Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 17

Його також розбудив шум, і він схопився. Я почув голос Джека:

– Дивіться, маса Джордже, оце здоровило! Уф!

Я підвівся і подивився в бік басейну. Виявилося, що Джек тут ні до чого – то виринув величезний алігатор. Він підплив до того місця, де ми лежали, і, виставивши вперед свою величезну грудину з дебелими лапами, розглядав нас із явною цікавістю. Його голова здіймалась над поверхнею води, а хвіст був хвацько задертий угору. Він виглядав кумедно й огидно водночас.

– Дай но сюди рушницю, Джеку, – шепнув я. – Тільки тихше, а то наполохаємо його.

Джек навшпиньки пішов по рушницю. Та алігатор наче розгадав наш намір. Перш ніж я встиг простягнути руку до зброї, він раптово перекинувся у воді і блискавично пірнув на дно. Якийсь час я ще тримав рушницю в руці, сподіваючись, що алігатор з'явиться, та марно.

Мабуть, раніше в нього вже стріляли і він одразу розпізнав у нас небезпечних ворогів. Басейн біля дороги, тому це припущення вельми правдоподібне.

Звичайно, ні мій супутник, ні я не звернули б уваги на цей епізод, якби не пригадали жахливої сцени, що сталася в басейні на нашій плантації. Уся обстановка: басейн, скелі, дерева навколо, навіть розмір, обриси і лютий, огидний вигляд плазуна – все нагадувало нам того алігатора, про якого нині на нашій плантації склали легенди. Я в подробицях пригадав усі страшні події того знаменного дня; всі деталі зринули в моїй пам'яті, ніби це сталося лише вчора: як мулат приманив жахливого алігатора, смертельна сутичка в басейні, гонитва, захоплення мулата в полон, суд і вирок до спалення, втеча, тривале переслідування в озері і раптова страшна розв'язка. Мені навіть здалося, що я знову чую розпачливий крик мулата, коли він зникав під водою. Спогад для обох нас був не вельми приємний, і незабаром ми урвали розмову на цю тему. Щоб відволікти нас від страшних згадок, Господь послав розраду – до нас долинув ґелґіт дикої індички. Джек попросив дозволу пополювати на неї, взяв свою рушницю і пішов.

Я знову запалив свою "гавану", розтягнувся на м'якій траві, спостерігаючи за круглими кільцями синюватого димку і, насолоджуючись п'янким ароматом магнолій, знову заснув. Цього разу я побачив сон, у якому переді мною знову промайнули всі події того страшного дня. Однак цей сон відрізнявся від реальності: мені снилося, що мулат знову дереться з води на берег острова, що йому вдалося втекти неушкодженим, що він повернувся помститися за себе, що я потрапив до нього в руки і він готовий убити мене!

Саме в цю кульмінаційну мить мене знову розбудив уже не сплеск води, а постріл, що пролунав десь неподалік.

"Ага, значить, Джек сполохав індичку, – подумав я. – Сподіваюся, він не схибив. Я був не проти прихопити з собою у форт хоча б одну індичку. Вона була б вельми до речі на столі. Я чув, що там не надто добре частують. Джек – меткий стрілок, тож навряд чи схибить. А якщо…"

Та раптом мої міркування урвав другий постріл. За різким звуком я визначив, що його було здійснено з рушниці.

"Що то було? – запитав я сам себе з тривогою. – У Джека моя одноствольна рушниця, він не міг устигнути зарядити її вдруге".

Невже перший постріл я почув уві сні? Та ні, я виразно його чув насправді. Він то мене і розбудив. Безсумнівно, пролунали два постріли, я не міг помилитися.

Я схопився на ноги від здивування. Я злякався за свого товариша. Безперечно, стріляли з двох рушниць. Хто ж цей другий стрілець? Можливо, ворог? Ми перебували в небезпечній зоні.

Я покликав Джека і трохи заспокоївся, коли він звідкілясь відгукнувся мені. Але за мить мене знову охопила тривога: у Джековім голосі вчувався жах.

Від хвилювання і збентеження я схопив пістолет і кинувся в гущавину. Голос негра чітко чувся поблизу, але за густою зеленню я не міг бачити його темне тіло. Він і далі кричав, і тепер я розрізнив слова.

– Боже милостивий, – волав він нажахано, – маса Джордже, ви не поранені?

– Та який же диявол міг поранити мене?

Якби не було двох пострілів, я подумав би, що він стріляв у мій бік і йому здалося, що він випадково влучив у мене.

– Вас не вбито? Слава богу, що ви живий, маса Джордже!

– Послухай, Джеку, що все це означає?

Нарешті він показався з за дерева, і я добре розгледів його. Я зрозумів, що сталося щось страшне. Джек трусився, як осиковий листок. Він так вирячив очі, і білки так виблискували, що майже не видно було й зіниць. Губи його стали блідими і безкровними. Темне обличчя посіріло, зуби стукали. З його жестів видно було, що він охоплений панічним страхом.

Побачивши мене, Джек побіг назустріч і схопив за руку, тривожно поглядаючи в той бік, звідки щойно примчав, ніби позаду на нього чигала смертельна небезпека.

Я знав, що Джек не боягуз – навіть навпаки. А це означає, що справді була якась небезпека… Яка ж? Я напружено вдивлявся, але в темних лісових нетрях міг розгледіти хіба коричневі стовбури дерев. Тоді я знову став розпитувати Джека.

– Господи! Це був… це був він! Я впевнений, що він!

– Та хто він?

– Ах, маса Джордже, значить, ви насправді не поранені? Він стріляв у вас. Я бачив, як він приці… ці… цілився… Я вистрілив у нього, він промахнувся, і… утік…

– Та хто стріляв? Хто втік? Поясни ти, заради бога, хто він такий!

