Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 5

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли я весь вартий десять тисяч крон, то скільки п'ятиерових монет я міг би, по-твоєму, дістати за свої великі пальці?

Малий засміявся.

— Не знаю. А ти хочеш їх продати?

— Авжеж,— відповів Карлсон.— Тобі. Ти дістанеш їх дешево, оскільки вони вже не нові і...— трохи подумавши, він додав: — Не дуже чисті.

— Що ти верзеш! — сказав Малий.— Як же ти обійдешся без великих пальців?

— А хіба я сказав, що обійдуся? — спитав Карлсон.— Вони залишаться в мене, але взагалі будуть твої. Я їх просто позичу в тебе.

Він поклав ноги Малому на коліна, аби той переконався, що великі пальці вже однаково, що його власні.

— Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх, ти міг би сказати: "Оті великі пальці належать мені". Хіба це не вигідно? — переконував він Малого.

Та Малий не хотів торгувати пальцями. Він пообіцяв і так віддати Карлсонові всі п'ятаки, які в нього є в скарбничці. [525]

А тоді нарешті сказав те, що давно вже поривався сказати:

— Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хто мене доглядатиме, коли мама з татом будуть у відпустці?

— Найкращий у світі доглядач,— відповів Карлсон.

— Ти маєш на думці себе? — запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.

Карлсон кивнув головою:

— Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п'ять ере.

— Панна Цап,— сказав Малий.

Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму: нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач? Та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.

— Гей-гей! — тільки й вигукнув він.

— Що означає "гей-гей"? — занепокоєно спитав Малий.

— Коли я кажу "гей-гей", то воно й означає "гей-гей",— відповів Карлсон. Очі йому аж світилися.

— І дядько Юліус приїде,— сказав Малий.— Він хоче полікуватися, бо йому щоранку терпне тіло.

І Малий розповів, що дядько Юліус дуже важкий гість і що він мешкатиме в них весь час, поки мама з татом подорожуватимуть на білому пароплаві. Боссе і Бетан теж поїдуть кожне в свій бік.

— Не знаю, як воно все складеться,— стурбовано закінчив Малий.

— Гей! — вигукнув Карлсон.— їм випадуть такі два тижні, що вони їх довіку не забудуть!

— Кому, мамі з татом чи Боссе і Бетан? — запитав Малий.

— Хатньому цапові і дядькові Юліусові,— відповів Карлсон. [526]

Малий ще дужче стурбувався. Але Карлсон ласкаво поплескав його по щоці:

— Спокійно, тільки спокійно! Ми будемо чемно гратися з ними, бо ми найчемніші в світі... принаймні я.

І Карлсон стрельнув над самим вухом Малого, аж той підскочив з переляку.

— Та й не треба сердешному дядькові Юліусу йти до лікаря,— додав Карлсон.— Я його сам полікую.

— Як? — запитав Малий.— Ти ж не знаєш, як треба лікувати людину, коли в неї щоранку терпне тіло.

— Я не знаю? — здивувався Карлсон.— Ось побачиш, що я зроблю дядька Юліуса таким спритним і метким, як гончак... На це є три способи.

— Які саме? — недовірливо запитав Малий.

— Дратурувати, жартувати й виступати,— відповів Карлсон.— Іншого лікування йому не треба. [527]

Малий стурбовано оглянувся довкола, бо з вікон почали визирати люди, шукаючи, хто це стріляє. До того ж він побачив, що Карлсон знов лаштує пістолета.

— Не треба, Карлсоне,— спинив він його.— Не стріляй більше!

— Спокійно, тілько спокійно,— сказав Карлсон.— Бачиш,— по хвилі додав він,— я от що собі думаю. Як ти вважаєш, чи хатньому цапові не терпне, бува, тіло щоранку?

Не встиг Малий щось відповісти, як Карлсон у захваті звів пістолета й стрельнув, аж луна покотилася над дахами. Тепер із будинків почулися злякані й сердиті голоси; хтось кричав щось про радіополіцію. Малий не міг знайти собі місця. А Карлсон сидів і спокійно дожовував булочку, вже останню.

