдома й пильнувати Карлсона. І він докладно пояснив це всім, сидячи коло столу й жуючи битка.

Боссе зареготав.

— Карлсон у клітці в Скансені... Ой! Уяви собі, Малий, що ти з своїм класом приходиш у Скансен, дивишся на звірів і читаєш таблички, наприклад: "Білий ведмідь", "Лось", "Вовк", "Бобер", "Карлсон"...

— Цить!— сказав Малий. Боссе пирхнув. [512]

— "Карлсон. Годувати цього звіра заборонено". Уяви собі такий напис. Ото Карлсон буде сердитий!

— Ти дурний,— сказав Малий.— Дурний як пень!

— Але ж ти добре знаєш, Малий, що без тебе ми не можемо поїхати,— сказала мама.

— Можете,— заперечив Малий.— Ми з Карлсоном будемо вдвох гос подарювати.

— Ха-ха-ха! — засміялася Бетан.— І затопите цілий будинок, еге ж? Та повикидаєте у вікно всі меблі.

— Ти дурна,— сказав Малий.

Цього разу затишку не вийшло. Хоч Малий був дуже чемний і лагідний хлопчик, та часом робився впертий. Ось і тепер він затявся, як камінь, і не здавався ні на які вмовляння.

— Послухай, синку...— почав тато.

Далі він не доказав, бо саме клацнуло вічко в дверях, що крізь нього вкидали пошту. Бетан метнулася від столу, навіть не попросивши дозволу: вона ж бо сподівалася листа від котрогось із своїх патлатих хлопців. Тому вона й поспішилася перша до сіней. І справді, на килимку перед дверима лежав лист, але не до Бетан і не від патлатого хлопця... Навпаки. Лист був до тата від дядька Юліуса, що взагалі не мав на голові жодної чубини.

— Обідати треба в затишку,— сказав Боссе.— Отже, хай тоді не приходять листи від дядька Юліуса.

Дядько Юліус був татів далекий родич і раз на рік приїздив у Стокгольм до свого лікаря та відвідати Свантесонів. [513]

Дядько Юліус не хотів мешкати в готелі, вважав, що це надто дорого. Хоч грошей він мав, як полови, а проте завжди трусився над ними.

У Свантесонів не дуже раділи, коли приїздив дядько Юліус. А найменше радів тато. Але мама щоразу казала:

— Ти в нього, властиво, єдиний родич, і мені його шкода. Треба бути ласкавим до сердешного дядька Юліуса.

Та по кількох днях гостини сердешного дядька Юліуса, коли він то ганив її дітей, то вередував їжею, то нарікав геть на все, в мами з'являлася між бровами зморшка, і вона ставала дивно тиха, так само, як і тато, відколи дядько Юліус переступав їхній поріг. Боссе і Бетан майже ніколи не сиділи дома, поки в них жив дядько Юліус.

— Тільки Малий трохи ласкавіший до нього,— часто казала мама.

Але навіть Малому ввірвався терпець. І останнього разу, коли дядько Юліус гостював у них, Малий намалював його в альбомі і підписав малюнок: "Він дурний".

Дядько Юліус випадково побачив альбом і сказав:

— Кінь у тебе вийшов не дуже гарний!

Авжеж, йому все було не дуже гарне. З дядька Юліуса гість був нелегкий, що правда, то правда, і коли він нарешті пакував свою валізку й вирушав назад у Вес-тергетланд, Малому здавалося, ніби весь дім раптом розквітає і лунає веселою мелодією. Всі робилися дотепні й жартівливі, ніби сталося щось справді приємне, і тільки тому, що сердешний дядько Юліус покидав їх.

І ось тепер, як виходило з листа, він мав знову приїхати й намірявся побути тижнів зо два. Це буде з усіх боків приємна гостина, писав він, а крім того, лікар порадив йому лікуватися й робити масаж, бо вранці в нього терпне тіло. [514]

— От тобі й мандрівка,— зітхнула мама.— Малий не хоче їхати з нами, та ще й дядько Юліус прибуває.

