Обіцянка - Сторінка 7

Тепер тільки вгорі крізь серпанок диму тьмяно світилася люстра.

— Щойно, фон Гунтен, я одержав відомості з інституту судової медицини,— співчутливо пояснив Генці.— Дівчинку там розітнули і в шлунку виявили шоколад.

Тепер уже і я переконався в провині крамаря. Рано чи пізно він зізнається. Я кивнув Генці й вийшов з кабінету.

Я не помилився. Наступного дня, в суботу, Генці зателефонував до мене о сьомій годині ранку. Крамар зізнався. О восьмій я вже приїхав на службу. Генці й досі був у колишньому кабінеті Маттеї. Він стояв біля розчиненого вікна, і, коли я ввійшов, стомлено обернувся до мене й привітався. На підлозі—ціла купа пляшок з-під пива, попільнички вщерть повні недопалків. Крім Генці, в кімнаті нікого не було.

— Зізнання вичерпне? — спитав я.

— Це ще попереду. Головне, що крамар зізнався в убивстві на сексуальному грунті.

— Сподіваюся, допитували його коректно?

— Допит тривав понад двадцять годин. Цього, звичайно, не дозволено: але ж поліція не може дотримуватися усіх приписів. Більш ні до чого недозволеного ми не вдавалися,— запевнив Генці.

Я пішов у свою "boutique", наказавши привести крамаря. Фон Гунтен ледве стояв на ногах, і поліцейський підтримував його. Але він не сів, хоч я і запрошував його.

— Фон Гунтен, я чув, що ви зізналися в убивстві малої Грітлі Мозер,— сказав я, та в голосі моєму мимоволі забриніла приязна нота.

Я вбив дівчинку,— не зводячи на мене погляду, відповів крамар так тихо, що я ледве почув.— Дайте мені тепер спокій.

— Підіть поспіть, фон Гунтен,— мовив я,— а потім ми поговоримо.

Крамаря вивели. У дверях він зіткнувся з Маттеї і прикипів до місця. Важко дихаючи, він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але промовчав. Тільки глянув на Маттеї, і той якось збентежено відступився з дороги.

— Йди! — сказав поліцейський і повів фон Гунтена. Маттеї зайшов у "boutique" і замкнув за собою двері.

Я закурив свою "Баянос".

— Ну, Маттеї, що ви скажете на це?

— Бідолаху допитували понад двадцять годин?

— Цього методу Генці навчився у вас, під час допитів ви теж виявляли неабияку впертість,— відказав я.— Але зі своїм першим самостійним завданням він добре впорався, чи не так?

Маттеї не відповів.

Я звелів принести дві чашки кави з вершками й печиво.

Нас обох мучило сумління. І гаряча кава не поліпшила нам настрою.

— Я передчуваю,— озвався нарешті Маттеї,— що фон Гунтен відмовиться від свого-зізнання.

— Можливо,— похмуро відказав я,— тоді доведеться ще до нього братися.

— Ви гадаєте, що він винен?

— А ви ні? — і собі спитав я.

Маттеї помовчав, а тоді якось непевно відповів:

— Власне, я також.

У вікно тьмяним сріблом сіявся ранок. Від Зільської набережної долинав вуличний гамір, з казарми, карбуючи крок, ішли солдати.

Зненацька ввійшов, не постукавши, Генці.

— Фон Гунтен повісився,— доповів він.

Камера була в кінці довгого коридора. Ми кинулися ТУДИ. Двоє чоловіків уже метушилися біля крамарй, що лежав на підлозі. Йому роздерли сорочку, та волохаті гРУДи були вже не рухомі. А на вікні ще теліпалися шлейки.

— Уже нічого не поможе,— сказав один поліцейський.— Він мертвий.

Я запалив свою пригаслу "Баянос", закурив і Генці.

— На цьому можна закрити справу про вбивство Грітлі Мозер,— сказав я і стомлено рушив нескінченним коридором до свого кабінету.— А вам, Маттеї, бажаю приємної подорожі до Йорданії.