— Чого вони ремствують? — сказав він.— Не знають, що в мене сьогодні день народження?

Він проковтнув останній шматок. Тоді заспівав пісеньку, приємну пісеньку, що так гарно звучала літнього вечора:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти

Босе, бісе, басе, бісе, бом!

І щодня я хочу з кимось жартувати,

Босе, бісе, бом.

Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па!

Мене всі люблять, бо я найкращий, бо я — це я.

Бо гой-гой-гой,

Бо ой-ой-ой!

І босе, бісе, басе, бісе, бом!

Карлсон — найкращий у класі

Того вечора, як мама з татом вирушали в морську подорож, надворі лив такий дощ, що краплі тарабанили по шибках, а в ринвах аж гуло. Хвилин за десять перед [528] їхнім від'їздом — не раніше — в двері ввірвалася панна Цап, мокра, як утоплена кицька, і злюща, як старий пірат.

— Нарешті! — зраділа мама.— Нарешті!

Мама ждала й виглядала її цілий день і була дуже знервована, але панна Цап того не розуміла. Тільки неприязно буркнула:

— Я швидше не могла прийти. Через Фріду.

Мама хотіла багато про що поговорити з панною Цап. Але тепер не було часу, бо на вулиці вже чекало таксі.

— Найдужче пильнуйте хлопчика,— сказала мама, й на очах у неї виступили сльози.— Ох, аби тільки з ним нічого не сталося, поки нас не буде!

— Там, де я, нічого не станеться,— запевнила панна Цап.

Тато був теж такої думки — мовляв, він певен, що все буде гаразд. Потім вони з мамою обняли Малого, попрощалися й поспішили до ліфта... І Малий залишився сам із панною Цап.

Вона сиділа біля кухонного столу, велика, товста, злюща, і пригладжувала мокрі коси широкими, згрубілими долонями. Малий несміливо глянув на неї і ледь усміхнувся, щоб показати свою приязнь. Він пригадав, як боявся панни Цап, коли вона вперше прийшла до них: тоді вона дуже йому не сподобалась. Але тепер зовсім інше, тепер Малому було майже приємно, що вона тут сидить. І навіть якщо йому з нею та Карлсоном доведеться тяжко, він був усе-таки вдячний, що панна Цап прийшла до них. А то б мама нізащо не лишила Малого вдома і він не міг би пильнувати Карлсона. Це вже напевне. Малий хотів від самого початку бути ласкавий до панни Цап, тому запитав:

— Як там Фріда? [529]

Панна Цап не відповіла, тільки зневажливо пирхнула. Малий ні разу не бачив Фріди, тільки чув про неї. Від панни Цап. Вони вдвох з Фрідою мали спільну квартиру на Фрейгатан, але, мабуть, не дуже ладнали між собою. Як Малий зрозумів, панна Цап мала зуб на сестру, бо вважала, що та дере кирпу й пишається. Почалося з того, що Фріда виступила в одній телевізійній програмі про духів, чому панна Цап дуже позаздрила. Звичайно, потім вона сама виступила в іншій телевізійній програмі — показала всій шведській людності, як готувати смачний пудинг Гільдур Цап, але, певне, цього було замало, щоб принизити сестру. Мабуть, Фріда й далі дерла кирпу й пишалася, бо панна Цап тільки пирхнула, коли Малий запитав:

— Як там Фріда?

— Дякую, добре,— відповіла панна Цап, скінчивши пирхати.— Сидить, бідолаха, зі своїм нареченим.

Малий не знав гаразд, що йому на це сказати, але ж мовчати не випадало, він-бо так хотів бути чемним, отож запитав:

— Ви теж маєте нареченого?

Либонь, цього йому не слід було питати, бо панна Цап швидко підвелася й почала мити посуд, брязкаючи тарілками.

