Обіцянка - Сторінка 3

Чоловіки мовчки оточили його. Дерева глухо шуміли, з них ще й досі падали великі сріблясті краплини, виблискуючи, мов діаманти. Прокурор кинув сигару й зніяковіло наступив на неї. Генці не зважувався глянути на мертву, і Маттеї сказав йому:

— Співробітник поліції ніколи не відводить погляду, Генці.

Оперативна група встановлювала свої прилади.

— Після такого дощу важко буде знайти якісь сліди,— зауважив Маттеї.

Зненацька серед поліцейських опинилися ті ж самі діти, дівчинка з лялькою і хлоп'я з лозинкою; вони стояли, прикипівши очима до трупа.

— Заберіть звідси дітей!

Один поліцейський узяв їх за руки й відвів на дорогу. Діти зосталися там.

Від села вже бігли люди, хазяїна пивнички можна було здалеку розпізнати з його білого фартуха.

— Не пускайте нікого! — наказав комісар.

Кілька поліцейських стали на варті. Інші заходилися обшукувати місцевість. Спалахнули перші бліци.

— Різен, чи ви знали цю дівчинку?

— Ні, пане комісар.

— Чи ви бачили її коли-небудь у селі?

— Мабуть, бачив, пане комісаре.

— Вже сфотографували дівчинку?

— Ще треба двічі зняти згори. Маттеї зачекав.

— Сліди?

—' Жодних. Усе розмило.

— Ґудзики обдивилися? Чи е відбитки пальців?

— Нічого немає по такій зливі. Маттеї обережно схилився.

— Бритвою,— визначив він. Тоді зібрав розкидане в траві печиво й старанно склав його до кошика.— Кренделі.

Йому доповіли, ніби хтось із сільських хоче щось сказати. Маттеї підвівся. Прокурор показав на узлісся, де стояв сивий чоловік із парасолькою в лівій руці. Генці прихилився до стовбура бука. Він дуже зблід. Крамар сидів на своєму коробі й тихо бубонів:

— Я проходив тут випадково, зовсім випадково!

— Приведіть того чоловіка!

Сивий чоловік пробрався крізь кущі й закляк на місці.

— Боже мій,— промурмотів він,— боже мій!

— Дозвольте спитати ваше прізвище,— почав Маттеї.

— Я вчитель Люгінбюль,— тихо відказав сивий чоловік і відвів очі.

— Чи ви знали цю дівчинку?

— Це Грітлі Мозер.

— Де живуть її батьки?

— У садибі "На мочарах".

— Це далеко від села?

— Йти чверть години.

Маттеї глянув на мертву. Він був єдиний, хто зважився на це. Всі мовчали.

— Як це сталося? — спитав учитель.

— Злочин на сексуальному грунті,— відповів Мат-Теі-— Вона вчилась у вас?

— Ні, у фройляйн Крум. У третьому класі.

— Чи в Мозерів іще є діти?

— Ні, Грітлі була одиначка.

— Хтось повинен сказати батькам. Усі знову замовкли.

— Може, ви, пане вчитель? — спитав Маттеї. Люгінбюль довго не відповідав.

— Не майте мене за боягуза,— нарешті мовив він, затинаючись,— але я не хотів би цього робити.— І тихо додав:— Не можу.

— Розумію. А де пастор?

— У місті.

— Гаразд,— спокійно мовив Маттеї.— Можете йти, пане вчитель.

Вчитель пішов з лісу. На дорозі збиралося дедалі більше селян.

Маттеї глянув на Генці, що й досі стояв, прихилившись до дерева.

— Ні, комісаре, прошу вас,— прошепотів Генці.

Прокурор теж похитав головою. Маттеї ще раз глянув на вбиту, на подерту червону сукенку, що лежала в кущах мокра від крові й дощу.

— Тоді піду я,— сказав він і взяв кошика з кренделями.

Садиба "На мочарах" була в невеликому болотяному видолинку поблизу Мегендорфа. Маттеї залишив службову машину в селі й подався пішки. Йому хотілося вигадати час.

