Нові розслідування - Сторінка 5

Це на глибинному рівні підтверджує одна ніч в аргентинській літературі: та відчайдушна ніч, коли сержант сільської поліції вигукує, що не дозволить скоїти злочин, убивши такого відчайдуха, і починає битися проти своїх солдатів поруч з Мартіном Ф'єрро.

Для європейця світ – космос, у якому кожен внутрішньо відповідає тій функції, яку виконує; для аргентинця він – хаос. Європеєць і північноамериканець вважають гарною книгу, що здобула якусь премію; аргентинець припускає, що – незважаючи на премію – книга може бути непоганою. Взагалі аргентинець не вірить в обставини. Він може не знати історію про те, що серед людей завжди живуть тридцять шість праведників – Lamed Wufniks, – вони невідомі людям, але на них тримається світ; почувши цю історію, аргентинець не здивується, що праведники безіменні й невідомі… Аргентинський національний герой – самітник, який б'ється проти багатьох чи то нині (Ф'єрро, Морейра{556}, Чорна Мураха{557}), чи то в майбутньому, чи то в минулому (Сегундо Сомбра). Інші літератури не мають нічого схожого. Звернімося, приміром, до творчості двох видатних європейських письменників: Кіплінґа та Франца Кафки. На перший погляд, між ними немає нічого спільного, однак провідною темою одного є обстоювання порядку (автострада в "Kim"[318], міст у "The Bridge Builders"[319], римський мур у "Puck of Pook's НіІІ"[320]); а другого – нестерпна й трагічна самотність людини, яка не може знайти для себе бодай найскромнішого місця у світовому порядку.

Можуть завважити, що названі мною риси є суто негативними або анархічними; до того ж їх неможливо пояснити з політичної точки зору. Наважусь стверджувати протилежне. Найбільшою проблемою нашого часу (з пророчим осяянням її окреслив майже забутий нині Спенсер) є дедалі сильніше втручання Держави в дії індивіда; у боротьбі проти цього зла, ім'я якому комунізм і нацизм, аргентинський індивідуалізм, досі, можливо, непотрібний або шкідливий, знайде виправдання та свої завдання.

Без надії, але з ностальгією я розмірковую над абстрактною можливістю існування партії, яка була б близька аргентинцям; партії, яка пообіцяла б нам, сказати б, мінімум урядування.

Націоналізм прагне зачарувати нас видінням безмежно надокучливої Держави; ця утопія, втілена на землі, могла б зробитися рятівною, змусивши всіх вимріяти і зрештою створити її протилежність.

Буенос-Айрес, 1946 р.

Кеведо

Історія літератури, як і кожна історія, повна загадок. Жодна з них не бентежила й не бентежить мене так, як дивна часткова слава, що випала на долю Кеведо. У списках всесвітньо відомих імен його ім'я відсутнє. Я доклав чимало зусиль, аби збагнути причини цього безглуздого замовчування; якось в одній уже забутій лекції я, здавалося, знайшов причину в тому, що його суворі сторінки не породжують і навіть не терплять бодай найменшої сентиментальної паузи. ("Бути чутливим означає мати успіх", – завважив Джордж Мур). Для слави, казав я, письменникові зовсім не обов'язково виявляти сентиментальність, однак необхідно, щоб його твір або якась обставина біографії стимулювали патетику. Ні життя, ні мистецтво Кеведо, розмірковував я, не пасують для цих слізливих гіпербол, повторення яких віщує славу…

Не знаю, чи вірне моє тлумачення; нині я додав би до нього таке: потенційно Кеведо не нижчий за інших, але він не зміг знайти символ, який би заволодів уявою людей. Гомер має Пріама, котрий цілує руки вбивці Ахіллесові; Софокл має царя, котрий відгадує загадки і якого фортуна змушує відгадати власне жахливе приречення; Лукрецій має нескінченну зоряну безодню і суперечності між атомами; Данте – дев'ять кіл Пекла і райську Троянду; Шекспір – власні світи насильства та музики; Сервантес – щасливі перипетії Санчо й Дон Кіхота; Свіфт – республіку щасливих коней і озвірілих ієху; Мелвілл{558} – ненависть і любов Білого Кита; Франц Кафка – розгалужені огидні лабіринти. Не існує такого письменника, який мав би світову славу і не викарбував якийсь символ; і символ цей, варто нагадати, не завжди об'єктивний і не завжди лежить на поверхні. Ґонґора{559} або Маларме, наприклад, продовжують жити як типи письменника, котрий наполегливо працює над таємничим твором; Вітмен – як напівбожественний головний герой "Leaves of Grass"[321]. А від Кеведо залишився тільки карикатурний образ. "Найблагородніший з іспанських стилістів перетворився на кумедну фігуру", – завважив Леопольдо Лугонес ("Єзуїтська імперія", 1904, стор. 59).

Лем{560} сказав, що Едмунд Спенсер був "the poets' poet", поетом поетів. Про Кеведо довелося б сказати лише, що він літератор літераторів. Аби насолоджуватися Кеведо, треба бути (насправді чи потенційно) освіченою людиною; і навпаки: ті, хто не має літературних схильностей, не можуть насолоджуватися Кеведо.