Та коли о другій годині по обіді Феллер востаннє приїхав службовою машиною до "Урбана", щоб відвезти Маттеї на аеродром, і коли вже поклали в машину валізи, комісар нараз заявив: часу ще багато, можна завернути до Мегендорфа. Феллер слухняно поїхав лісом.

Вони прибули до села саме тоді, як на майдан вийшов погребальний провід — довжелезна юрба мовчазних людей. На похорон зійшлося безліч жителів навколишніх сіл і навіть городяни. Газети вже повідомили про смерть фон Гунтена, і всі полегшено відітхнули. Справедливість перемогла.

Маттеї вийшов з машини і разом із Феллером став серед натовпу дітей біля церкви. Труна, вся обкладена білими трояндами, стояла на катафалку, що його везла пара коней. За катафалком ішли сільські діти з пастором, учителькою та вчителем,— дівчатка в білих сукенках по двоє несли вінки. За ними простували дві чорні постаті — батьки Грітлі Мозер. Мати спинилась і глянула на комісара. Обличчя в неї нічого не промовляло, очі були порожні.

— Ви дотримали своєї обіцянки,— тихо сказала вона, але так виразно, що комісар добре почув.— Щиро дякую.— І пішла далі, тримаючись рівно й гордо обіч згорбленого, враз постарілого чоловіка.

Комісар зачекав, поки його проминув увесь погребальний провід: голова громади, представники влади, селяни, робітники, господині, дівчата,— всі в найкращому, урочистому вбранні. Все завмерло під промінням призахідного сонця, тихо було і в юрбі глядачів, тільки здалеку лунав церковний дзвін, гуркотів катафалк і тупотіла сила-силенна ніг по бруківці сільської вулиці.

— До Клотена,— сказав Маттеї, знову сідаючи в машину.

Маттеї попрощався з Феллером, відбув паспортний контроль і в залі чекання купив "Нойєцюрхер цайтунг"* Там був надрукований портрет фон Гунтена як убивд'

Грітлі Мозер і портрет самого Маттеї з невеличкою поміткою про його почесне призначення. Про Маттеї мовилося як про людину, що зробила велику кар'єру.

Та вже йдучи до літака, з плащем у руці, Маттеї помітив дітей: на терасі аеровокзалу їх було повно-повнісінько. То прийшли на екскурсію до аеропорту школярі—дівчатка й хлопчики в барвистому літньому одязі; вони махали прапорцями й хусточками, бурхливо виявляючи свою радість, коли злітали або сідали велетенські срібні машини.

Комісар уражено спинився, та за мить знову рушив до літака авіакомпанії "Свісс-Ер", що чекав на людей. Коли Маттеї підійшов до нього, всі пасажири вже були з салоні. Стюардеса, яка впускала їх до літака, простягла руку по квиток Маттеї, але той обернувся до дітей, що весело й заздрісно махали руками літакові, готовому до старту.

* — Даруйте, я не полечу,— сказав Маттеї, повернувся до аеровокзалу і пішов попід терасою, повною дітлашні, до виходу.

Я прийняв Маттеї аж у неділю вранці, і не в "boutique", а в офіційному кабінеті, звідки відкривався такий самий офіційний краєвид на Зільську набережну. На стінах висіли картини Гублера, Моргенталера, Гунцікера, визначних цюріхських художників. Я був не в гуморі через усілякі неприємності: мені телефонував з політичного департаменту один пан, що вперто говорив тільки французькою мовою; йорданське посольство оголосило протест, і уряд зажадав пояснень, яких я не міг дати, бо сам не розумів поведінки мого колишнього підлеглого.

— Сідайте, пане Маттеї,— мовив я.

Мій офіційний тон його трохи засмутив. Ми сіли. Я не курив і не збирався курити. Це вочевидь збентежило його.

