Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 22

Агент почувався переможеним і приниженим. У його грудях клекотіла ненависть до всіх червоношкірих. Але він тішився надією, що завтра змусить їх відчути силу свого гніву. Він покаже їм, що може бути твердим і сміливим навіть у пориві люті. Усе це він заявив нам хвалькувато, коли вино звеселило його.

Офіцерів мало цікавили подробиці цієї справи, і вони майже не брали участі в обговоренні. Вони думали лишень про збройне зіткнення: буде війна чи ні? Це питання особливо цікавило лицарів меча. Я чув, як вони хизувалися нашою перевагою, намагаючись при цьому применшити мужність і хоробрість свого майбутнього супротивника. Ветерани воєн з індіанцями намагалися втовкмачити їм інше, але за нашим столом було мало ветеранів. Звісно, жваво обговорювали і самого Оцеолу. Думки про молодого вождя були такі протилежні, як чорне і біле. Дехто називав його "благородним дикуном", але більшість, на моє превелике здивування, були іншої думки. Я чув такі епітети, як "п'яний дикун", "злодій", "ошуканець".

Я розсердився, бо це були брехливі закиди. Тим паче, що більшість тих, хто звинувачував Оцеолу, не так давно прибули в наші краї. Вони напевне не могли знати минуле людини, яку так плямували.

Ясна річ, Рінгольди приєдналися до наклепників. Вони добре знали молодого вождя, але я зрозумів їхній хитрий задум. Я відчував, що мушу щось сказати на захист Оцеоли. І на це в мене були дві причини: по перше, його тут не було, а по друге, він урятував мені життя. За столом зібралося високе панство, та я не міг стриматися.

– Панове! – почав я так голосно, щоб мене почули всі присутні. – Чи маєте ви бодай якісь докази, які підтвердили б справедливість ваших звинувачень проти Оцеоли?

Запала мовчанка. Довести, що Оцеола був пияком, викрадачем худоби чи шахраєм, ніхто не міг.

– А! – нарешті вигукнув Аренс Рінгольд різким, скрипучим голосом. – То ви, лейтенанте Рендольф, захищаєте його?

– Поки ви не наведете мені вагоміших доказів за голослівне твердження, що він недостойний захисту, я стоятиму за нього.

– Це неважко! – вигукнув один з офіцерів. – Усі знають, що він краде худобу.

– Ви помиляєтеся, – заперечив я самовпевненому оратору. – Мені, наприклад, про це нічого не відомо. А вам?

– Ну, особисто я цього не бачив, – відповів офіцер, трохи спантеличений моїм раптовим допитом.

– Якщо вже йдеться про крадіжку худоби, панове, то я можу розповісти вам цікавий випадок, що безпосередньо стосується теми нашої розмови. Якщо ваша ласка, я розповім.

– О, звісно, ми готові послухати!

Я коротко виклав епізод із крадіжкою худоби адвоката Грабса, звісно, опустивши всі імена.

Моя розповідь усіх приголомшила. Я бачив, що вона справила враження навіть на генерала; агент був явно роздратований. Я відчував, що його значно більше влаштувало б, якби я тримав язик за зубами.

Та найбільше моя розповідь вразила Рінгольдів – батька і сина. Обидва зблідли і стривожилися. Крім мене, мабуть, ніхто не помітив цього, але я зрозумів, що їм відомо більше, ніж мені.

Потім усі почали говорити про те, скільки втікачів негрів може ховатися між індіанцями і чи може їхня допомога виявитися суттєвою в разі збройного зіткнення. Це було серйозне питання. Всі знали, що в резервації оселилося багато негрів і мулатів, які були там і за скотарів, і за хліборобів. Деякі з них озброєні ходили по саванах і лісах, цілком опанувавши життя вільного індіанського мисливця. Були різні припущення: одні стверджували, що їх набереться з п'ять сотень, а інші вважали, що не менше тисячі. Негри всі до єдиного будуть проти нас – із цим усі одностайно погодилися. Тут не могло бути інших варіантів!