Тоді тато вдарив кулаком по столу і сказав, що особисто він таки не відмовиться від подорожі і візьме з собою маму, навіть якщо доведеться тягти її спершу силоміць. Малий хай чи їде з ними, чи лишається, як сам знає, його воля, а дядько Юліус може приїздити й зупинятися в них, ходити скільки завгодно до лікаря або сидіти в Вестергетланді, як йому заманеться, але особисто він твердо наміряється вирушити в подорож, хай би з'явилося й десять дядьків Юліусів!

— Ну гаразд,— Озвалася мама,— треба поміркувати про це.

А поміркувавши, мама заявила, що спитає панну Цап, яка допомагала вже їм, коли мама восени захворіла, чи не прийшла б вона й не доглянула... двох упертих парубків — Малого і дядька Юліуса.

— І третього впертого парубка, що зветься Карл-сон,— додав тато.— Бо він товктиметься тут цілими днями.

Боссе так зареготав, що мало не впав зі стільця.

— Хатній цап і дядько Юліус, та ще й Карлсон, що живе на даху,— ото буде приємне товариство!

— А Малого ти що, забув? — додала Бетан.

Вона обняла Малого, задумливо глянула йому у вічі й промовила:

— Аж не віриться, що є такі, як мій братик. Воліє лишитись дома з хатнім цапом, дядьком Юліусом і Карл-соном замість поїхати в таку пречудову подорож із мамою і татом.

Малий випручався.

— Коли товаришуєш з тим, хто найкращий від усіх, то мусиш його пильнувати,— похмуро буркнув він.

Не думайте, що він не розумів, яка йому буде морока! Страшенна морока,— адже Карлсон крутитиметься [515] перед очима в дядька Юліуса і панни Цап! Певне, що треба комусь лишитися вдома й запобігти неприємностям.

— І це повинен бути я, розумієш, Бімбо?— сказав Малий.

Це вже було тоді, як він ліг спати і Бімбо теж засопів у своєму кошику коло ліжка. Малий вистромив і пальця й почухав Бімбо під нашийником.

— Тепер краще спімо,— сказав він.— Якось уже впораємося.

Та несподівано загув мотор, і до кімнати влетів Карлсон.

— Гарна мені історія,— сказав він.— Про все треба самому пам'ятати! Далебі, нема нікого, хто б мені нагадав.

Малий сів на ліжку.

— Про що нагадав?

— Що нині мій день народження. Цілий довгий день були мої іменини, і я не згадав, бо ніхто не сказав бодай: "Вітаю тебе".

— Та стривай,— здивувався Малий,— як можуть бути твої іменини восьмого червня? Адже ти їх святкував відразу після великодня?

— Е, то було тоді,— відповів Карлсон.— Хіба конче дотримуватися того самого дня, коли є на вибір стільки інших? Восьме червня — теж чудовий день для іменин. Невже він тобі не подобається?

Малий засміявся.

— Про мене, справляй собі іменини, коли хочеш.

— Тоді,— мовив Карлсон і зворушливо схилив набік голову,— тоді я просив би дати мені подарунки.

Малий нерішуче вибрався з ліжка. Нелегко так відразу знайти подарунок, що задовольнив би Карлсона.

Але він спробує.

— Я подивлюся в своїх шухлядах,— сказав він. [516]

— Авжеж, подивися,— сказав Карлсон і налаштувався чекати.

Та ось він помітив горщика, де був посадив персик, мерщій кинувся до нього, запхнув пальця в землю й видлубав кісточку.

— Хочу подивитися, скільки вона виросла,— заявив Карлсон.— Ого, мені здається, що вона дуже виросла!

Потім він знову спритно запхнув кісточку назад і витер брудні пальці об піжаму Малого.

— За десять чи двадцять років у тебе буде рай! — сказав він.

— Чому це?

— Зможеш лягти собі відпочити після обіду в затінку персикового дерева.