Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 39

Нам було доручено не так набрати добровольців, як провести заняття з ними і "підготувати їх до служби". Загін уже було сформовано. Вони вибрали собі офіцерів із колишніх армійських службовців.

У наші обов'язки входило навчання і підтримання порядку в загоні. Маленьку церкву в центрі селища перетворили на штаб. Там і відбувалося навчання. Більшість добровольців належали до найбіднішої верстви населення – дрібних плантаторів і скватерів, які жили на околицях боліт і ледве зводили кінці з кінцями, животіючи на скромний заробіток, який вони мали завдяки сокирам і рушницям. Серед них був і старий Гікмен. Я здивувався, коли довідався, що в загін записалися такі "гідні особистості", як Спенс і Вільямс. Останніх двох я вирішив пильнувати, але триматися від них подалі. Багато добровольців належали до аристократичних кіл. Загроза війни нависла над усіма і всіх об'єднала. Офіцерами були і багатії, і впливові плантатори. Втім, у результаті таких демократичних виборів серед офіцерів виявилися й такі, які були не готові носити еполети. Дехто з цих джентльменів мав вищий чин, ніж у мене і Галахера. Полковників і майорів виявилося майже стільки ж, скільки простих солдатів. Але всі вони були зобов'язані підкорятися нам. У воєнний час часто трапляється, що лейтенант регулярної армії або навіть молодший офіцер стає начальником полковника народного ополчення. Серед них траплялися досить своєрідні люди, які раніше "тягнули лямку" в Вест Пойнті або мали за плечима місяці військової служби під начальством "старого Гікорі". Вони вважали себе фахівцями у військовому мистецтві. І з ними було не так то легко. Часом Галахеру доводилося збирати всю свою волю в кулак, аби довести, що у Свон командує саме він. Репутація мого друга – відчайдушного рубаки і дуелянта – так само підтверджувала його авторитет, як і доручення, яке він привіз із собою з головного штабу.

А загалом із нашими добровольцями ми жили мирно. Більшість із них прагнули вивчити військову справу і охоче підпорядковувалися нашим указівкам. Шампансько го, віскі та сигар не бракувало, багато місцевих плантаторів виявилися дуже гостинними господарями. І якби ми з Галахером полюбляли розваги і випивку, то, мабуть, кращих умов годі було шукати. Але ми схильні були не піддаватися таким спокусам і завдяки цьому здобули повагу, що значно полегшувало нам виконання обов'язків. Загалом наше нове життя не можна було назвати неприємним, якби не мої домашні негаразди. Моя рідна домівка, на превеликий жаль, більше не була для мене рідною.

Розділ LVI

Таємничі зміни

Минуло кілька днів, і я помітив раптову зміну в поведінці Галахера. Це стосувалося не мене і матері, а Вірджинії. Я вперше звернув на це увагу через день після відвертої розмови з нею; її ставлення до нього теж змінилося. Крижана ввічливість між ними немов розтанула, відродивши колишню дружбу. Вони знову разом розважалися, співали, сміялися, читали книжки і базікали про дрібниці, як і раніше. "Йому легко стерти це з пам'яті, – думав я, – звісно, він не може відчувати те саме, що і я, бо я брат. Яке йому діло до того, з ким вона таємно зустрічається? Яке йому діло до того, що Вірджинія нехтує нормами загальноприйнятої поведінки? Йому приємно бути в її товаристві. Варто було Вірджинії лишень ласкаво звернутися до нього, як він миттю відкинув підозри, а тому забув, пробачив або знайшов якесь пояснення її поведінці".

Мені навіть здавалося, що він став прохолодніше до мене ставитися, тоді як із нею повністю поновив дружбу. Спершу мене здивувала ця нова фаза відносин у нашому сімейному колі, а згодом я почувався геть збитим із пантелику. Надто вже я був гордий і ображений, аби вимагати у Галахера пояснень, а сам він не вважав за потрібне поспілкуватися зі мною. Я мусив мовчки спостерігати за всім, що відбувалося. Помітив, що матір також здивувала ця зміна. Я її розумів. Вона боялася, аби вояк, який не мав нічого, крім своєї офіцерської платні, не полонив серце Вірджинії. А раптом вона захоче вийти за нього заміж?! Звісно, мати мріяла про іншого чоловіка для неї. Вона не могла спокійно змиритися з тим, що її дочка обра ла собі таку долю, і ревнивим оком позирала на стосунки молодих людей. Я би щиро зрадів, якби її підозри виявилися небезпідставними, і почувався б щасливим, якби сестра обрала мого друга. Я був би радий, якби мій друг назвав мене братом, і не заперечував би проти їхнього шлюбу, хоча Галахер і бідний, як церковна миша. Та мені навіть на думку не спадало, що між ними могло бути щось більше за стару дружбу. Кохання проявляється геть інакше. Якщо йдеться про капітана Галахера, то я міг запевнити матір, що їй нема чого непокоїтися. Однак інші могли б подумати, що вони і справді закохані. Галахер майже не розлучався з сестрою: вони разом проводили по півдня і засиджувалися до пізньої ночі, разом їздили в ліс і надовго кудись зникали з дому. Я помітив, що товариша дедалі більше напружувало моє товариство. Найдивніше, що його вже навіть не цікавило полювання. Він став нехтувати службою, і якби "лейтенант" не докладав титанічних зусиль, то навряд чи наш загін чогось навчився.