Одні вважали, що негри чинитимуть слабкий опір, інші – що вони сильні вояки. Останнє припущення було набагато ближче до істини. Та всі сходилися на думці, що негри дуже допоможуть противнику і завдадуть нам чимало клопоту. А дехто навіть стверджував, що нам слід більше побоюватися "втікачів" чорних, ніж червоних. Це був своєрідний каламбур.

Не могло бути сумнівів, що негри візьмуться за зброю і що вони дадуть рішучу відсіч. Знання "звичаїв" білих робило їх небезпечними супротивниками. Крім того, негри не боягузи, і вони не раз доводили свою хоробрість. Поставте озброєного негра перед справжнім ворогом – з плоті, кісток і крові, – і він не відступить. Інша річ, якщо ворог безтілесний і належить до світу злого бога Обеа. Неосвічені діти Африки дуже забобонні. Вони живуть у світі привидів, вампірів і домовиків, і їхній страх перед цими надприродними істотами непереборний.

Під час цієї розмови про негрів я завважив розлюченість моїх співрозмовників, особливо плантаторів у штатському. Деякі висловлювали своє обурення брутальною лайкою, погрожуючи втікачам усіма можливими видами покарання в разі, якщо їх полонять. Сама думка про можливість захопити негрів у свої лаписька п'янила плантаторів. Вони впивалися можливістю помсти. Скільки ж витончених і страшних покарань загрожувало тому нещасному втікачеві, який би потрапив у полон!

Усі ви, хто так далеко мешкає від цього світу пристрастей, не збагнете відносин, що склалися в Америці між білими і кольоровими. Зазвичай між ними немає гострої ворожості – навпаки! Білий добре ставиться до свого кольорового "брата", та лише доти, поки той ні в чому не проявляє своєї волі. За найменшого ж опору білий миттєво спалахує ворожими почуттями, і вже не йдеться про правосуддя і милосердя, залишається тільки неприборкана жага помсти.

Усі рабовласники поводяться так – це норма. Іноді буває ще гірше. У Південних штатах є білі, для яких життя негра цінується лишень за його ринковою вартістю.

Яскравий приклад того – випадок із біографії молодого Рінгольда. Про це напередодні розповів мій "зброєносець" Чорний Джек. Рінгольд із кількома такими ж непутящими друзями полював у лісі. Собаки помчали невідь куди, та так далеко, що їх було вже й не чути. Погоня була марна. Вершники зупинилися, позіскакували із сідел і прив'язали коней до дерев. Гавкоту гончаків довго не було чути, і мисливцям стало нудно. Вони почали роздумувати, як би веселіше згаяти час.

Неподалік рубав дрова хлопчик негр, раб із сусідньої плантації. Всі вони дуже добре знали хлопчика.

– А влаштуймо забаву із цим чорномазим, – запропонував один із них.

– Яку забаву?

– А от візьмемо й повісимо його!

Усі вибухнули реготом.

– Без жартів! – зауважив перший. – Я давно хотів дізнатися, як довго негр провисить, перш ніж здохне. Це дуже цікаво.

– І я теж, – приєднався другий.

– Ну і я не проти! – додав третій.

Пропозиція сподобалася всім і здалася вельми кумедною.

– Тільки спершу влаштуємо над ним суд! – запропонував хтось.

Стали судити негра. Це не вигадка, все було насправді! Нещасного хлопчика схопили, накинули йому на шию зашморг і підвісили на гілляці. Раптом зграя гончаків вигнала на галявину оленя. Мисливці облишили забавку і кинулися до коней. Перерізати мотузку ніхто й не подумав. Полювання закінчилося, вони повернулися назад. Негр усе ще висів на гілляці – мертвий!

Було судове слідство, а точніше справжня пародія на слідство! Судді і присяжні були родичами злочинців. Вирок ухвалили такий: сплатити вартість негра. Власник раба залишився цілком задоволений ціною. Сам Джек чув, як сотні білих християн, які дізналися про цей факт, щиро потішалися над таким чудовим жартом. Про це часто розповідав і сам Аренс Рінгольд.