– При… привид утік.

– Який привид? Чи не самого диявола ти побачив?

– Точно, маса Джордже, точно! Я бачив диявола. Це був Жовтий Джек!

– Жовтий Джек?!

Розділ XXV

Хто стріляв?

– Жовтий Джек? – машинально повторив я, звичайно аж ніяк не вірячи заяві мого супутника. – Ти кажеш, що бачив Жовтого Джека?

– Так, маса Джордже, – відповів мій зброєносець, потроху оговтуючись від страху. – Ось так чітко, як сонце на небі, я бачив його самого або його привид.

– Яка нісенітниця! Привидів не буває. Тінь дерев заслала твої очі. Це все тобі просто приверзлося.

– Боже ж мій, маса Джордже! – заперечно мотав головою негр. – Присягаюся, що я бачив його, це мені не привиділось. Я бачив – це був Жовтий Джек або його дух.

– Та це неможливо!

– Ну і нехай неможливо, та все одно це правда. Присягаюсь Євангелієм! Жовтий Джек стріляв у вас із за цього евкаліпта. Потім і я пальнув у нього. Ви ж чули два постріли?

– Так, я чув два постріли, але, можливо, мені це здалося.

– Ні, вам не здалося. Уф! Проклятий мерзотник! Це він, звичайно, стріляв!.. Погляньте но сюди!

Ми підійшли до басейну і зупинилися біля магнолії, у затінку якої я спав. Джек нагнувся і показав мені на стовбурі місце, де кора була явно здерта кулею. Куля пройшла крізь дерево. Рана була зелена і свіжа, і з неї ще поволі стікав сік. Тепер уже не було сумнівів, що хтось стріляв у мене і промахнувся лише на якийсь дюйм. Куля просвистіла якраз над моєю головою, коли я відпочивав, поклавши замість подушки свій дорожній мішок. Вона пролетіла просто біля самого вуха – я згадав, що майже одночасно з першим пострілом почув свист кулі.

– Тепер ви вірите мені, маса Джордже? – запитав негр, вельми задоволений власною кмітливістю. – Тепер переконалися, що це вам не наснилось?

– Так, тепер я розумію, що в мене хтось стріляв.

– Жовтий Джек, маса Джордже, Жовтий Джек! Богом присягаюся! – схвильовано вигукнув мій супутник. – Я бачив жовтого негідника так само ясно, як бачу ось це дерево.

– Ну, хай там хто стріляв, червоношкірий або жовтошкірий, що скоріше ми звідси вшиємося, то ліпше. Давай но мені рушницю. Я постережу, поки ти осідлаєш коней.

Поки негр сідлав коней і укладав наші речі, я швидко зарядив рушницю і сховався за стовбуром дерева, пильно вдивляючись у той бік, звідки могли стріляти. Годі й казати, що чекав я з хвилюванням і страхом. Замах на моє життя свідчив про те, що проти мене веде боротьбу смертельний ворог, хоч би хто він був. Припущення негра, що стріляв Жовтий Джек, здавалося мені просто безглуздим, і я про себе посміявся над ним. Адже на власні очі бачив, як мулат загинув жахливою смертю. Щоб повірити в появу його привида або його самого, мені потрібні були значно вагоміші докази, ніж Джекові слова. Коли негр побачив невідомого ворога в цій похмурій лісовій гущавині, ледь освітленій сонцем, його буйна фантазія намалювала Жовтого Джека зі зброєю в руках. Але постріл насправді був – то не фантазія! І чому саме в цю хвилину я бачив уві сні мулата? І чому такий сон? Мені примарилося те саме, що здалося негру. Мороз пробіг по моїй шкірі і кров захолола в жилах, коли я подумав про цей дивний збіг. У ньому таїлося щось жахливе і таке диявольськи ймовірне, що я почав схилятися до думки, ніби негрові і справді це не привиділось. Що більше я роздумував про все це, то більше готовий був повірити в те, що спершу здалося мені геть неправдоподібним.

Чому, наприклад, індіанцеві ні сіло ні впало здумалося б обрати мене своєю мішенню? Правда, між індіанцями і білими були не вельми приязні стосунки, але війна ще не почалася. До цього справа поки не дійшла. Рада старійшин ще не збиралася, її призначено на наступний день. Поки не обнародують її рішення, навряд чи якась сторона розпочне ворожі дії. Це могло б серйозно вплинути на майбутні рішення ради. Індіанці були так само зацікавлені у збереженні миру, як і їх супротивники, і навіть значно більше. Вони розуміли, що вияв ворожості недоречний і несвоєчасний та аж ніяк не піде їм на користь. Навпаки, це могло б стати довгоочікуваним приводом для партії прихильників переселення. Чи міг індіанець за таких умов зазіхати на моє життя?

А якщо цілився не індіанець, то хто ж тоді намагався вбити мене і чому? Я не пригадував жодного випадку, коли б кого небудь скривдив так, що це могло викликати до мене смертельну ненависть. Раптом я згадав п'яних погоничів биків. Яке було їм діло до угод чи рішень наради? Кінь, сідло, рушниця, будь яка дрібничка могли мати для них більше значення, ніж доля цілого племені. Мабуть, обидва вони були справжніми бандитами. Грабіжники трапляються і серед індіанців, так само як серед білих.

Та це не погоничі. Вони не бачили нас, коли ми проїжджали повз, а якщо навіть і бачили, то навряд чи могли так швидко сюди дістатися. Ми скакали на конях, а вони йшли пішки і точно не могли нас наздогнати.

Що ж до Спенса і Вільямса, які їхали верхи і, судячи з розповідей Джека, були негідниками, то вони теж нас не бачили. Крім того, вони не могли покинути стадо.

О! Нарешті мені здалося, що я маю пояснення.