Нові пригоди Солом'яника та Бляшаного Лісоруба - Сторінка 6

Я не хочу осліпнути.

— І я не хочу! — втрутилася Дров'яна Козла. Їй швиденько знайшли пару окулярів і начепили їх на її булькаті очі.

Зеленобородий охоронець вивів їх через внутрішню браму, і вони відразу ж опинилися на головній вулиці величного Смарагдового міста. На фасадах прекрасних будинків виблискували зелені самоцвіти, всі вежі й башточки теж були оздоблені смарагдами. Навіть хідник із зеленого мармуру променів коштовним камінням, і кожен, хто вперше потрапляв на вулиці Смарагдового міста, був зачарований цією красою.

Та ні страхопуд Джек, ні Дров'яна Козла нічогісінько не тямили в розкоші й красі, тож байдуже позирали крізь зелені окуляри на чудасії міста. Вони спокійно йшли собі за зеленим охоронцем, майже не зважаючи на юрми зеленого люду, що здивовано поглядав на мандрівців. Ось до них із гавкотом вилетів зелений пес, та Дров'яна Козла тут же хвицнула його дерев'яною ногою, і він зі скавулінням сховався в одному з будинків. Далі вже ніхто не наважувався стати їм на дорозі, і товариство спокійно дійшло до королівського палацу.

Джек ладен був би проїхатися на Козлі і по палацових сходах, а там і до самого Солом'яника, але охоронець пояснив, що так не можна. Добряче натрудившись, Джек таки зліз на землю, слуга відвів Дров'яну Козлу на задній двір палацу, а зеленобородий охоронець повів страхопуда до палацу через головний вхід.

Залишивши гостя у вишукано вмебльованій почекальні, охоронець пішов доповісти про нього. Його Величність саме вмирав від нудьги, тож наказав, щоб незнайомець негайно ж постав перед ним.

Джек не відчував ні страху, ні хвилювання перед зустріччю з правителем прекрасного міста, бо геть не знався на звичаях та етикеті. Проте опинившись у Тронній Залі й уперше в житті побачивши Його Величність Солом'яника, котрий сидів на блискучому троні, він так здивувався, що застиг як укопаний.

7 розділ

Його Величність Солом'яник

Гадаю, всякий читач цієї книжки чудово уявляє собі, що таке солом'яне опудало.

А от Джек – Гарбузова Голова на своєму недовгому віку ще жодного разу не стикався з солом'яниками, і саме тому зустріч із неперевершеним Королем Смарагдового міста справила на нього незабутнє враження. Вбрання Його Величності Солом'яника складалося з полинялого блакитного рам'я, а його голова була звичайнісіньким мішком, напханим соломою, з так-сяк намальованими очима, вухами, носом і ротом, які надавали йому схожості з обличчям. Під одягом також угадувалася солома, але напхана вона була так недбало, що і руки, і ноги Його Величності були непропорційно опецькуваті. На руках він мав довгопалі рукавички, підбиті бавовною. З-під монаршого камзола виглядали жмути соломи, солома стирчала й із-за коміра та з халяв чобіт. На монарховій голові лежала важка золота корона, оздоблена сліпучими самоцвітами, і від її ваги на королівському чолі збиралися зморшки, що надавало намальованому обличчю виразу глибокої задуми. Власне кажучи, ота Солом'яникова корона була єдиною ознакою високого королівського титулу. Бо все інше виказувало в ньому звичайнісіньке солом'яне опудало: вайлувате, мішкувате й незграбне.

Поки Джек стояв і дивувався, як виглядає Його Величність Солом'яник, той не менш здивовано розглядав гарбузоголового прибульця з дерев'яними руками та ногами, в широких фіалкових штанах, рожевому жилеті, червоній сорочці та з гарбузовою фізіономією, з якої ні на мить не сходив широкий усміх. Здавалося, що страхопуд радів і нарадітися не міг із того, що ожив та й ходить по землі.

