Обіцянка - Сторінка 6

- Фрідріх Дюрренматт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я знову підійшов до вчительки.

— Ви мали слушність, фройляйн Крум. Грітлі справді була вигадниця.

— То була поетична дитина,— відповіла вчителька, дцвлячись сумними очима кудись удалину.— А тепер нам треба далі розучувати хорал. До завтрашнього похорону. Діти співають ще невлад.

Вона дала тон.

"Візьми мене за руку та й поведи",— знову заспівали діти.

Цілий день, змінивши Генці, ми опитували в "Олені" мегендорфців, але не почули ані слова нового і надвечір поверталися до Цюріха ні з чим. Усі мовчали. Я надто багато викурив сигар і випив місцевого червоного вина. А ви ж знаєте, що то за вино. Маттеї, теж похмурий і мовчазний, сидів біля мене в глибині машини і, аж коли ми спускалися до Рюмергофа, заговорив:

— Мені здається, вбивця живе не в Мегендорфі. Це, либонь, той злочинець, який діяв у кантонах Санкт-Гал-лен і Швіц. Убивство вчинено в такий самий спосіб. Цілком імовірно, що злочинець живе в Цюріху.

— Можливо,— сказав я.

— Він або шофер, або просто подорожує. Адже* селянин Гербер бачив машину в тій улоговині.

— Сьогодні я сам допитував Гербера. Він зізнався, що тоді міцно спав, тож нічого не бачив.

Ми знову замовкли.

_ Мені шкода, що доводиться залишати вас, не з'ясувавши справи,— трохи згодом непевно почав Маттеї.— Але ж не можна порушувати угоди з йорданським урядом.

— Ви завтра вилітаєте?

— О третій по обіді, через Афіни.

— Заздрю вам, Маттеї,— щиро сказав я.— Я теж волів би бути шефом поліції в арабів, аніж тут, у Цюріху.

Я висадив Маттеї біля готелю "Урбан", де він мешкав з давніх-давен, а сам подався до "Кроненгалле" і пообідав за столиком під картиною Міро. То моє місце. Я завжди там їв "ab voiture" К

Близько десятої вечора я ще раз зазирнув на Казар-мену. Проходячи повз колишній кабінет Маттеї, я зустрів у коридорі Генці. З Мегендорфа він поїхав ще вдень. Це, щиро кажучи, мене здивувало, та коли я вже доручив йому вести справу про вбивство, то принципово не втручався в його дії. Мешканець Берна, Генці був дуже шанолюбний, але підлеглі його любили. Одружившись із уродженою Готтінгер, він перейшов із соціалістичної партії до лібералів і добре починав кар'єру. Це я тільки між іншим згадав, тепер він уже в партії незалежних.

— Негідник ніяк не хоче зізнатися,— сказав Генці.

— Хто? — здивовано спитав я і спинився.— Хто не хоче зізнатися?

— Фон Гунтен.

Де мене спантеличило.

— Ви провадите безперервний допит?

— Еге. Почали по обіді, але, як треба буде, то й усю ніч просидимо. Тепер за нього взявся Тройлер, а я вийшов трохи подихати свіжим повітрям.

— Цікаво глянути,— сказав я і зайшов до колишнього кабінету Маттеї.

Крамар сидів на канцелярському стільці без спинки, а навпроти, заклавши ногу на ногу і спершись рукою на письмовий стіл, що віддавна належав Маттеї, сидів Тройлер і курив сигарету. Феллер писав протокол. Ми з Генці

1 Дослівно: з возу (фр). Voiture — столик на коліщатах, на якому провозять по ресторанному залу готові страви на вибір.

слинилися біля дверей, тож крамар, що сидів спиною до входу, нас не помітив.

— Я цього не робив, пане вахмістр,— мурмотів крамар.

— А я й не кажу, що робив,— заперечив Тройлер.— Припускаю тільки, що ти міг би це зробити. Маю я слушність чи ні — згодом з'ясується. Почнімо спочатку. Отже, ти відпочивав на узліссі?

— Авжеж, пане вахмістр.

— І заснув?

— Так, пане вахмістр.

— Але ж ти збирався до Мегендорфа?

— Я стомився, пане вахмістр.

— А навіщо ти допитувався у листоноші про поліцейського в Мегендорфі?