— Хвалити бога, не маю! — відповіла вона.— І не хочу мати. Не всі ж такі пришелепуваті, як Фріда.

Хвилинку вона сердито мила посуд, потім, мабуть, щось згадала й занепокоєно обернулася до Малого.

— Слухай, а де той огидний товстий хлопчисько, що торік з тобою грався? Думаю, він тепер не прийде.

Панна Цап так і не збагнула, що Карлсон — вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Вона гадала, що то звичайний собі шибеник, одноліток і шкільний товариш Малого. А над тим, що той [530] шибеник літає, вона не замислювалася, вважаючи, що такого моторчика можна купити в будь-якій крамниці іграшок. Аби тільки гроші. Обурювало її лиш те, що тепер дітям дарують такі дорогі іграшки. "Скоро дійде до того, що вони літатимуть на Місяць, ще до школи не ходячи",— казала вона. А тепер ще й назвала Карлсона "огидним, товстим хлопчиськом". Як на Малого, то це не дуже чемно.

— Карлсон не огидний...— почав він, але ту мить хтось подзвонив у двері.

— Ой, дядько Юліус уже приїхав! — сказав Малий і побіг відчиняти.

Однак то був не дядько Юліус, а Карлсон. Мокрий-мокрісінький Карлсон, що стояв у калюжі води й докірливо дивився на Малого.

— Як по-твоєму, доки можна літати по дощі й лаятися тільки тому, що ти не залишив відчиненого вікна? — запитав він.

— Але ж ти казав, що ляжеш спати,— виправдувався Малий, бо Карлсон справді так казав.— Я не знав, що ти прилетиш нині ввечері.

— Ти повинен був сподіватися,— сказав Карлсон.— Повинен був думати: а може, він усе-таки прилетить, мій любий Карлсон, о, як би то було гарно, так, може, він прилетить! Повинен був думати, що він захоче побачити хатнього цапа.

— А ти хочеш його побачити? — злякався Малий.

— Гей-гей! — вигукнув Карлсон, і очі йому засяяли.— Гей-гей, а ти як гадаєш?

Малий розумів, що довго не втримав би Карлсона віддалік від панни Цап, але не сподівався, що вони зітнуться першого ж таки вечора. Він знав, що мусить побалакати з Карлсоном, але той уже побіг до кухні, впевнено, як пес по сліду. Малий кинувся за ним і схопив його обома руками. [531]

— Слухай, Карлсоне,— благально почав він,— панна Цап думає, що ти мій шкільний товариш, то, може, хай би так і думала....

Карлсон раптом спинився, захихотів, як завжди, коли був чимось дуже вдоволений.

— Вона справді гадає, що я ходжу до школи? — втішився він.

Тоді знов кинувся до кухні.

Панна Цап почула тупіт. Вона сподівалася дядька Юліуса і була вражена, що літній чоловік так моторно бігає. Вона звела очі на двері, очікуючи того бігуна. Та коли двері відчинились і з'явився Карлсон, панна Цап стрепенулась, немов побачила гадюку. Гадюку, якої вона нізащо не хотіла впустити до кухні.

Та Карлсон того не розумів. Він підскочив до панни Цап і зацікавлено зазирнув у її невдоволене обличчя.

— І як ви думаєте, хто найкращий у класі? — запитав він.— Відгадайте, хто найкраще рахує, читає, пише і... все інше?

— Треба вітатися, як заходиш до хати,— сказала панна Цап.— І мене зовсім не цікавить, хто найкращий у класі. В кожному разі, не ти.

— Ні, уявіть собі, що я,— заперечив Карлсон. Тоді похопився й ніби над чимось задумався.— Принаймні я найкраще рахую,— понуро додав він по хвилі і здвигнув плечима: — Та це дурниці, не варто й згадувати.

Він почав жваво підстрибувати, кружляючи навколо панни Цап і наспівуючи своєї веселої пісеньки:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти...

— Не треба, Карлсоне, не треба! — благав його Малий.