Ще здалеку він побачив будинок. Та раптом Маттеї став і'озирнувся: йому причулася хода. То були знову ті самі діти — хлопець і дівчинка, обличчя в них розчервонілися. Мабуть, вони бігли лісом навпростець, інакше не можна було зрозуміти їхньої появи.

Маттеї пішов далі. Будинок був невисокий, білі стіни й темні крокви, над ними — ґонтовий дах. Перед будинком якийсь чоловік рубав дрова. Він підвів голову й побачив комісара.

— Що вас цікавить? — спитав чоловік.

Маттеї зволікав, відчуваючи свою безпорадність, 'нарешті назвав себе і спитав, аби виграти час:

— Пан Мозер?

— Так. А що вас цікавить? — знову спитав чоловік.

Він підійшов ближче, тримаючи сокиру в руці і допитливо приглядаючись до комісара. Він був років сорока, худорлявий, сіроокий, з обличчям, помережаним зморшками. З дому вийшла жінка, теж у червоній сукні,

й стала на дверях. Маттеї гарячково думав, як їм сказати. Він уже давно сушив собі цим голову, але й досі нічого не надумав. Мозер сам допоміг комісарові,— він побачив кошик із кренделями.

— Щось сталося з Грітлі? — спитав він, знову пильно вдивляючись у Маттеї.

— Ви посилали куди-небудь Грітлі? — спитав і собі комісар.

— До бабусі, у Ферен.

Маттеї пригадав: Ферен — це сусіднє село.

— Чи Грітлі часто туди ходила?

— Щосереди й щосуботи по обіді,— відказав селянин і, пойнятий раптовим жахом, спитав:—Чого ви про це питаєте? Чому у вас її кошик?

Маттеї поставив кошик на дровітню й сказав:

— Грітлі знайшли мертвою в лісі біля Мегендорфа.

Мозер не ворухнувся. Не ворухнулась і жінка в червоній сукні, що досі стояла на порозі. Маттеї побачив, як раптом піт зросив Мозерове бліде обличчя і потік дзюркотом. Комісарові дуже хотілося відвернутися, та це обличчя, зрошене потом, наче силою тримало його, і обидва чоловіки стояли, не зводячи один з одного Ьчей,

— Грітлі вбито,— почув Маттеї свій голос, якийсь зовсім байдужий, і сам на себе розгнівався.

— Не може бути,— прошепотів Мозер, і сокира затремтіла у нього в руці.— Не може бути на світі таких іродів.

— Є на світі такі іроди, пане Мозер,— відказав Маттеї. Чоловік безтямно дивився на комісара.

— Я хочу до моєї дитини,— майже нечутно прошепотів він.

Маттеї похитав головою:

— Не треба, пане Мозер. Знаю, це жорстокі слова, але краще вам не йти зараз до Грітлі.

Мозер підступив майже впритул до комідара, і вони дивилися один одному просто у вічі.

— Чому? — вигукнув Мозер. Маттеї мовчав.

Якусь мить Мозер стискав у руці сокиру, наче збирався вдарити нею, тоді повернувся й пішов до жінки, що заклякла на порозі. Вона й досі не рухалась, і досі мовчала. Маттеї чекав. Його очі вбирали все, і відтак йому сяйнула думка, що цю сцену він повік не забуде.

Мозер обійняв жінку і раптом зайшовся нестримним пчачем. Він сховав обличчя в неї на плечі, а вона мовчки дивилася в порожнечу.

__Завтра надвечір ви побачите Грітлі,— безпорадно

мовив комісар.— Тоді в дитини буде такий вигляд, наче вона спить.

Аж тепер озвалася жінка.

— Хто вбивця? — спитала вона таким сухим, діловим голосом, що Маттеї злякався.

— Я знайду його, пані Мозер.

Жінка вперше глянула йому в очі, погрозливо і владно.

— Ви обіцяєте знайти його?

— Обіцяю, пані Мозер,— відказав комісар, пойнятий одним лиш бажанням: мерщій піти звідси.

— Присягніться спасінням своєї душі. Комісар збентежився.

— Присягаюся спасінням своєї душі,— мовив він нарешті. Іншої ради не було.

— Тоді йдіть,— звеліла жінка.— Пам'ятайте: ви за-присяглися спасінням своєї душі.

