Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 21

– Я назвав вас на ім'я – Пауел.

– Але мене звуть не Пауел.

– Як – не Пауел?

– Ні! – відповів індіанець, підвищивши голос і зухвало дивлячись на агента. – Ви можете називати мене Пауелом, якщо вам це подобається, ви, генерал Вайлі Томпсон, – продовжував він, повільно і з насмішкою вимовляючи повне військове звання агента. – Але знайте, сер, що я зневажаю ім'я, дане мені білими. Я – син своєї матері , і моє ім'я Оцеола.

Агент насилу спромігся зібрати всю свою волю в кулак, щоб погамувати лють. Насмішка над його плебейським прізвищем зачепила за живе: Оцеола добре знав англійську, аби зрозуміти, що "Томпсон" ім'я не аристократичне. Своїм сарказмом він влучив у яблучко.

Агент був такий розлючений, що, якби його воля, то Оцеолу стратили б на місці. Проте він не мав такої влади. Крім того, поряд стояли триста озброєних індіанців – цілий загін, і кожен із них тримав у руках рушницю. Агент розумів, що американський уряд не дуже то похвалить його за таку недоречну дратівливість. Навіть Рінгольди – хоча вони й були його близькими друзями та порадниками і в глибині душі плекали злобні плани погубити Оцеолу, – виявилися досить розумними для того, аби не підливати оливи у вогонь. Не відповідаючи Оцеолі, Томпсон знову звернувся до вождів.

– Годі розмов! – наказав він тоном начальника, що намагається втихомирити підлеглих. – Ми вже все обговорили. Ви розмірковуєте, як діти або як дурні. Я більше не бажаю вас слухати! А тепер подивіться, що говорить ваш Великий Батько і що він доручив мені передати вам. Він велів покласти перед вами цей папір. – Агент вийняв згорнутий у трубку пергамент і розгорнув його. – Це Оклаваська угода. Багато хто з вас уже підписали його. Я прошу цих людей підійти сюди і знову підтвердити свій підпис.

– Я не підписував угоди і не підпишу її! – заявив Онопа, якого непомітно підштовхнув Оцеола, що стояв позаду. – Нехай інші чинять, як знають. Я не залишу своєї домівки! Я не піду з Флориди!

– І я не піду! – рішуче заявив Гойтл Меті. – У мене п'ятдесят діжок пороху. Поки в них залишиться хоч одна незотліла крупинка, я не піду зі своєї рідної землі!

– Він висловив і мою думку! – промовив Голато.

– І мою! – вигукнув Арпіукі.

– І мою! – відгукнулися Пошала, Коа Гаджо, Хмара і негр Абрам.

Говорили патріоти; зрадники і слова не промовили. Підписати угоду ще раз було б для них надто важким випробуванням. Вони не сміли підтвердити те, на що дали свою згоду в Оклавасі, і тепер, у присутності всіх семінолів, боялися підтримувати угоду. І вони мовчали.

– Досить! – вигукнув Оцеола. Він ще не висловив своєї думки, але всі очікували на його промову. Всі спрямували погляди на нього. – Вожді сказали своє слово: вони не хочуть підписувати угоди! Вони висловили волю всього народу, і народ підтримує їх. Агент назвав нас дітьми і дурнями. Ганити не так уже й важко. Ми знаємо, що серед нас є і дурні, і діти. І що гірше: серед нас є зрадники! Але серед нас є й чоловіки, які своєю хоробрістю і відданістю не поступаються самому агенту. Він більше не хоче говорити з нами – нехай так! Нам теж нічого більше сказати йому, він уже отримав нашу відповідь. Він може залишатися або йти… Брати! – продовжував Оцеола, повернувшись до вождів і воїнів. – Ви правильно вчинили. Ви висловили волю племені, і народ схвалює це. Це брехня, що ми хочемо залишити нашу батьківщину і піти на Захід! Ті, хто говорить так, – пустобрехи! Вони повторюють чужі слова. Ми не прагнемо в ту обітовану землю, куди нас збираються відправити. Не така вже вона й прекрасна, як наша земля. Це дика, безплідна пустеля. Влітку там пересихають струмки, важко знайти воду, і мисливці вмирають від спраги.

Взимку листя опадає з дерев, сніг покриває землю, і вона промерзає наскрізь. Холод пронизує тіла людей – вони тремтять і гинуть у муках. У тій країні вся земля неначе мертва. Брати! Ми не хочемо жити на цій крижаній землі, ми любимо нашу батьківщину. Коли нас обпалює спекою, ми знаходимо прохолоду в тіні дуба, високого лавра або благородної пальми. Невже ми покинемо країну пальм? Ні! Ми жили під захистом її тіні, під її тінню ми й помремо!

З першої хвилини появи Оцеоли і до цих слів хвилювання серед слухачів дедалі наростало. Справді, вся сцена справляла таке сильне враження, що важко передати її словами. Тільки художник міг би відтворити цю картину.

Воістину, це було неймовірне видовище: оскаженілий агент по один бік і спокійні вожді по інший. Це був яскравий контраст почуттів. Жінки дозволили своїм голопуцькам стрибати на траві і бавитися квітами, а самі разом з воїнами з'юрмилися навколо ради, прислухаючись із напруженим, хоча й прихованим інтересом. Вони ловили кожен погляд, кожне слово Оцеоли. Він дивився на них спокійно і серйозно – мужній, гнучкий, статний воїн. Його тонкі, міцно стиснуті губи свідчили про непохитну рішучість. Його постава була впевненою і благородною, але не пихатою. Тримався він спокійно і з гідністю. Говорив коротко та виразно і, закінчивши промову, стояв у мовчазному спокої, високо піднявши голову і склавши руки на грудях. Та він миттю схоплювався, наче від удару струму, коли агент висловлював якусь думку, яку Оцеола вважав брехливою або свідомо перекрученою. У такі миті вождь спалахував од гніву, презирлива посмішка кривила губи, він люто тупав ногою, жестикулював, стискав кулаки. Груди його важко здіймалися, немов бурхливі хвилі океану під час урагану. А потім знову ставав мовчазний і застигав у тій позі спокою і безтурботності, яку античні скульптори любили надавати богам і героям Греції.