— Аби дещо з'ясувати, пане вахмістр.

— А що саме?

— У мене прострочений патент. Тож я й хотів дізнатись, як там у Мегендорфі з поліцією.

— І як?

— Я дізнався, що мегендорфського поліцейського тепер заступає інший. І я злякався, пане вахмістр.

— Я теж заступаю свого начальника,— сухо відказав Тройлер.— І мене ти боїшся?

— Авжеж, пане вахмістр.

— І тільки через це ти не пішов у село?

— Авжеж, пане вахмістр.

— Непогану версію ти вигадав,— похвалив Тройлер,— та, може, існує ще одна, правдивіша версія?

— Я сказав правду, пане вахмістр.

— А не гадав ти дізнатися в листоноші, чи немає десь поблизу поліцейського?

Крамар розгублено глипнув на Тройлера.

— Що ви хочете цим сказати, пане вахмістр?

— Ось що,— не кваплячись, відповів той.— Ти хотів дізнатися від листоноші, чи не блукає десь поблизу тієї улоговини поліцейський, бо ти чекав на дівчинку. Ось що я гадаю.

Крамар перелякано вп'явся очима в Тройлера.

— Та я ж не знав ніякої дівчинки, пане вахмістр! — у відчаї закричав він.— А навіть якби знав, однако не міг би цього зробити. Я ж був не сам на узліссі. Поблизу на полі працювали селяни, ціла родина. Я не вбивця. Повірте ж мені!

_ Я тобі вірю,— лагідно сказав Тройлер,— але твої слова треба перевірити, розумієш? Ти сказав, що, відпочивши, подався в ліс. Але ж ти збирався повернутись до Цюріха?

— Заходило на бурю, і я хотів укоротити собі дорогу, пане вахмістр,— пояснив крамар.

— І тоді наскочив на труп?

— Так.

— Ти не торкався мертвої?

— Ні, пане вахмістр.

Трейлер помовчав. Я не бачив обличчя крамаря, але відчував, який він настраханий. Мені було його шкода, та я щодалі дужче переконувався в його провині, хоч, може, тільки тому, що хотілося знайти нарешті злочинця.

— Ми забрали в тебе, фон Гунтен, всю одежу й дали іншу. Ти збагнув навіщо? — спитав Тройлер.

— Ні, пане вахмістр.

— Щоб зробити бензидиновий аналіз. А ти знаєш, що таке бензидиновий аналіз?

— Ні, пане вахмістр,— безпорадно промурмотів крамар.

— Це хімічний аналіз, який виявляє сліди крові,— пояснив Тройлер із зловісним спокоєм.— Ми виявили на твоїй куртці криваві плями. Це кров убитої дівчинки.

— Та я... я спіткнувся об труп, пане вахмістр — простогнав фон Гунтен.— То був жах!

Він затулив обличчя руками.

— Певне, ти боявся нам про це розповісти?

— Авжеж, пане вахмістр

— І ми повинні знову тобі повірити?

— Я не вбивця, пане вахмістр,— у відчаї відмагався крамар.— Повірте ж мені! Покличте доктора Маттеї, він знає, що я кажу правду. Благаю вас!

— Доктор Маттеї більше не вестиме цієї справи,— відказав Тройлер.— Завтра він вилітає до Йорданії.

— До Йорданії? — прошепотів фон Гунтен.— Я цього не знав.

Він замовк і похнюпився. В кімнаті запала мертва тиша, тільки чути було, як цокав годинник та іноді десь вулицею проїздила машина.

Тоді втрутився Генці. Люб'язний і ввічливий, він зачинив вікно, сів до письмового столу Маттеї і' поставив настільну лампу так, щоб світло падало на крамаря.

*— Не хвилюйтеся, пане фон Гунтен,— ґречно мовив лейтенант,— ми аж ніяк не хочемо вас мучити, нам тільки треба взнати правду. Тож ми й звернулися до вас. Ви — головний свідок. Ви повинні нам допомогти.

— Авжеж, пане доктор,— відповів крамар, знову трохи підбадьорений.

— Що ви курите, фон Гунтен? — спитав Генці, набиваючи собі люльку.

— Сигарети, пане доктор.

— Тройлер, дайте йому сигарету.

