Обеліск - Сторінка 7

На небокраї, обіч дороги вже виразно і спокійно горіли сім зірок Великої Ведмедиці, над ними мигтів ківшик Малої з Полярною у хвості, а попереду, якраз над шосе, тоненько й гостро виблискувала зірка Рігеля, немов штемпель на ріжку сріблястого конвертика Оріона. І я мимоволі подумав: які все ж недолугі у своїй неприродній красивості грецькі міфи, хоч би от і про цього красеня Оріона, коханця богині Еос, якого вбила із ревнощів інша богиня, Артеміда. Однак ця оперна смерть вражає і чарує людство протягом тисячоліть його історії. Можливо, і в наш час багато хто погодився б на його місці на таку легендарну смерть і особливо на його космічне безсмертя у вигляді цього туманного сузір'я край зоряного нічного неба. На жаль, це недоступно нікому.

Міфологічні трагедії так мало схожі на наші земні, як опера на саме життя, хоч би ось і в тому самому Сельці, про яке тепер, переживаючи усе знову, оповідав мені Ткачук.

— І ось — війна.

Знаєш, хоч скільки ми до неї готувались, хоч як зміцнювали оборону, скільки читали, думали про неї, а звалилася вона несподівано, наче буря в погожий день. За три дні від початку, якраз у середу, тут уже були німці. Місцеві, тутешні селяни, знаєш, ті вже звикли за свій вік до частих перемін: як-не-як, а за життя одного покоління — третя зміна влади. Звикли, ніби так і повинно бути. А ми — східняки. Це було таке нещастя — хіба ми думали коли, що на третій день опинимося під німцем! Пригадую, надійшов наказ організувати винищувальний загін, щоб виловлювати німецьких диверсантів і парашутистів. Я кинувся збирати учителів, об'їздив шість шкіл, в обід на роварі прикотив у райком, а там нікогісінько. Кажуть, райкомівці тільки що поскидали в полуторку свої речі й поїхали на Мінськ, шосе, мовляв, німці уже перерізали. Я спершу не повірив. Якщо — німці, то повинні ж десь відступати наші, чи що. А від початку війни тут жодного нашого солдата ніхто не бачив. Але ті, що таке казали, не обманювали — надвечір у містечко й справді в'їхало штук шість всюдиходів на гусеничному ходу, а в них повно справжнісіньких фріців.

Я і ще троє хлопців — двоє вчителів та інструктор райкому — городами прошмигнули в жито, далі в ліс і подалися на схід. Три дні йшли — без доріг, болотами коло Німану, кілька разів потрапляли в таку халепу, що злодію не побажаєш, думали — каюк. Учителя одного, Сашка Крупеню, поранило в живіт — що робити? А де фронт — біс його знає, не доженеш, мабуть. Кажуть, що й Мінськ уже під німцем. Бачимо, до фронту не дійдемо, загинемо всі. Лишатися — а де? В чужих людей не дуже зручно, та й як попросишся? Вирішили повертатися назад, все ж у районі хоч люди свої. За півтора року познайомилися з багатьма.

І тут, розумієш, виявилося, що ми погано все-таки знали цих людей. Скільки разів зустрічалися, гомоніли, навіть за чаркою іноді сиділи, здавалося, всі добрі, хороші, щирі люди. А на ділі виявилося трохи не так. З пораненим приволоклися в Старий Двір — хутір такий неподалік од лісу, осторонь від доріг, німців там наче ще й не було. Ну, гадаю, якраз підходяще місце, щоб пересидіти якихось пару тижнів, поки наші потурять німців. На більший термін тоді не розраховували — що ти! Коли б хто сказав, що війна затягнеться на чотири роки, його б панікером або провокатором назвали. Крупені тим часом погано стало, далі йти не можна. І я пригадав, що у Старому Дворі в мене є знайомий активіст, грамотний такий чоловік Усолець Василь. Колись ночував у нього після зборів, погомоніли тоді по щирості, сподобався чоловік: розумний, хазяйновитий. І дружина — моложава така жінка, гостинна, охайна, не така, як деякі. Грибами солоними частувала. У хаті квітів повно, всі підвіконня ними заставлено. Ну, то ми пізно вночі й зайшли до цього Усольця. Так і так, мовляв, треба допомогти, поранений і так далі. І що, думаєш, наш знайомий? Вислухав і на поріг не пустив. "Скінчилася тут, — каже, — ваша влада!" І так грюкнув дверима, що аж зі стріхи посипалося.

Дала притулок нам тоді проста тітка — троє дітей малих, старший хлопчик глухонімий, чоловік в армії. Як довідалася, що поранений (перед тим ми заходили до іншої сім'ї в крайню хату), як дізналася, хто ми такі, всіх забрала до себе, бідного Крупеню обмила, нагодувала курячим бульйончиком і сховала під снопами в клуні. І все, пам'ятаю, охала: може, й мій, бідненький, десь так мучиться! Видно, любила свого бідненького, а це, брате, завжди щось та важить. Ну, а Крупеня за тиждень помер, не допоміг і курячий бульйончик: почалося зараження крові. Крадькома закопали вночі скраю кладовища. А що ж далі робити? Посиділи ще тиждень у тітки Ядвіги, і я почав розшукувати яких-небудь партизанів. Думаю, повинні ж бути десь наші. Не всі ж на схід повтікали. Без партизанів ні одна війна у нас не обходилася — скільки про це книжок написано.