Після промови Оцеоли ситуація загострилась. Агентові урвався терпець. Настав час пред'явити ультиматум, на який його уповноважив президент. Не пом'якшуючи свого грубого тону, він перейшов до погроз:

– То ви не хочете підписувати угоду? Не хочете йти? Чудово! В такому разі я заявляю, що ви будете змушені зробити це! Вам буде оголошено війну! На вашу землю вторгнуться війська! Багнети змусять вас покинути її!

– Он воно як! – вигукнув Оцеола з презирливим сміхом. – Нехай буде по вашому. Нехай нам оголосять війну! Ми любимо мир, але не боїмося війни! Ми знаємо, що ви сильні, що ви перевершуєте нас чисельністю на мільйони! Та навіть якби вас було ще більше, ви все одно не змусите нас примиритися з несправедливістю. Ми вирішили, що краще смерть, аніж ганьба! Нехай ви нам оголосите війну! Пошліть свої війська в нашу країну, але не сподівайтеся витіснити нас без опору. Проти ваших рушниць у нас є рушниці, від ваших багнетів ми будемо захищатися томагавками! Вашим накрохмаленим солдатам доведеться зустрітися віч на віч із воїнами семінолів! Нехай буде війна! Ми готові до неї! Град збиває зі стебел квіти, а міцний дуб піднімає свою крону до неба, назустріч бурі, незламний і нездоланний!

По цих полум'яних словах із грудей індіанців вирвався крик, і в цьому крикові був виклик. Усе на раді пішло шкереберть. Деякі вожді після заклику Оцеоли посхоплювалися на ноги і стояли, опустивши очі й загрозливо піднявши руки.

Офіцери зайняли свої місця і тихо віддали солдатам наказ приготуватися. Тим часом видно було, як артилеристи стали біля гармат і на бастіонах уже показався блакитний димок запалених ґнотів. Однак справжньої небезпеки ще не було. Ні та, ні інша сторона не приготувалася до збройного зіткнення. Індіанці з'явилися на раду без ворожих намірів, інакше вони залишили б удома дружин і дітей. Поки сім'ї були з ними, вони не напали б на білих, а білі не зважилися б напасти перші без вагомої на те причини. Те, що відбувалося зараз, було лише наслідком миттєвого спалаху гніву, який швидко вгамувався, і знову запала тиша.

Агент зробив усе, що було в його силах, але не вплинули ні погрози, ні лестощі. Він бачив, що плани його руйнувалися. Та не все ще було втрачено. Знайшлися розумники, які втямили це: то були проникливий старий воїн Клінч і хитрі Рінгольди. Вони підійшли до агента і порадили йому вдатися до іншої тактики.

– Дайте індіанцям час подумати, – запропонували вони. – Призначте ще одну раду на завтра. Нехай вожді таємно зберуться й обговорять всі справи між собою, а не так, як зараз, у присутності всього племені. Вони матимуть змогу спокійно все обміркувати, не побоюючись воїнів. Можливо, вони ухвалять інше рішення. Особливо тепер, коли знають, що на них чекає.

– А можливо, – додав Аренс Рінгольд, який, при всіх своїх негативних якостях, володів здібностями спритного дипломата, – ворожі нам вожді і не залишаться на завтрашню раду. Але ж вам і не потрібні всі підписи!

– Правильно, – вигукнув агент, ухопившись за цю думку. – Правильно. Так і слід вчинити.

Після цього висновку він знову звернувся до ради вождів.

– Брати! – мовив він колишнім улесливим тоном. – Бо, як сказав хоробрий Голато, всі ми брати. Навіщо ж нам сваритися і розставатися ворогами? Ваш Великий Батько засмутиться, дізнавшись, що ми так розійшлися. Я не хочу, щоб ви гарячково вирішували це найважливіше питання. Поверніться в свої намети, зберіть власну раду і обговоріть справу між собою, вільно і доброзичливо.

Давайте знову зустрінемося завтра – один зайвий день для обох сторін нічого не вартий. Тоді ви мені і повідомите ваше рішення, а поки ми залишимося друзями і братами!

На цю пропозицію деякі вожді відповіли, що це "хороші слова" і що вони згодні. Потім усі почали розходитися. Однак я помітив, що одностайності у них не було. Погодилися здебільшого вожді з партії Оматли. Патріо ти ж привселюдно заявляли, що вони підуть і більше не повернуться.

Розділ XXX

Розмова за столом

За офіцерським столом під час обіду я дізнався багато нового. Коли ллється вино, язик розв'язується, а під впливом шампанського навіть найрозсудливіша людина перетворюється на базіку.

Агент не приховував ні власних планів, ні намірів президента. Втім, більшість уже здогадувалася про них.

Невдачі сьогоднішнього дня трохи погіршили агентів настрій. Найбільше засмучувала думка, що померкне його слава дипломата. Уславитися вправним дипломатом – ось чого пристрасно домагаються всі агенти уряду Сполучених Штатів! Крім того, його вразило презирство Оцеоли й інших вождів. Бо холоднокровні, стримані індіанці зневажають запальних людей, які поводяться нерозважливо, а він якраз і проявив ці якості на сьогоднішній раді, давши індіанцям привід не поважати його за цю слабкість.