Нові пригоди Солом'яника та Бляшаного Лісоруба - Сторінка 5

На узбіччі Чіп помітив дорожній знак, на якому було написано:

"ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА ДЕВ'ЯТЬ МИЛЬ".

Уже починало сутеніти, і Чіп вирішив, що сьогодні вони переночують тут, на узбіччі, а на світанку рушать далі.

Він завів Дров'яну Козлу на трав'янистий пагорб, де росло кілька розлогих деревець, і допоміг страхопудові спішитися.

— Думаю, тебе краще покласти на ніч на землю, — сказав він. — Принаймні так буде спокійніше.

— А мені що робити? — запитала Дров'яна Козла.

— Тобі й постояти не зашкодить, — відповів Чіп. — А оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на варті й пильнувати, щоб нас, бува, ніхто не потривожив.

Сказавши це, він простягнувся на траві біля Джека – Гарбузової Голови і, що був надто стомлений з дороги, миттю заснув.

6 розділ

Джек їде до Смарагдового міста

На світанку Джек – Гарбузова Голова розбудив Чіпа.

Той протер заспані очі, скупався в невеличкому струмку та поснідав хлібом і сиром. Можна було починати новий день, і Чіп запропонував:

— Ходімо просто зараз. Дев'ять миль — відстань чималенька, але як нас ніщо не затримає в дорозі, то вже до полудня будемо у Смарагдовому місті.

Він допоміг Гарбузовій Голові осідлати Дров'яну Козлу, і товариство рушило далі.

Вони йшли, і Чіп зауважив, що на зміну фіалковій барві трави запанував бляклий блідо-лавандовий колір, а потім і цей лавандовий відтінок помалу перейшов у зеленавий, і що більше подорожні наближалися до міста, де правив Солом'яник, то яскравішою ставала зелена барва.

Вони не пройшли і двох миль, як жовту мощену дорогу перетнула широка й стрімка річка. Чіп замислився, як через неї переправитися, і поки думав, помітив пором із поромником, що плив від протилежного берега простісінько до них.

Коли пором причалив, Чіп запитав:

— Ви могли би перевезти нас на той берег?

— Чому б і ні, аби платили, — відповів поромник. Обличчя в нього було зле і неприємне.

— Я не маю грошей, — сказав Чіп.

— Ані шеляга? — здивувався поромник.

— Ані шеляга, — кивнув Чіп.

— Я не такий дурний, щоб переправляти вас за спасибі, — відрубав поромник.

— Яка гарна людина! — промовив сміхотливий Джек.

Поромник глипнув на страхопуда, але нічого не сказав. Чіп спробував щось придумати, але думки його весь час крутилися довкола поромника та переправи. Невже це кінець їхньої подорожі?

— Мені дуже-дуже треба дістатися Смарагдового міста, — вмовляв він поромника, — а хто, крім вас, переправить нас через річку?

Поромник засміявся, але його сміх не обіцяв нічого доброго.

— Он ваша дерев'яна шкапа у воді не тоне, — кивнув він на Козлу, — сідай на неї та й пливи собі. А за тим гарбузоголовим одороблом мені б узагалі голова не боліла: як хоче — хай перепливає, а не хоче — хай іде раків годувати.

— О, за мене можете бути спокійні, — мовив Джек, приязно усміхаючись сварливому поромникові. — Я навіть не сумніваюся в тому, що чудово триматимуся на воді.

Чіп вирішив, що, може, й справді варто ризикнути, а Дров'яна Козла, яка й близько не знала, що таке небезпека, цілком із ним погодилася. Він завів її у воду, всівся на неї верхи, а страхопуд Джек, і собі забрівши по коліна в річку, схопився за її хвоста, щоб легше було втримати свою гарбузову голову над водою.

— А тепер, — став напучувати хлопець Дров'яну Козлу, — перебирай ногами та пливи, і тоді ми всі дістанемося того берега.

Слухняна Козла відразу ж запрацювала ногами, наче веслами, і товариство помалу рушило впоперек течії до протилежного берега.

