Обіцянка

ОБІЦЯНКА

Реквієм детективному жанрові

У березні цього року товариство імені Андреа Дагін-дена в Курі запросило мене прочитати доповідь про мистецтво писати детективні романи. Коли я вийшов із поїзда, вже сутеніло. З важких хмар на змерзлу, затужавілу землю нудно падав сніг. Засідання товариства відбувалося в будинку Комерційної спілки. Людей прийшло небагато, бо саме в цей час в актовому залі гімназії Еміль Штайгер читав лекцію про творчість пізнього Гете. Я говорив без запалу, тож і слухачів не міг захопити, і вони почали виходити, перш ніж я скінчив доповідь. Трохи порозмовлявши із членами правління, з двома-трьома вчителями гімназії, що теж радше слухали б про пізнього Гете, та ще з однією дамою, почесною опікункою Схід-ношвейцарської спілки хатніх робітниць, я одержав гонорар та гроші на витрати в дорозі й подався до готелю "Козерог", поруч вокзалу, де мені замовили номер.

Але й тут я не знайшов собі розради. Читати не було чого, крім німецької "Віртшафтсцайтунг" та давнього номера "Вельтвохе"; тиша в готелі панувала неймовірна, а про сон я не хотів і думати зі страху, що ніколи вже не прокинуся. Ніч здавалася нескінченною, таємничою. Сніг уже не йшов, усе завмерло, вітер ущух, ліхтарі на вулиці не гойдалися, ніде ані людини, ані тварини, тихо-тихо, тільки десь далеко, за вокзалом, щось раз загуло.

Я пішов у бар випити хіба ще чарку віскі. Крім літньої барменки, там був якийсь чоловік, і тільки-но я сів, він одразу ж мені відрекомендувався. То був доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції, високий, огрядний чоловік, вбраний за давньою модою, із золотим ланцюжком до годинника впоперек жилетки, що тепер не так часто й побачиш. Попри свої літа, він мав чорну чуприну, яка лужилася догори, і пухнасті вуса. Він сидів біля стойки на високому стільчику, пив червоне вино, курив сигару "Баянос" і називав барменку на ім'я. Говорив він гучно, жваво розмахував руками, анітрохи не манірився, водночас і приваблюючи мене цим і відлякуючи.

Коли вже було близько третьої ночі і слідом за першою чаркою "Джонні Уокера" випито ще по чотири, він запропонував відвезти мене вранці на своєму "опель-капітані" до Цюріха. Я погано знав околиці Кура та й взагалі цю частину Швейцарії, тож охоче пристав на його пропозицію.

Доктор Г. прибув до Граубюндена у складі якоїсь федеральної комісії і, затримавшись через негоду, пішов знічев'я послухати мою доповідь, але тепер не став мені нічого казати, тільки зауважив:

— Ви говорили не дуже вправно.

Вранці ми поїхали. Ще вдосвіта я випив дві таблетки медоміну, аби хоч трохи поспати, і тепер сидів, немов спаралізований. І досі ще добре не розвиднілося, дарма що був уже день. Серед темних хмар де-не-де проблискував клапоть металевого неба. Хмари поволі, нехотя розступалися, важкі, похмурі, ще повні снігу; здавалося, зима не хоче йти з цього краю. Місто звідусіль обступали гори, але в них не було нічого величного, вони скорше нагадували купи накиданої землі, ніби тут колись копали велетенську могилу.

Сам Кур був кам'яний, сірий, з чималими адміністративними будівлями. Я не йняв віри, що тут у людей росте виноград. Ми спробували проїхати до старої частини міста, однак важка машина заблукала у вузеньких глухих провулках і вуличках, де дозволялося їхати тільки в один бік. Аби вибратися з того лабіринту, доводилося давати задній хід, та ще по асфальту, що взявся ожеледдю; тож ми щиро зраділи, коли місто нарешті лишилося позаду, хоч я так і не роздививсь як слід старовинної єпископської резиденції. То вже скидалося на втечу.

Я куняв, знеможений, ніби налитий свинцем, а попереду марою виринала з-під низьких хмар холодна снігова рівнина і поволі зникала за нами. Не знаю, чи довго це тривало. Потім ми обережно проминули велике село чи містечко, і зненацька засяяло сонце, засяяло так яскраво й сліпуче, що сніг одразу почав танути. З землі знявся білий туман, огорнув засніжені поля і знову сховав з-перед моїх очей рівнину. То був наче лихий сон, ніби хто наводив ману, щоб я ніколи не побачив цього краю і цих гір.

— Знов мене пойняла втома, та ще під колесами неприємно шурхотіла жорства, що нею була всипана дорога; біля якогось моста нашу машину занесло на слизьке; потім ми перепускали військовий транспорт. Вітрове скло в машині було вже таке заляпане, що "двірники" не могли з ним упоратися. Г. сидів обіч мене за кермом, похмурий, зосереджений, пильнуючи важкої дороги. Я вже каявся, що пристав на його запрошення, і кляв віскі й медомін. Та далі потроху кращало. Долину знов стало добре видно, вона мов ожила: скрізь ферми, то тут, то там невеличкі підприємства, все охайне й небагате, на шляху вже ні снігу, ні криги, він ще мокро виблискує, але цілком безпечний, тож можна їхати швидко. Гори розступилися, стали не такі гнітючі, і невдовзі ми спинилися біля автозаправної станції.

