Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 41

Та й мисливець не завжди жив серед алігаторів. Він багато чого зазнав. Я сміливо міг розраховувати на його відданість і цілком довіритися його досвіду та мудрості. Переконаний в цьому, я охоче поділився б із ним таємницею, яка важким каменем лежала у мене на серці, або принаймні відкрив би йому хоча б частину цієї таємниці, якби не думав, що він уже дещо знає про це.

Я був упевнений, що Гікмену відомо про воскресіння з мертвих Жовтого Джека. Він і раніше натякав мені, що сумнівається в загибелі мулата. Але я думав не про мулата, а про задуми Аренса Рінгольда. Можливо, Гікмен щось знає і про них? Я зауважив, що, коли мова зайшла про мулата і відразу ж прозвучали імена Спенса та Вільямса, старий мисливець якось виразно подивився на мене, ніби хотів повідомити щось про цих негідників. Я вже збирався відкрити Гікмену свою таємницю, як раптом почув кінський тупіт. Придивившись пильніше, побачив вершника, який мчав берегом річки з такою швидкістю, ніби брав участь в перегонах. Кінь був білий, а вершник чорний; я відразу здогадався, що це Джек. Я вийшов з за дерев, щоб він побачив мене і не помчав до церкви, яка стояла трохи віддалік. Коли Джек наблизився, я гукнув його; він почув і, різко повернувши коня, попрямував до нас. Очевидно, Джек приїхав з якимось дорученням, але в присутності Гікмена він соромився говорити і шепнув мені те, що я і очікував почути: "Приїхав Аренс Рінгольд! І цей клятий чорномазий тут як тут, маса Джордже!" – саме ці слова мені прошепотів на вухо Джек. Вислухавши цю звістку, я постарався не виказувати свого обурення. Мені зовсім не хотілося, щоб Гікмен дізнався або навіть міг запідозрити, ніби в нас у будинку сталося щось надзвичайне. Відпустивши негра додому, я повернувся з мисливцем до загону добровольців, потім постарався непомітно відстати від Гікмена і загубитися в натовпі. Тоді я відв'язав коня і, не сказавши нікому жодного слова, навіть Галахеру, скочив у сідло і швидко виїхав.

Я поскакав не прямою дорогою, що вела до нашої плантації, а вирішив зробити невеликий гак через ліс. Зробив це для того, щоб ввести в оману старого Гікмена і всіх інших, хто міг би помітити прибуття гінця. Якби я поїхав із Джеком, вони могли б здогадатися, що вдома у мене не все гаразд. Я залишився на якийсь час про людське око, щоб цікаві думали, що я поїхав не додому, а зовсім в іншому напрямку. Пробравшись через кущі, я виїхав на головну дорогу, що йде уздовж ріки, а потім, пришпоривши коня, поскакав таким галопом, наче вирішувалося питання про моє життя чи смерть. Я мчав з такою швидкістю тому, що хотів дістатися дому раніше за таємничого відвідувача – бажаного гостя матері і сестри. Я мав серйозні підстави ненавидіти Рінгольда, але не мав жодного кривавого плану. Я не збирався вбивати його, хоча це був би правильний спосіб позбутися підлого і небезпечного негідника. У цю мить, збентежений розповіддю Гікмена про жорстокість Рінгольда, я міг би знищити його без страху і докорів сумління. Та хоч я й кипів од люті, все ж не втратив здорового глузду. Розсудливість – звичайний інстинкт самозбереження – ще не покинула мене, і я не збирався розіграти останній акт трагедії про життя Самсона . Я мав більш практичний план дій. Він полягав у тому, щоб по змозі непомітно пробратися до будинку, несподівано увійти до вітальні, де напевно сидів гість, заскочити зненацька його і хазяїв, зажадати від усіх трьох пояснення й остаточно розібратися в цій таємничій плутанині наших сімейних стосунків. Я повинен віч на віч поговорити з матір'ю, сестрою та її залицяльником і змусити всіх трьох у всьому зізнатися.