Незабаром, вдало перепливши річку, подорожні вже видиралися на порослий травою берег.

Чіп набрав повні черевики води і промочив до колін холоші, зате вище колін на нього не впало жодної краплі — так гарно пливла Дров'яна Козла. Зате страхопуд Джек був мокрісінький як хлющ, а на його дженджикуватому вбранні не було жодної сухої нитки.

— Нічого, на сонечку враз обсохнемо, — заспокоював Чіп, — і хоч би що там казали, а ми самі, без порома, переправилися через річку, всі залишилися цілі та неушкоджені, тож тепер можна мандрувати далі.

— Мені сподобалося пливти по воді, — мовила Дров'яна Козла.

— І мені сподобалося, — підтакнув страхопуд.

Дуже швидко вони знайшли доріжку, мощену жовтою цеглою, що виявилася продовженням дороги, яка обривалася на тому березі, й Чіп знову допоміг страхопудові осідлати Дров'яну Козлу.

— Якщо гайнути навскоки, — сказав він, — то на вітрі твій одяг швидше висохне. А я, щоб не відставати від вас, схоплюся за хвіст і бігтиму позаду. Так ми дуже скоро всі висохнемо.

— То нехай тоді Козла швидше переставляє ноги, — сказав Джек.

— Я поскачу так, що ви забудете про все на світі, — бадьоро запевнила Дров'яна Козла.

Тоді Чіп ухопився за кінчик гілки, що правила їй за хвіст, і голосно гукнув:

— Вйо!

Козла пішла поступом, а Чіп за нею слідом. Коли вони трохи пробігли, йому захотілося додати швидкості, і хлопець закричав:

— Пішла!

Козла вже знала, що тепер треба бігти якнайшвидше, і помчала на шаленій швидкості, а Чіп метлявся за нею, як собачий хвіст. Щоб не відстати від Козли, він летів, не чуючи під собою ніг, і ще ніколи в житті йому не доводилося так бігти.

Та дуже швидко хлопець почав вибиватися з сил. Він спробував крикнути Дров'яній Козлі, щоб та спинилася, та всі слова застрягали у нього в горлянці. А тоді несподівано хруснув кінчик хвоста, бо то була просто суха галузка, і Чіп сторчма покотився по курній дорозі. А стрибуча дерев'яна бестія та її гарбузоголовий вершник помчали далі дорогою і за мить зникли вдалині.

Поки Чіп підводився з дороги, поки відпльовувався, прочищаючи горлянку, кричати "тпру!" вже не було кому: за Дров'яною Козлою і страхопудом уже й слід прохолов.

Тепер не треба було нікуди поспішати, тож Чіп присів край дороги, щоб звести дух, а трохи перепочивши, рушив далі дорогою.

"Рано чи пізно я їх напевно наздожену, — міркував хлопець. — Далі Смарагдового міста дорога однак не веде, тож вони доскачуть до брами, та й по всьому".

А Джек сидів собі на Козлі, міцно тримаючись за ручку, а коняка басувала, мов справжнісінький рисак. І ніхто з них і гадки не мав, що Чіп плентається далеко позаду, бо страхопуд не оглядався позад себе, а Дров'яна Козла просто не змогла б оглянутися, навіть якби дуже захотіла.

Отак вони скакали, і Джек став помічати, що й трава, й дерева довкола давно вже стали яскраво-смарагдового кольору. І він зрозумів, що до Смарагдового міста вже рукою подати, дарма що його шпилів і бань іще не було видно.

Невдовзі перед ними показався мур із зеленого каменю, щедро оздоблений смарагдами. Джек перелякався, аби Козла, не знаючи, що перед брамою треба спинятися, не розбилася об мур сама і не розбила його, і щодуху закричав:

— Тпр-р-ру!

Дров'яна Козла зупинилася так різко, що якби Джек не тримався за свою ручку, він неодмінно беркицьнувся б через неї і розтрощив би свою усміхнену голову.

— Ото була їзда, татусю! — гукнув він, та що йому ніхто не відповів, Джек обернувся назад і тільки тепер помітив, що Чіпа ззаду немає.