Будинок справляв якесь дивне враження, певне, тому, що надто вирізнявся на тлі охайного швейцарського краєвиду,— жалюгідний і сирий, аж вода струмками збігала з нього. Одна половина його була цегляна, а друга— звичайна повітка; її дощану стіну, що виходила на дорогу, геть усю позаліплювано рекламами; клеїти їх почали, мабуть, давно, бо вже утворилися цілі шари тих плакатів: "Тютюн фірми "Бурус" пасує і до сучасної люльки", "Пийте "Сухе канадське", "Вітаміни", "Молочний шоколад Ліндта" і таке інше. Бічну стіну прикрашала величезна реклама: "Шини Піреллі". Проти цегляної половини будинку, на нерівному, погано заасфальтованому майданчику стояли дві пошарпані бензоколонки; усе це справляло неймовірно гнітюче враження, дарма що сонце сяяло тепер щосили і майже пекло.

— Вийдімо з машини,— запропонував колишній начальник поліції, і я слухняно вийшов, не розуміючи навіщо, але радий подихати свіжим повітрям.

Біля прочинених дверей на кам'яній лавці сидів старий чоловік. Неголений і невмитий, він був одягнений у світлу куртку, заношену, всю в плямах, і в темні зашмаровані штани, що їх колись одягали до смокінга; на ногах — старі капці.

Він безтямно втупився очима кудись поперед себе, і ще здалеку я відчув горілчаний дух. Абсент. Увесь брук навкруги кам'яної лавки був засмічений недокурками, що плавали в калюжах талого снігу.

— Добридень! — привітався начальник поліції, чогось, як мені здалося, знітившись.— Налийте, будь лас-

ка, бензину. Суперу. Та повитирайте шибки.— І він повернувся до мене: — Ходімо всередину.

Тільки тепер я помітив над єдиним вікном вивіску (шмат червоної бляхи), а над дверима — напис: "До Рози".

Ми ввійшли в брудний коридор, де смерділо горілкою та пивом. Начальник поліції пішов уперед і відчинив двері — певне, він тут уже бував. У господі, темній і злиденній, стояло кілька нефарбованих столів і лавок, а стіни прикрашали портрети кінозірок, повирізувані з ілюстрованих журналів; австрійське радіо передавало тірольські комерційні ціни; за стойкою ледве видно було худорляву жінку в халаті. Вона курила сигарету й мила склянки.

— Дві кави з вершками,— замовив начальник поліції. Жінка заходилася варити каву, а з сусідньої кімнати

вийшла неохайна кельнерка, як на мене — років тридцяти.

— їй шістнадцять,— пробурмотів начальник поліції. Дівчина поставила перед нами посуд. На ній була

чорна спідниця й біла, майже не застебнута кофта, одягнена на голе тіло. Обличчя невмиване, а біляве волосся— либонь, таке було колись і в жінки за стойкою — незачесане.

— Спасибі, Аннемарі,—мовив начальник поліції та поклав на стіл гроші.

Дівчина нічого не відповіла, навіть не подякувала. Ми мовчки випили каву. Жахливу каву. Начальник поліції закурив свою "Баянос". Австрійське радіо тепер повідомляло про рівень води. Дівчина попленталася до сусідньої кімнати, де виднілося щось біле— певно, незасте-лене ліжко.

— їдьмо,— сказав начальник поліції.

Вийшовши з будинку, він глянув на лічильник бензоколонки й розрахувався зі старим, що вже налив бензин і прочистив шибки.

— До побачення! — попрощався начальник поліції, і знову мені вчулася в його голосі якась безпорадність.

Старий і цього разу нічого не відповів. Він знов уже сидів на своїй лавці, безтямно втупившись уперед себе згаслими очима. Та коли ми підійшли до "опель-капіта-на" і востаннє озирнулися, він раптом стиснув кулаки, звів їх догори й уривчасто прошепотів:

— Я чекаю, чекаю, він прийде, він прийде!

На його обличчі світилася тепер безмежна впевненість.

— Як щиро казати,— почав доктор Г. згодом, коли ми наважились поїхати Керенцським перевалом (шлях знову взявся ожеледдю, під нами холодно виблискувало непривітне Валенське озеро; до того ж мене знову пойняла важка втома від медоміну, від згадки про віскі, від дивного враження, що я ніби уві сні мчу кудись без упину й без мети),— як щиро казати, я ніколи не захоплювався детективними романами, і мені шкода, що ви марнуєте на них час Учора в своїй доповіді ви говорили слушні речі; злочини свідчать про кричущу безпорадність політичних діячів,— я це добре знаю, бо сам належу до них, як національний радник, вам, мабуть, це відомо...— (мені це було невідомо, голос його лунав звідкись здаля; втома, наче мур, захищала мене, але я пильнував, мов той звір у норі),— люди сподіваються, що принаймні поліція наведе лад на землі, а я не можу уявити собі жалюгіднішої надії. Та, на жаль, в усіх тих детективних творах є ще й інша брехня. Я маю на увазі навіть не те, що ваші злочинці завжди бувають покарані. Ця гарна вигадка потрібна з погляду моралі, вона підтримує державний спокій так само, як і святенницька теорія, що злочин не винагороджується. А тим часом досить придивитися до людського суспільства, щоб збагнути, яка це облуда. Та я ладен заплющити на це очі, хоча б із чисто ділової засади,— адже всі люди, кожен платник податків має право на своїх героїв та на свій happy end 1, а постачати їх зобов'язані ми, поліція, і ви, красне письменство. Ні, мене куди дужче обурюють сюжети ваших романів. Тут уже брехня не знає ні сорому, ні меж. Ви будуєте свої сюжети логічно, наче граєте в шахи: ось — злочинець, ось — злочинців спільник, ось той, кому вигідний злочин. Детективові досить знати правила гри й достеменно відтворити партію. Ось уже він виявив злочинця, і справедливість тріумфує.