Велич Кеведо – у слові. Вважати його філософом, теологом або (як хоче Ауреліано Фернандес Ґерра{561}) державним діячем – це помилка, до якої можуть призвести назви його творів, але не їхній зміст. Його трактат "Провидіння Господа, що завдає страждань тим, хто його заперечує, і винагороджує тих, хто в нього вірить: вчення, виведене із хробаків і страждань Йова" віддає перевагу залякуванню над розмірковуванням. Як і Цицерон ("De natura deorum"[322], II, 40–44), він доводить існування божественного порядку за допомогою порядку, що спостерігається серед зірок, "чисельної республіки світил", і, завершивши цей зоряний варіант космологічного доказу, додає: "Небагато людей зовсім заперечували існування Бога; зараз я виставлю на осудовище тих, хто знехтував Його, це: Діагор із Мілета{562}, Протагор із Абдера{563}, учні Демокрита й Феодора{564} (на ім'я Безбожник), а також Біон із Борисфена{565}, учень нечестивого й божевільного Феодора", а це вже звичайний тероризм. В історії філософії існують учення – ймовірно, облудні, – які вражають людську уяву незбагненними чарами: вчення Платона й Піфагора про переселення душі в різні тіла; вчення гностиків про те, що світ є творінням ворожого або примітивного Бога. Кеведо, котрий прагне лише істини, не піддається цим чарам. Він пише, що переселення душ – це "тваринна дурість" і "брутальне безумство". Емпедокл із Акраганта стверджував: "Я був хлопчиком, дівчиною, кущем, птахом і німою рибою в морі"; Кеведо зазначає ("Провидіння Господа"): "Суддею та законодавцем цього безладу зробився Емпедокл, людина така безумна, що хоч і твердила, нібито була рибою, проте змінила свою природу на цілком протилежну й загинула метеликом у Етні; забачивши море, в якому він нібито жив, Емпедокл кинувся у вогонь". Гностиків Кеведо обзиває негідниками, покидьками, навіженими та дурисвітами ("Свинарники Платона", in fine[323]).

Його "Політику Бога і правління Господа нашого Христа", на думку Ауреліано Фернандеса Ґерри, слід розглядати "як довершену систему урядування, найбільш вдалу, благородну й доречну". Щоб належно оцінити такий відгук, досить нагадати, що сорок сім розділів цієї книги не мають іншого підґрунтя, крім доволі дивної гіпотези, нібито всі діяння та слова Христа (котрий, як відомо, був Rex Judaeorum[324]) є таємними символами, у світлі яких політик мусить вирішувати свої проблеми. Вірний цій кабалістиці, Кеведо з епізоду із самаритянкою виводить, що податки, які вимагають королі, мають бути невеликими; з епізоду з хлібами та рибами – що королі мають задовольняти потреби; з повторення формули sequebantur[325] – що "король має вести за собою міністрів, а не міністри короля…" Довільність методу дивує тут так само, як і тривіальність висновків. Однак Кеведо рятує – або майже рятує – достоїнство мови[326]. Неуважному читачеві цей твір може видатися повчальним. Схожа невідповідність притаманна і "Марку Бруту", де ідея не так варта уваги, як періоди. У цьому трактаті досягає досконалості найбільш вражаючий зі стилів, до яких вдавався Кеведо. На його лапідарних сторінках іспанська мова неначе повертається до важкої латини Сенеки, Тацита й Лукана, до болісної й суворої латини срібної доби. Дивовижний лаконізм, інверсія, майже алгебраїчна точність, протиставлення, сухість, повторювання слів надають цьому тексту примарної філігранності. Чимало періодів заслуговують або близькі до того, щоб бути поцінювані як досконалі. Наприклад цей: "Вшанували листям лавра вельможний рід; тріумфальними вигуками винагородили за великі й славетні звитяги; статуями звеличили майже божественне життя; і щоб не втратили дорогоцінні привілеї листя й трави, мармур і вигуки, їх зробили недоступними для претензійності і вшановували лише чесноти". Інші стилі Кеведо часто застосовував так само успішно: начебто розмовний стиль у "Пройдисвіті", визивний, вакханальний (але не алогічний) стиль у "Часі віддяки".

"Мова, – зазначив Честертон ("Дж. Ф. Вотс", 1904, стор. 91), – явище не наукове, а художнє; її вигадали воїни та мисливці, й вона набагато давніша за науку". Кеведо ніколи так не вважав, для нього мова була передусім знаряддям логіки. Банальні чи споконвічні образи поезії – порівняння води з кришталем, рук – зі снігом, очі, що сяють, мов зорі, і зорі, що дивляться, наче очі, – дратували його своєю заяложеністю, але ще більше своєю фальшивістю. Засуджуючи їх, він забув, що метафора – це миттєве зіткнення двох образів, а не методичне зіставлення двох предметів… Він так само зневажав ідіоми. Маючи намір "виставити їх на глум", він скомпонував із них збірник під назвою "Плутана оповідь"; багато зачарованих поколінь воліло бачити у цьому доведенні до абсурду музей витонченості, божественна місія якого полягала в тому, щоб урятувати від забуття такі слова та вирази, як zurriburi, abarrisco, cochite hervite, quitame allá esas pajas, a trochimoche[327].

Кеведо неодноразово порівнювали з Лукіаном із Самосати. Однак існує суттєва відмінність: Лукіан, б'ючись у II столітті з олімпійськими богами, творить релігійну полеміку; Кеведо, повторивши цю атаку в XVII столітті нашої ери, обмежується дотриманням літературної традиції.

Розглянувши бодай стисло його прозу, переходжу до обговорення його поезії, не менш різноманітної.

Якщо любовні вірші Кеведо розглядати як свідчення пристрасті, вони незадовільні; якщо ж бачити в них гру гіпербол, свідомі вправи в дусі Петрарки, вони зазвичай чарівні.