Гарбузова Голова не на жарт збентежився Чіповим зникненням. Поки він сушив собі голову, де подівся Чіп і що ж тепер робити, брама у зеленій стіні розчинилась і до них вийшов чоловічок.

Це був маленький повновидий коротун, що справляв враження надзвичайно добродушної людини. Весь його одяг був зеленої барви, на голові стирчав зелений гостроверхий капелюх, а на очах були зелені окуляри. Чоловічок уклонився Гарбузовій Голові й промовив:

— Я прибрамний Воротар, стережу вхід до Смарагдового міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви такі й що вас сюди привело?

— Мене звати Джек – Гарбузова Голова, — широко всміхаючись, відповів страхопуд, — а що ж до того, що нас сюди привело, то я й гадки не маю.

Воротаря неначе збентежила така відповідь, і він скрушно похитав головою, мовби був розчарований.

— Ти хто, гарбуз чи чоловік? — запитав він, утім, не переходячи меж ввічливості.

— І те, і друге, — відповів йому Джек.

— А оця дерев'яна шкапина — вона що, теж жива? — далі допитувався Воротар.

Дров'яна Козла закотила догори своє банькате око, підморгнула Джекові, а потім, підскочивши, з силою опустила своє дерев'яне копито на ногу Воротареві.

— Ай! — скрикнув чоловік. — Даруйте, якщо я запитав щось зайве. Але ваша відповідь надзвичайно переконлива. Добродію, ви маєте у Смарагдовому місті якісь справи?

— Гадаю, що так, — цілком серйозно відповів страхопуд, — а от які саме — не згадаю, хоч убий. Мій татусь міг би вам усе розповісти, але зараз його немає з нами.

— Дивні у вас справи, дуже дивні! — здивувався Воротар. — Але виглядаєте ви незлостиво, бо коли хтось затіває щось лихе, навряд чи він стане так усміхатися.

— А, моя усмішка, — озвався Джек. — Проти неї я безсилий, бо вона вирізана ножичком на гарбузі.

— Ходімо до мене в комірку, — мовив прибрамний Воротар, — подумаємо, що з вами робити.

Дров'яна Козла із вершником на спині пройшла через браму й опинилася в невеличкій комірчині, вибудуваній просто в мурі.

Воротар смикнув шнурок дзвінка, і за мить із дверей навпроти з'явився високий охоронець, убраний у зелене. У руках він тримав довжелезну зелену рушницю, сперту на плече, а ще мав прегарну зелену бороду, що сягала йому до колін.

Побачивши його, Воротар сказав:

— Ось дуже дивний подорожній, який не знає, ні чого він прийшов до Смарагдового міста, ні чого йому тут треба. Підкажи, що з ним робити?

Зеленобородий охоронець зацікавлено оглянув дивного страхопуда, тоді рвучко труснув головою, так що борода пішла йому легенькими брижами, і сказав:

— Мушу провести цих подорожніх до Його Величності Солом'яника.

— А що Його Величність Солом'яник із ними робитиме? — здивувався Воротар.

— А це вже йому вирішувати, — відповів охоронець. — Мені вистачає й своїх справ. Усіма клопотами, що приходять із-за меж Смарагдового міста, завідує Його Величність. Тож натягніть на цього прибулого окуляри, і я відведу його до королівського палацу.

Воротар відчинив велику скриню з окулярами, видобув із неї одну пару і приміряв на величезні круглі очі страхопуда.

— У мене немає таких окулярів, що повністю накрили б твої очі, — зітхнув він скрушно. — Та й голова твоя така здоровенна, що, мабуть, доведеться їх прив'язувати.

— А чому це я мушу одягати окуляри? — здивувався Джек.

— Бо тут усі так роблять, — пояснив зеленобородий охоронець, — крім того, в них твої очі не осліпнуть від розкішного блиску, яким промениться наше місто.

— Ого! — скрикнув Джек. — Тоді як хочеш, а почепи їх на мене.