Щоправда, спершу Його Величність Солом'яник подумав навіть, що цей дивакуватий прибулець просто насміхається з нього, й уже хотів поставити його на місце.

Але недарма він зажив собі слави найбільшого мудреця Країни Оз. Солом'яник пильніше придивився до гарбузоголовця і відразу помітив, що усмішка просто вирізана на гарбузові, тож хай би як він хотів посерйознішати, це було просто неможливо.

Першим мав говорити Король, і після кількахвилинної паузи, під час якої монарх і прибулий вивчали один одного, Солом'яник не без подиву запитав:

— Звідки ти прийшов сюди, де розташоване те місце, в якому тебе оживили?

— Даруйте, Ваша Величносте, — відказав Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.

— Не розумієш чого? — здивувався Солом'яник.

— Не розумію тієї мови, якою ви розмовляєте. Ви розумієте, я родом із Країни бороданів, тож виходить, що я іноземець.

— Ах, ну звісно ж! — вигукнув Солом'яник. — Я сам говорю мовою жувастиків, яка також є мовою Смарагдового міста. А ти, певно, розмовляєш мовою гарбузоголовців?

— Саме так, Ваша Величносте, — відповів гарбузовий страхопуд, уклоняючись Королю. — Тож навряд чи ми зможемо порозумітися.

— Оце так не щастить, то не щастить, — замислено промовив Солом'яник. — Доведеться нам шукати товмача.

— А хто такий товмач? — запитав Джек.

— Це людина, котра розуміє і твою мову, і мою. Коли говорю я, товмач пояснює тобі, що я кажу. А коли говориш ти, він перекладає мені твою мову. Товмач не тільки знає обидві мови, а ще й говорить ними.

— Гарно придумано, — промовив Джек. Його страшенно здивував такий простий розв'язок цієї проблеми.

Тим часом Солом'яник гукнув зеленобородого охоронця і наказав йому піти до міста й знайти такого городянина, котрий, окрім своєї мови, знав би ще мову бороданів, і негайно привести його до палацу.

Коли охоронець пішов, Солом'яник сказав:

— Не хочеш сісти, поки ми чекаємо?

— Ваша Величність, мабуть, забули, що я вас не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо вам хочеться, щоб я сів, ви повинні показати мені це якимось знаком.

Солом'яник зійшов із трону, підійшов до крісла та присунув його ззаду до Джека. Потім він різко штурхонув страхопуда, і той як стояв, то так і гепнув на подушки. Він упав не дуже вдало, тіло його зігнулося вдвоє, мов складаний ножик, і розпрямлятися йому довелося довго й нудно.

— Тобі зрозумілий цей знак? — манірно поцікавились Його Величність.

— Зрозуміліше не буває, — запевнив його Джек, беручись руками за гарбузову голову, котра перекрутилася на шиї, щоб повернути її на місце.

— Мені здається, тебе робили поспіхом, — зауважив Солом'яник, спостерігаючи, як Джек силкується розпрямитися.

— Ваша Величність справляє таке самісіньке враження, — бовкнув той перше, що спало на думку.

— Але між нами є одна відмінність, — вів далі Солом'яник. — Я можу зігнутися і не зламаюсь, а ти зламаєшся, та так і не зігнешся.

І тут до зали увійшов зеленобородий охоронець, ведучи за руку дівчинку. Вона справляла враження дуже приємної та дуже скромної особи, мала гарненьке личко, чудові зелені очі та зелене волосся. Гарненька спідниця із зеленого шовку сягала їй до колін, відкриваючи панчішки, вишиті гороховими стручками, та зелені оксамитові черевички, на яких замість пряжок красувалися пучечки зеленого салату. На пояску було вишито листки конюшини, а веселенька невеличка камізелька була розшита по краях блискучими смарагдами, причому всі камені були одного розміру.

— О, та це ж Джеллі Джем! — вигукнув Солом'яник, коли зелена дівчинка схилила перед ним свою вродливу голівку. — Скажи мені, люба, ти розумієш мову бороданів?