Час спливав, і я завважив, що Галахер спохмурнів. Коли сестри не було, він ставав задумливим. Усе тепер було не так. Він справді скидався на закоханого. Він здригався, коли чув її голос. Він жадібно ловив кожне її слово, і його очі блищали захопленням, коли вона входила в кімнату. Раз чи два я помітив, що він дивився на неї таким поглядом, у якому світилася не лише дружба. Звісно, врода Вірджинії справді могла розтопити крижане серце солдата. Та Галахер не був донжуаном. Про його перемоги над жінками не ходили байки; навпаки, в їх товаристві він почувався ніяково. Сестра була єдиною жінкою, з якою він спокійно і невимушено поводився. Зрештою, він міг закохатися у Вірджинію!

Мене це дуже тішило, та чи міг я обіцяти йому взаємність сестри? На жаль, це було не в моїх силах. Мені дуже хотілося знати, чи кохає вона його. Однак це неможливо, якщо вона мріяла про…

Утім, іноді Вірджинія поводилася з Галахером так, що людина, незнайома з її дикими витівками, могла б і справді подумати, ніби вона закохана в нього. Навіть я, спостерігаючи за нею, здивувався й геть заплутався. Або вона справді вважала його більше ніж другом, або просто вдавала. Якщо вона знала, що він її кохає, то чинила дуже жорстоко. Я часто думав про це і ніяк не міг позбутися цих думок. Вони були вельми неприємні.

Я був збентежений і приголомшений тим, що відбувалося навколо мене, зовсім заплутався у своїх сумнівах… Та раптом у нашому сімейному житті сталася подія, яка таємничістю затьмарила геть усе. Власне, то була навіть не подія, а новий розділ в історії нашої родини. До мене дійшли дивні чутки, і якщо вони були правдиві, то я мав відкинути всі свої припущення. Я дізнався, що моя сестра закохалася в Аренса Рінгольда, або принаймні прихильно ставиться до його залицянь!

Розділ LVII

Хто відкрив мені таємницю

Усе це я довідався від свого вірного Чорного Джека. У чиїхось інших словах я міг би засумніватися, але йому вірив. Чорний Джек був дуже проникливий, і всі його слова завжди ґрунтувалися на реальних фактах. Він міг усе пояснити. Ось як це сталося. Одного разу я сидів сам на березі водойми і читав книгу. Раптом мене гукнув Джек:

– Маса Джордже!

– Що ти хочеш? – запитав я, не відриваючись од книги.

– Маса Джордже, я весь ранок намагаюся застати вас самого. Хочу поговорити з вами, маса Джордже!

Я зауважив, із якою урочистістю Джек промовив ці слова, одразу ж згорнув книгу і подивився на нього – вираз його обличчя був таким самим урочистим, як його мова.

– Поговорити зі мною, Джеку?

– Так, маса Джордже, якщо ви не зайняті.

– Я не зайнятий, Джеку. Говори, я слухаю.

"Бідолаха, – подумав я, – і в нього є проблеми.

Мабуть, він хоче поскаржитися на Віолу. Зле дівчисько змушує його мучитися ревнощами. Та чим я йому зараджу? Не можу ж я примусити її покохати його. Ні! Привести коня на водопій може одна людина, але і сорок чоловік не зможуть змусити його пити! Навіжена дівчина робитиме так, як їй заманеться, і жодні вмовляння тут не допоможуть…"

– То в чому ж річ, Джеку?

– Ви ж знаєте, маса Джордже, що я не люблю втручатися в сімейні справи, але, бачте, тут уже все геть погано…

– Тобто?

– Та наша панночка… молода леді…

"Як це ввічливо з боку Джека – називати Віолу "панночкою"!" – подумав я.

– А що, тобі здається – вона обманює тебе?

– Не лише мене, маса Джордже.

– Ох і зле дівчисько! Але, Джеку, можливо, тобі все це лишень здається? Хіба в тебе є докази її невірності? Хіба за нею хтось упадає?

– Так, особливо зараз, і більше, ніж раніше.

– І це білий?

– Ох ти, божечку мій! – вигукнув Джек. – Ви кажете якісь дивні речі! Звісно, це білий! Хто ж, як не білий, сміє упадати за молодою леді?

Я не міг не посміхнутися при думці про те, що Джек вважає свою красуню неприступною для кавалерів його племені. Я якось раз навіть чув його хвалькуваті слова, що він єдиний негр, який насмілюється упадати за Віолою.

– Хто ж це, Джеку? – запитав я.

– Ах, маса, цей диявол, Аренс Рінгольд!

– Що? Аренс Рінгольд залицяється до Віоли?

– До Віоли? Господи, маса Джордже! – вигукнув негр, закотивши очі. – Я й не думав говорити про Віолу!

– Про кого ж ти говориш?

– Та хіба ви не чули, що я сказав "панночка"? Я говорю про панночку, про молоду леді, про міс Вірджинію.

– Про сестру? Ну, Джеку, це стара історія. Аренс Рінгольд уже багато років упадає за сестрою, та вона не кохає його. Щодо цього можеш бути спокійний, мій відданий друже, вона не піде за нього. Він осоружний їй, Джеку, та й усім на світі теж. А якби навіть він їй і подобався, то вже я ні за що в світі не допустив би цього шлюбу. Можеш бути спокійний.

Мої слова, мабуть, не задовольнили негра. Він стояв, чухаючи потилицю, ніби хотів ще щось повідомити мені. Я чекав, поки він заговорить.

– Вибачте мені, маса Джордже, за сміливість, але ви помиляєтеся. Це правда, що міс Вірджинія колись не звертала уваги на цю змію в траві. Але тепер усе інакше: батько його, старий шахрай і злодій, помер, і молодий хазяїн розбагатів. Тепер він великий плантатор, найбагатший з усіх розбійників. Стара леді дуже радіє, що він залицяється до міс Вірджинії, і часто запрошує його в гості, бо він багатий.

– Я знаю, Джеку.