І знаєш, натрапив-таки на групу оточенців, чоловік із тридцять. Командував ними майор Селезньов, кавалерист, рішучий такий чоловік, родом з Кубані, мастак лаятися, накричати, навіть застрелити під гарячу руку міг. А взагалі справедливий. І що цікаво: ніколи не вгадаєш, як він до тебе поставиться, яким боком. Щойно загрожував кулю в лоба пустити за іржавий затвор гвинтівки, а через годину оголошує тобі подяку за те, що на марші перший хату помітив, де була можливість підживитися. А про затвор він уже й забув. Такий був чоловік. Спочатку він мене дивував, потім — нічого, звик до його кавалерійського норову. В сорок другому під Дятловом ішов першим по стежці, за ним ад'ютант Сьома Цариков та всі інші. І треба ж — якийсь поліцай з переляку пальнув раз од мосту і прямо командирові в серце. Ось тобі й доля. У скількох страшних боях брав участь — і нічого. А тут одна за всю ніч куля і — в командира.

Так, Селезньов був чоловік особливий, і голову мав на плечах неабияку. На рожен не ліз, як декотрі. Запальний більше на словах, а коли до діла доходило — думав. Два перших місяці посиділи в лісі, на Вовчих ямах — так називається місцина за Якимівським лісництвом. Потім уже, в сорок третьому, як ми перейшли в пущу, там отаборилася Кіровська бригада. А тоді, спочатку, ми обживали ці ями. Чудове, скажу тобі, місце: ліс, болото, а там то пагорки, то ями, вибої — чорт ногу зламає. Ну, погрілися трохи в землянках, призвичаїлися до лісового життя. Не знаю, чи підказав хто, чи майор сам зрозумів, що війна не на кілька місяців — мабуть, на довше затягнеться — і що без місцевих йому не обійтися. Тому й прийняв у своє кадрове військо мене та ще кількох: начальника міліції з Пружан, студента одного, голову сільради з секретарем. А на Жовтневі свята і прокурор наш, товариш Сивак, з'являється, теж до фронту не дійшов, вернувся. Спочатку рядовим був, а потім начальником особвідділу поставили. Але це потім уже, під осінь, як Селезньова не стало. А тоді вирішили, що, поки спокійно, треба порядок навести та налагодити сякі-такі зв'язки з селами, відновити знайомство з надійними людьми, пошугати на хуторах оточенців, які до молодиць поприлаштовувались. Передусім розіслав майор усіх місцевих, тутешніх, а таких чоловік дванадцять тоді вже назбиралося, — кого куди. Мене з прокурором, зрозуміло, у наш колишній район. Ризик тут, звичайно, більший, ніж в іншому місці, — все-таки багато людей нас знали, могли впізнати. Але зате й ми знали більше і трохи вже орієнтувалися, кому можна довіритись, а кому ні. Та й вигляд наш був не колишній, не одразу й пізнаєш, обросли бородами, одяг порваний. Прокурор у чорній шинелі залізничника, а я в сірячині й чоботях. В обох торби за плечима. Немов жебраки якісь.

Насамперед вирішили зайти в Сельце.

Не в маєток, а в село, там якихось півверсти, — через лужок, певно, ти знаєш. У селі прокурор мав знайомого активіста, депутата сільради, от ми до нього й попрямували. Проте спершу, знаєш, ради остороги зайшли до однієї хати на Гриньовських хуторах — ту саму, що після війни завмаг із Рандулич купив та біля сільмагу поставив. Господиня в Польщу виїхала, років зо три хата стояла пусткою, от завмаг і купив її. А під час війни там жили три дівчини при матері, невістка — синова дружина (син у польсько-німецьку війну запропастився десь, потім аж у Андерса об'явився). Поки ми онучі сушили, дівчата нам усе й розповіли. І про новини в Сельці теж. Виявляється, добре зробили, що спершу зайшли до цих польок, а то б набралися біди. Річ у тому, що цей прокурорів знайомий ходив уже з білою пов'язкою на рукаві — поліцаєм став. Покректав мій прокурор од такої новини, а я, признатися, зрадів: було б гірше, якби отак потрапили до рук поліцаєві. Але незабаром настала й моя черга дивуватися та бентежитись — це коли я спитав про Мороза. Каже невістка: "Мороз у школі все працює". — "Як працює?""Дітей, — каже, — вчить". Виявляється, тих самих своїх дітей позбирав на селах, німці дали дозвіл відкрити школу, от і вчить. Щоправда, вже не в Габрусевому палаці — там поліцейська катівня тепер, — а в одній хаті в Сельці.

Отака метаморфоза! Від кого-кого, а від Мороза такого не чекав. Щоб працювати при німцях!? А тут і прокурор висловлюється в тому ж розумінні, що давно треба було цього Мороза репресувати — не наша людина. Я мовчу. Думаю, думаю і ніяк не можу погодитись, що Мороз — німецький учитель. Сидимо біля грубки, дивимося на вогонь і мовчимо. Що робити? Налагодили зв'язки, називається. Один — поліцай, другий — німецький служака, хороші ми кадри виховали в районі за два роки.

І знаєш, думав я, думав і надумав сходити все ж уночі до Мороза. Невже, думаю, він продасть мене? Та я його, коли так, гранатою підірву. Гвинтівки не було, а гранату мав. Селезньов заборонив брати з собою зброю, але гранату я все-таки прихопив на всякий випадок.

Прокурор відраджував, але я не піддався. Мабуть, такий уже характер з дитинства: чим більше мене переконують у супротивному, з чим я не згоден, тим більше мені хочеться по-своєму зробити. Не дуже це сприяє у житті, але що ж. Правда, прокурор тут ні при чім. Він просто боявся за мене, думав, щоб не довелося одному повертатися до своїх.

Дівчата розповіли, як знайти Мороза. Третя хата від колодязя, з двору ганок. Живе в старенької бабусі. Через вулицю в іншій хаті його школа.

Стемніло — пішли.