Крамар похитав головою і втупив очі в підлогу. Лампа засліплювала його.

— Чи не заважає вам лампа? — співчутливо озвався Генці.

— Вона світить мені просто в очі. Генці повернув абажур.

— Так краще?

— Краще,— тихо відказав фон Гунтен. В його голосі вчувалася вдячність.

— Скажіть-но, фон Гунтен, який, власне, крам ви продаєте? Ну, приміром, ганчірки витирати порох?

— Так, ганчірки теж,— нерішуче відповів крамар. Він не міг збагнути, навіщо його про це питають.

— А ще?

— Шнурки до черевиків, пане доктор. Зубні щітки. Зубну пасту. Мило. Крем для гоління.

— А леза?

— І леза, пане доктор.

— Якої фірми?

— "Жіллет".

— І більш нічого, фон Гунтен?

— Начебто нічого.

— Гаразд. Тільки ви, здається, дещо забули,— мовив Генці, пораючись з люлькою.— Не тягне, клята! — зауважив він і, наче між іншим, додав:— Фон Гунтен, полічіть, не кваплячись, усі дрібнички, що лишалися в коробі. Ми його добре перетрусили.

Крамар мовчав.

— Ну?

— Кухонні ножі, пане доктор,— тихо й сумно відказав крамар.

На потилиці в нього блищали краплини поту. Генці пускав кільцями дим, спокійно, лагідно,— доброзичливий молодий пан, та й годі.

— А що крім кухонних ножів, фон Гунтен?

— Бритви.

— Чому ви не зважувалися їх назвати?

Крамар мовчав. Генці начебто мимохіть простягнув руку переставити лампу, та, помітивши, як здригнувся фон Гунтен, відсмикнув її. Вахмістр ані на мить не зводив очей з крамаря і курив одну сигарету за одною. Без упину курив і Генці, тож у кімнаті можна було задихнутися від диму. Я охоче провітрив би кімнату, але то був такий метод — провадити допит при зачинених вікнах.

— Дівчинку зарізано бритвою,— сухо, наче між іншим, зронив Генці.

Запала тиша. Крамар сидів непорушно, мов неживий.

— Любий фон Гунтен,— повів далі Генці, відкинувшись у кріслі,— поговорімо, як чоловік з чоловіком. Навіщо нам дурити один одного? Я знаю, що вбили ви. Але я знаю також, що вбивство приголомшило вас, як і мене, як усіх нас. З вами тоді щось сталося, ви, наче звір, кинулися на дівчинку і вбили її. Ви не хотіли цього, але не могли спинитися. Це було сильніше за вас. А коли ви схаменулися, то неймовірно злякались. Ви побігли до Мегендорфа заявити на себе, але тоді вам забракло сили. Отже, тепер вам треба набратися мужності, і в цьому ми допоможемо вам.

Генці замовк. Крамар хитнувся на своєму стільці, здавалося, він от-от упаде.

— Я хочу вам добра, фон Гунтен,— переконував Генці,— скористайтеся з цієї нагоди.

— Я втомився,— простогнав крамар.

— Ми всі втомилися,— відказав Генці.— Вахмістре Тройлер, принесіть нам кави, а трохи згодом — пива. І нашому гостеві фон Гунтену — це вже в нас, кантональної поліції, так заведено.

— Я не винен, комісаре,— хрипко прошепотів крамар,— не винен.

Задзвонив телефон. Генці узяв трубку, уважно вислухав усе і, поклавши її на місце, посміхнувся.

— Скажіть-но, фон Гунтен, що ви, власне, їли вчора на обід?

— М'ясо по-бернському.

— А ще?

— Сир на десерт.

— Який саме — ементальський чи грюєр?

— Тільзітський і горгонцоль,— відповів фон Гунтен і витер піт, що застеляв йому очі.

— Непогано їдять крамарі,— зауважив Генці. І більше нічого не їли?

— Нічого.

— А як добре подумати? — наполягав Генці.

— Шоколад,— пригадав фон Гунтен.

— Бачте, згадали,— підбадьорливо кивнув йому Генці.— А де ви їли шоколад?

— На узліссі,— сказав крамар і глянув на Генці недовірливо і втомлено.

Лейтенант вимкнув настільну лампу.