Маттеї хотілося сказати щось утішне, але він не міг нічого придумати.

— Мені дуже боляче,— тихо мовив він і пішов, поволі пішов тією самою дорогою, якою потрапив сюди; Попереду видно було Мегендорф, за ним ліс. А вгорі небо, вже без жодної хмаринки. Край доро>и все ще стояли ті діти, і коли Маттеї стомлено проминув їх, вони потюпали слідом. Зненацька позаду, від того будинку, почувся страшний зойк. Здавалося, ревів якийсь звір, Маттеї не знав, хто то голосить — батько чи мати, і прискорив ходу.

Повернувшись до Мегендорфа, Маттеї зазнав перших труднощів. Велика машина оперативної групи чекала на комісара в селі. Місце злочину і все навколо нього пильно обстежено й оточено. Троє поліцейських у цивільному сховалися в лісі — лишилися стежити за перехожими. Може, хоч у такий спосіб пощастить натрапити на слід Убивці. Решта всі мали повертатися до міста.

Небо було вже зовсім чисте, але й після дощу не полегшало. Фен ще буяв над селами й лісами, налітаючи могутніми хвилями. Через його незвичне, важке тепло люди ставали сердиті, дратівливі, нетерплячі. На вулицях уже горіли ліхтарі, хоч був іще день.

Селяни сходилися звідусіль. Вони прочули про фон Гунтена і вже мали його за вбивцю: мандрівні крамарі завжди викликають підозру. Мегендорфці гадали, що його заарештовано, й оточили машину оперативної групи. Крамар сидів у ній, скулившись між двох нерухомих поліцейських. Селяни підступали щораз ближче до машини, дехто вже притулився обличчям до скла. Поліцейські не знали, що їм робити. Позаду в службовому лімузині сидів прокурор: він теж опинився наче в пастці. В оточення попали машина судової медицини, що приїхала з Цюріха, і біла машина з червоним хрестом, в якій лежала маленька небіжчиця.

Чоловіки стояли навкруг мовчки, але погрозливо; жінки юрмилися коло будинків, теж мовчки. Діти повидиралися на цямрину криниці. Селяни ще не мали ніякого заміру, їх зігнала сюди глуха лють, жадоба помсти í спразедливості.

Маттеї спробував протовпитися до машини оперативної групи, та не зміг. Тоді він подумав, що найкраще знайти голову громади, і почав розпитувати людей, де він. Ніхто Маттеї не відповів, у натовпі чулися тільки тихі погрози. Поміркувавши, комісар пішов до пивнички. Він не помилився — голова сидів там. Невисокий, опасистий чоловік, з вигляду мовби хворий, пив велтлінське вино склянку за склянкою і споглядав крізь низеньке віконце за тим, що діялося надворі.

— Що його робити, комісаре? — спитав він.— Наші люди вперті. Вони гадають, що поліція не впорається, і самі хочуть покарати вбивцю.— Він зітхнув.— А яка чудова дитина була Грітлі! Ми всі її любили.

На очі йому набігли сльози.

— Крамар не винен,— зауважив Маттеї.

— То навіщо ж його заарештовано?

— Ploro не заарештовано. Він потрібний нам як свідок.

Голова похмуро глянув на Маттеї.

— Ви просто хочете викрутитися,— сказав він.— А ми добре знаємо, іцо нам думати.

— Як голова громади, ви повинні насамперед забезпечити нам вільний виїзд.

Тон, не відповівши ні слова, вихилив ще одну склянку червоного вина.

— Ну? — роздратовано спитав комісар. Голова громади стояв на своєму.

Крамареві ми скрутимо в'язи,— пробурмотів він. _ Тоді нам не минути сутички, пане голова меген-0рфської громади,— відверто проказав комісар. д Ви захищатимете вбивцю-садиста?

— Ще невідомо, хто вбивця, а ми повинні виконувати свій обов'язок.

Розгніваний голова став ходити туди й сюди порожньою залою, сам налив собі вина біля стойки, де нікого не було, і вихилив його поспіхом, аж по сорочці побігли широкі темні цівки.

Надворі юрба поводилася наче спокійно.