По той бік Атлантичного океану ви здіймаєте руки до неба і вигукуєте: "Який жах!". Ви впевнені, що не маєте рабів, тому у вас не відбувається подібних безчинств. Та ви помиляєтесь! Я розповів вам винятковий випадок, де йшлося про одну жертву. Країно робітних будинків і в'язниць! Ім'я твоїм жертвам – легіон!

Ти посміхаєшся, християнине! Ти виставляєш напоказ своє співчуття. Але ж це ти створив злидні, які змушують тебе співчувати ближньому. Ти цілком підтримуєш і з легким серцем приймаєш систему суспільства, яка породжує людські страждання. І хоча ти намагаєшся заспокоїти себе, виправдовуючи злочини і злидні простими законами природи, але проти природи безкарно не підеш.

Даремно ти намагатимешся уникнути відповідальності! Ти відповіси перед Богом за кожну пролиту сльозу, за кожну виразку на тілі твоїх жертв!

Розмови про втечі навели на іншу згадку. У пам'яті раптом зринули інші, більш таємничі події, що трапилися зі мною напередодні. Я обмовився про них, і всі попросили подробиць. Я виконав їхнє прохання, звісно, навіть і думки не допускаючи, що на моє життя міг зазіхнути Жовтий Джек. З поміж присутніх за столом багато хто знав історію мулата і обставини його смерті.

Дивна штука: коли я вимовив його ім'я і розповів, що мій зброєносець божився, що бачив його, Аренс Рінгольд раптом зблід, здригнувся і, нахилившись до батька, щось шепнув йому на вухо.

Розділ XXXI

Вожді зрадники

Опісля я вийшов з за столу і подався прогулятися фортом.

Сонце вже сіло. За наказом, форт не можна було залишати, але це стосувалося тільки солдат. Тому я вирішив вийти за ворота.

Серце закликало іти вперед. В індіанському таборі були дружини вождів і воїнів, їхні сестри і дочки… Чому б і їй не прийти сюди разом з іншими?

Внутрішній голос підказував мені, що вона тут, хоча я марно шукав її протягом дня. Її не було серед жінок, які юрмилися на раді: я уважно вдивлявся в усі жіночі обличчя і не пропустив жодного.

Я вирішив піти до табору семінолів. Там я знайду намет Оцеоли, там можу зустріти Маюмі!

В індіанський табір іти було безпечно, адже навіть ворожі вожді були з нами в мирі, а Пауел усе ще залишався моїм другом. Він обов'язково захистив би мене. Я відчував пристрасне бажання потиснути руку молодому воїну – це достатня причина, аби побачитися з ним. Мені хотілося розбудити в ньому дружню довіру минулих років, поговорити про любі серцю часи, пригадати щасливі дні безтурботної юності. Я сподівався, що суворі обов'язки вождя і полководця не зчерствили його м'яке і чуйне серце. Кривди білих, безперечно, озлобили проти нас – і цілком заслужено! Але все ж я не боявся, що гнів його обрушиться на мене. Хай там як, я вирішив знайти Пауела і ще раз простягнути йому руку дружби. Я зібрався вже йти, як раптом мені передали наказ генерала негайно з'явитися в штаб.

Це мене дуже засмутило, та що вдієш: наказ є наказ!

У штабі був агент і вищі офіцери, а також Рінгольди і ще кілька цивільних, які вважалися важливими особами.

Коли я увійшов, то побачив, що потрапив на нараду – обговорювався розроблений ними план дій.

– План чудовий, – сказав генерал Клінч, звертаючись до решти, – але як нам зустрітися з Оматлою і Чорною Глиною? Якщо ми запросимо їх сюди, то це викличе підозру: до форту вони не можуть потрапити непоміченими.

– Генерале Клінч, – звернувся Рінгольд старший, найхитріший дипломат з поміж присутніх, – а що, якби ви і генерал Томпсон зустрілися з дружніми вождями за межами форту…

– Це правильно, – перебив його агент, – і я вже подбав про це.