Обеліск - Сторінка 6

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І що ти думаєш? Мороз раптом як скочить з веранди і накульгуючи через двір — туди. "Стійте! — кричить. — Не бийте!"

Миклашевич і справді зупинився, перестав бити, сопе, звіром позирає на вчителя, а той підходить, вириває Павликову руку з батькових і каже тремтливим голосом: "Ви у мене його не заберете! Зрозуміли?" Миклашевич, розлючений, — до вчителя, але й Мороз, незважаючи, що каліка, теж груди вперед і готовий до бійки. Ну, тут уже ми наспіли, розборонили, не дали побитися.

Розборонити розборонили, а далі що? Павлик у школу втік, батько лається й погрожує, я мовчу. Міліціонер чекає, йому що, він виконавець. Ну, якось утихомирили обох, Миклашевич пішов на шосе, а ми утрьох лишилися — що робити? Тим паче, що Мороз одразу ж оголосив із властивою йому категоричністю: такому батькові хлопця не віддам.

Повернулися ми з міліціонером до району ні з чим, наказ прокурора не виконали. Передали всю цю справу на виконком, призначили комісію, а батько тим часом подав у суд. Словом, було клопоту і неприємностей Морозу й мені — обом вистачило. Та Мороз усе-таки домігся свого: комісія вирішила передати хлопця в дитбудинок. Щоправда, з виконанням цієї соломонової ухвали Мороз не поспішав і, мабуть, мав рацію.

Тут треба згадати ще про одну обставину. Річ у тому, що, як я вже казав, школи тоді створювалися заново, всього не вистачало. Кожного дня до району приїжджали із сіл учителі, скаржилися на умови, просили то парти, то дошки, то дрова, то гас, то папір і, звичайно ж, підручники. Підручників не вистачало, мало було бібліотек. А читали багато, читали всі: школярі, вчителі, молодь. Книжки діставали де тільки могли. Мороз, коли приїжджав у містечко, найбільше напосідав на мене з одним проханням: дай книжок. Дещо я, звичайно, йому давав, коли привозили, але зрозуміло, небагато. До того ж, сказати правду, думав: школа маленька, навіщо йому там велика бібліотека? Тоді він почав діставати книжки сам.

Кілометрів за три від районного містечка, може, ви знаєте, є таке село Княжеве. Село звичайнісіньке, нічого там князівського немає, але тоді неподалік стояв панський маєток, — у війну при німцях згорів. А за поляків там жив якийсь багатий пан, після нього зосталася велика бібліотека. Я там був якось подивився, — здається, нічого придатного. Книжок багато, нові й старі, але всі польською та французькою мовами. І от Мороз випросив дозвіл з'їздити туди, відібрати дещо для школи.

І знаєш, йому пощастило. Десь на горищі, здається, розшукав скриню із російськими книжками, і серед усього не дуже вартісного — різних там річних комплектів "Нивы", "Мира божьего", "Огонька" — виявилося зібрання творів Толстого. Мені він про це не сказав нічого, а першого ж вихідного дня взяв у Сельці підводу, учня, отого переростка, що пиляв із ним дрова, — і знову у Княжеве. Та було це ранньої весни, дорога розкисла, як на ту біду, зламався міст, близько під'їхати до маєтку ніяк. Тоді він почав носити книжки через річку по льоду. Все йшло добре, та наприкінці, вже в потемках, провалився коло берега. Щоправда, нічого страшного тоді не сталося, але намочив ноги до колін і захворів. Та дуже захворів — цілий місяць лежав. Запалення легень.

Мені сказав про це дядько із Сельця, що приїжджав у містечко, і от я сушу голову: як бути? Учитель хворіє, школу хоч закривай. Пані Ядзя, пам'ятаю, тоді вже не працювала, виїхала кудись, заміни йому ніякої, от, певно, дітям привілля. Знаю, треба поїхати в Сельце, але часу немає — мотаюся по району, організовую колгоспи. І все ж одного разу проїздом завернув у ту алейку. Треба, думаю, провідати Мороза, чи живий хоч Заходжу в коридор — на вішалці повно одягу. Ну, думаю, слава богу, Мороз одужав, мабуть, веде заняття. Розчиняю двері в клас, стоять штук десять парт, і — порожньо. Що, думаю, за лихо, де ж діти? Прислухався: десь наче розмова, тиха така, лагідна, ніби хтось молиться. Ще прислухався: зовсім диво — чую монолог князя Андрія під Аустерліцом. Знаєш, це: "Где оно, это высокое небо, которого я не знал до сих пор и увидел нынче… И страдания этого я не знал также… Да, я ничего этого не знал до сих пор. Но где я?"

Мені теж подумалося: де я? Такого я не чув уже десять років, а колись, ще студентом, цей уривок сам декламував на літературному вечорі.

Тихенько, звичайно, прочиняю двері — в Морозовій боковій кімнаті повно дітей, сидять хто де: на столі, на лавках, на підвіконні й на підлозі. Сам Олесь Іванович лежить на своїй канапці, вкритий кожушком, і читає. Читає Толстого. І така тиша й увага, що муха пролетить — почуєш. На мене ніхто не звертає уваги — не помічають. І я стою, не знаю, що робити. Найперше бажання: зачинити двері та їхати назад.

Але зразу ж схаменувся: все-таки я начальство, завідувач райвно і відповідальний за педпроцес у районі. Це добре — читати Толстого, але ж і програму виконувати треба. А коли вже ти можеш читати "Війну і мир", так, певне, й навчати можеш? А то чого ж учням брести за стільки кілометрів у те Сельце Приблизно так й сказав Морозу, коли ми відправили учнів і лишилися самі. А він мені говорить, що всі ті програми, весь той матеріал, який він пропустив з учнями за місяць хвороби, не вартий двох сторінок Толстого. Я дозволив собі не погодитися, і ми посперечалися.