— Так, Ваша Величносте, — відповіла дівчина, — бо я сама родом із Північної країни.

— Тоді ти будеш нам за товмача, — сказав Солом'яник, — і перекладатимеш оцьому гарбузоголовому страхопудові все, що я казатиму, і пояснюватимеш мені його слова. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? — обернувся він уже до свого гостя.

— Нічогісінько, — відповів той.

— Тоді для початку запитай у нього, — промовив Солом'яник, обертаючись до Джеллі, — що привело його до Смарагдового міста?

Та замість питати, дівчина, котра очей не зводила зі страхопуда Джека, сказала:

— Такої дивовижі я ще не бачила. Хто тебе зробив?

— Хлопець на ім'я Чіп, — відповів Джек.

— Що він каже? — запитав Солом'яник. — Не вірю власним вухам. Що він сказав?

— Ваша Величносте, він говорить, що ви зовсім не маєте клепки, — стримано мовила дівчина.

Солом'яник занепокоєно засовався на троні й обмацав голову лівою рукою.

— Як, певно, гарно розуміти дві різні мови, — нарешті зітхнув він. — Люба моя, запитай-но його, що він скаже, коли його запроторять до в'язниці за образу правителя Смарагдового міста?

— Я вас не ображав! — обурено запротестував страхопуд.

— Тихо! Тихо! — урвав його Солом'яник. — Зачекай, поки Джеллі перекладе тобі, що я сказав. Скажи, навіщо нам товмач, якщо ти перебиватимеш його на кожному слові?

— Добре, я зачекаю, — похмуро погодився страхопуд, та коли він це казав, мармиза його усміхалася від вуха до вуха. — Юна леді, перекладайте, що сказав Король.

— Його Величність запитують, чи ви не зголодніли, — сказала Джеллі.

— О, анітрохи! — відказав Джек уже трохи веселіше. — Я взагалі не можу їсти.

— Ти диви, зовсім як я, — зауважив Солом'яник. — То що він сказав, дорога Джеллі?

— Він запитав, чи відомо вам, що одне з ваших очей намальовано більшим за друге, — пустотливо сказала дівчина.

— Не вірте їй, Ваша Величносте! — зарепетував Джек.

— Та я й не вірю, — спокійно мовив Солом'яник. Потім він уважно подивився на дівчину й запитав: — Ти впевнена, що розумієш мову бороданів?

— Цілком упевнена, Ваша Величносте, — сказала Джеллі Джем, щосили стримуючись, аби не розреготатися в присутності монаршої особи.

— Тоді чому мені здається, що я теж її розумію? — допитувався Солом'яник.

— Бо це одна й та сама мова! — пояснила дівчина, вже не стримуючи веселого сміху. — Невже Вашій Величності не відомо, що мова для всієї Країни Оз одна?

— То це правда? — вигукнув Солом'яник, відчуваючи полегшу після цих слів. — О, тоді я з легкістю перекладатиму свої слова сам!

— Ваша Величносте, це я в усьому винен, — сказав Джек, почуваючись повним йолопом. — Я подумав, що як ми живемо в різних країнах, то й мови у нас теж мають бути різні.

— Нехай це стане тобі добрим уроком на майбутнє, щоб ти більше ніколи й нічого не думав, — покартав його Солом'яник. — Якщо не вмієш мислити розумно, то мовчи й ні пари з уст, як справжній страхопуд. Тим більше, що ти і є страхопуд.

— Так, Ваша Величносте! — погодився Гарбузова Голова.

— Мені здається, — вів далі Солом'яник, помалу лагідніючи, — що не варто було переводити стільки добра заради того, щоб змайструвати такого нікчему.

— Запевняю Вашу Величність, що я нікого не просив мене створювати, — відказав Джек.

— Зрештою, як і я! — добродушно сказав Король. — А якщо вже ми так відрізняємося від звичайних людей, то чому б нам не стати друзями?

— Сердечно радий такій пропозиції! — вигукнув Джек.

— Що?! У тебе є серце? — здивувався Солом'яник.

— Ні.