— Федеральний уряд,— почав я,— уклав угоду з Йорданією про відрядження до неї співробітника поліції, доброго фахівця. Ви, докторе Маттеї, вже підписали особисту угоду з йорданським урядом, але не поїхали і цим порушили обидві угоди. Я говорю з вами, як юрист з юристом, тож, мабуть, пояснювати немає потреби?

— Звичайно.

— Тоді я прошу вас якнайшвидше виїхати до Йорданії.

— Я не поїду,— відказав Маттеї/

— Чого?

— Бо ще не знайдено вбивці малої Грітлі Мозер.

— Ви гадаєте, що крамар — не вбивця?

— Ні, не вбивця.

— Але ж він зізнався.

— Мабуть, його нерви не витримали. Довгий допит, відчай, почуття безпорадності... В цьому винен і я,— тихо додав Маттеї.— Крамар звернувся до мене, а я не допоміг йому. Мені хотілося до Йорданії.

Ситуація була якась дивна. Ще напередодні ми невимушено розмовляли один з одним, а тепер сиділи офіційні, скуті, обидва вишукано вбрані.

— Прошу вас знов передати мені цю справу,— сказав Маттеї.

— Я не можу це зробити ні за яких обставин; ви вже не працюєте в нас, докторе Маттеї.

Він здивовано звів очі:

— Мене звільнено?

— Ви пішли з кантональної поліції, бо надумали обійняти посаду в Йорданії,— спокійно пояснив я.— Та коли ми знову приймемо вас, це означатиме, що ми схвалюємо ваш'вчинок. Зрозумійте, це неможливо.

— Он як. Розумію.

— На жаль, тут уже нічого не вдієш,— підсумував я. Ми мовчали.

— Коли дорогою до аеропорту я завернув у Меген-дорф, там було повно дітей,— тихо зауважив Маттеї.

— Що ви хочете цим сказати?

— За труною йшли майже сайі діти.

— Це природно.

— І в аеропорту були діти, поприїздили цілими класами.

— То й що?

— Припустімо, що я маю слушність і вбивця Грітлі Мозер живий. Хіба ж іншим дітям не загрожує тоді така сама небезпека?

— Безперечно,— спокійно відповів я.

— А коли загрожує, то обов'язок поліції — захистити дітей і запобігти новому злочинові,— переконано відказав Маттеї.

— То ось чого ви не поїхали,— спроквола мовив я.— Щоб захистити дітей!

Так,— відповів Маттеї. $ трохи помовчав. Тепер поведінка Маттеї стала мені зрозуміліша. Можливо, сказав я, загроза дітям справді існує. Коли його, Маттеї, припущення слушне, то можна тоді сподіватися, що справжній убивця якось виявить себе або, в гіршому випадку, залишить по наступному злочину потрібні нам сліди. Мої слова звучать цинічно, але насправді вони тільки жорстокі, як жорстоке саме #иття. Влада поліції має і повинна мати свої межі. Хоча можливе все, навіть невірогідне, та нам слід виходити з того, що все-таки вірогідне. Ми не можемо твердити, що фон Гунтен винен, у цьому ми не переконані самі; але можемо сказати, що він напевне винен. Ми не знайшли якогось невідомого нам злочинця, і крамар — єдиний, на кого падає підозра. Колись він уже переступив закони моралі, у коробі носив бритви й шоколад, на його одягу виявлено кров, а раніше вія торгував у кантонах Швіц і Санкт-Галлен, тобто там, де вчинено два схожих убивства. Нарешті, він сам зізнався і наклав на себе руки. Сумніватися в його провині — це чисте дилетантство. Тверезий розум підказує нам, що фон Гунтен — убивця. Звісно, і розум може помилитися, всі ми люди,— і в цьому наш ризик. Доводиться йти на такий ризик.

Крім того, вбивство Грітлі Мозер — не єдиний злочин, який ми мали розкрити. Щойно оперативна група виїхала до Шлірена. А сьогодні вночі сталися чотири великі крадіжки зі зломом. Ми не маємо змоги дозволити собі таку розкіш — переглядати справу — бодай із чисто технічних причин. Ми зробили все, що могли.