Тієї весни Мороз вивчав Толстого, сам перечитав усе його зібрання, багато що прочитав учням. То була наука! Це тепер, знаєш, будь-який студент чи навіть старшокласник, тільки почни із ним розмову про Толстого або про Достоєвського, зразу ж випалить тобі всі їхні хиби, помилки і обмеженість. Про велич і значення будеш іще допитуватись, а от недоліки їхні в кожного розкладені по поличках. Навряд чи хто пам'ятає, на якій горі лежав поранений під Аустерліцом князь Андрій, а вже про хиби Толстого знає кожний. А Мороз от не розкладав нічого не поличках — просто читав учням і сам вбирав у себе геть усе, душею вбирав. Чутлива душа — вона чудово сама розбереться, де добре, а де таке собі. Добре увійде в неї як своє, а таке собі швидко забудеться. Все розділиться, як на вітрі зерно від полови. Тепер я зрозумів це прекрасно, а тоді що ж… Був молодий та ще й начальник.

Завжди в хлоп'ячій компанії є хтось один, старший чи розумніший, що своїм характером чи авторитетом швидко підпорядковує собі інших. У тій школі в Сельці, як мені потім казав і Миклашевич, таким заводієм став Коля Бородич. Якщо ти пам'ятаєш, його прізвище стояло першим на пам'ятнику, а тепер стало другим, після Мороза. І це правильно. В усій отій історії з мостом саме Коля зіграв першу скрипку. Трагічну, звичайно, скрипку. Але що ж…

Я бачив його кілька разів, завжди він був поруч із Морозом. Плечистий такий, примітний юнак з упертим, мовчазним характером. Судячи з усього, дуже любив учителя. Просто був відданий йому безмежно. Щоправда, я ніколи не чув од нього жодного слова — завжди позирає спідлоба і мовчить, наче сердиться за щось. Було йому на той час, мабуть, років шістнадцять. За поляків, звичайно, не дуже навчався, у Мороза ходив у четвертий клас. І ще одна деталь: у сороковому закінчив той четвертий, далі треба було переходити в НСШ за шість кілометрів, у Будиловичі. Так він не пішов. Попросився у Мороза другий рік ходити в четвертий. Аби в Сельці.

Мороз, окрім того що навчав за програмою та влаштовував позаурочне читання книжок, займався ще й самодіяльністю. Художньою, звісно. Ставили, пам'ятаю, "Павлинку", інші п'єси, декламували, співали, ну як заведено. І, певна річ, були в них антирелігійні номери, всілякі там байки про попа і ксьондза. І оті номери, мабуть, комусь не сподобалися, про це дізнався й скрилівський ксьондз, котрий під час служби на якісь там свята зневажливо бовкнув про учителя із Сельцівської школи. Як з'ясувалося потім, негідно образив його за кульгавість, наче він був у тому винен. До речі, про це довідалися пізніше. А спершу сталося от що.

Одного разу в їдальні зустрічає мене прокурор, усе той же Сивак, і каже: зайди в прокуратуру. Я вже говорив, що страшенно не любив цих візитів, але ж не відмовишся, мусиш іти. І ось, виявляється, в прокуратуру надійшла скарга від скрилівського ксьондза на злодія, що вліз у святий храм і опоганив вівтар, чи як там у них, католиків, називається ця штуковина. Щось написав там. Прислужники, одначе, спіймали осквернителя, ним виявився сельцівський школяр Микола Бородич. Тепер ксьондз і група парафіян звертаються до влади з проханням покарати зловмисника і його вчителя.

Що тут робити — знову розбиратися? Через тиждень у Сельце виїжджає слідчий, дільничний, якесь духовне начальство з Гродно. Бородич не відмовляється: так, хотів помститися ксьондзу. Але за кого й за що — не говорить. Йому кажуть: не зізнаєшся щиро — засудять, не подивляться, що недоліток. "Ну й хай, — каже, — засудять".

І що ти думаєш, чим скінчилося? Мороз усю провину взяв на себе, довів начальству, немовби все це — результат його не зовсім продуманого виховання. Їздив кудись у центр, клопотав — і хлопцеві дали спокій. І ксьондзи відчепилися. Чи треба говорити, що після цього не тільки школярі з Сельця, але й селяни з усієї округи стали дивитися на Мороза, як на якогось заступника. Що в кого було тяжкого чи незрозумілого — всі до нього йшли в школу. Цілий консультаційний пункт з різних питань відкрив. І не лише пояснював чи давав поради, ще й сам клопотався про все. Кожну вільну хвилину — то в район, то в Гродно. По оцьому самому шосе — на підводах чи випадкових, не частих тоді машинах, а то й пішки. І це кульгавий чоловік з ціпком. І не за гроші, не з обов'язку — так просто. За покликанням сільського вчителя.

Знайди тепер такого вчителя.

Певне, ми йшли по цьому шосе годину, якщо не "більше. Стало вже зовсім темно. Земля поринула в морок, туман оповив низини, сосновий ліс недалеко від дороги зачорнів нерівним зубчатим гребенем на світлуватому краї неба, де одна за одною запалювалися на ніч зірки. Було тихо, не холодно, але свіженько й дуже привільно на спустілій осінній землі, трохи пахло свіжою ріллею з полів, а з дороги — пилюгою, нафтою, асфальтом. Я слухав Ткачука і підсвідомо вбирав у себе урочисту велич ночі, неба, де над сонною землею починалося своє, незрозуміле, вічне й недосяжне нічне життя.