"Так! – казав я сам собі, боляче пришпорюючи коня, – так, вони повинні у всьому зізнатися! Кожен з них і всі разом, або…" Я не міг вирішити, що ж мені робити з матір'ю і сестрою. Втім, темні замисли, що спалахнули на попелі згасаючої синівської і братерської любові, зміями стискали моє серце. Якщо ж Рінгольд відмовиться сказати правду, я відшмагаю його, а потім викину геть і назавжди забороню йому з'являтися в тому будинку, де відтепер я буду господарем. Що ж до гарних манер, то нині про них не могло бути й мови. Зараз мені було геть не до того. З людиною, яка намагається вбити мене, не варто церемонитися.

Розділ LX

Дар закоханого

Я вже говорив, що мав намір увійти в будинок непоміченим. Тому, коли під'їжджав до плантації, звернув з дороги на стежку, що пролягає уздовж водойми і апельсинового гаю. Я сподівався, що як під'їду до будинку ззаду, то мене ніхто не помітить. Раби, що працювали всередині огорожі, могли побачити мене, коли я їхав по полю, але це були польові робітники. Я найбільше боявся, щоб мене не помітив хтось із домашньої прислуги. Чорний Джек додому не поїхав, бо я велів йому чекати мене в умовленому місці, – там я його і знайшов. Я помчав далі, а Чорний Джек за мною. Минувши поля, ми в'їхали в ліс і тут спішилися. Звідси я пішов сам. Як мисливець, що підстерігає дичину, або як дикун, який крадеться до сплячого ворога, – так я підкрадався до власного дому, до дому мого батька, до будинку моєї матері та сестри. Дивна поведінка для сина і брата!

Ноги у мене тремтіли, коліна підгиналися, груди здіймалися від хвилювання і шаленого гніву. На мить я зупинився. Раптом подумав про огидну сцену, в якій я ж і збирався брати участь. З хвилину вагався. Можливо, я навіть повернувся б і почекав іншої слушної нагоди, щоб виконати свій намір не таким насильницьким чином, але саме в цю мить до мене донеслися голоси, що лишень зміцнили мою рішучість. Я почув веселий, дзвінкий сміх сестри і… інший голос. Я відразу впізнав скрипучий тенорок її мерзенного залицяльника. Ці голоси мало не довели мене до сказу. У їхньому тоні мені почулася якась насмішка наді мною. Як могла сестра так поводитися? Сміятися, коли мене душить гніт страшних підозр?

І враз зникли всі думки про поміркований спосіб дій. Я вирішив діяти за першим планом, але спочатку треба було з'ясувати, про що вони там говорять. Я підійшов ближче і прислухався. Вони були не в будинку, а прогулювалися краєм апельсинового гаю. Тихо ступаючи, я обережно розсовував кущі й підійшов до них на відстань не більше шести кроків. Крізь листя мені добре було видно сукню сестри, я чітко чув кожне їхнє слово. Невдовзі я пересвідчився, що вчасно нагодився. Імовірно, Рінгольд щойно зробив офіційну пропозицію сестрі, і саме це викликало в неї сміх.

– То, значить, ви справді бажаєте назвати мене своєю дружиною? Ви це серйозно?

– Так, міс Рендольф. Не смійтеся наді мною! Ви знаєте, скільки років уже я кохаю вас.

– Ні, не знаю. Звідки мені це знати?

– Але ж я казав вам про це. Хіба я не повторював це сотні разів?

– Слова! Я не дуже довіряю словам у таких справах. Десятки чоловіків уже казали мені те саме, хоча, гадаю, мало цікавилися мною. Слова можуть бути вельми оманливі, містере Аренс!

– Але хіба моє ставлення до вас не свідчить про щирість моїх почуттів? Я пропоную вам свою руку і все майно. Хіба це не достатній доказ моєї відданості?

– Звісно, ні! Ви справжній телепень, їй богу! Коли б я вийшла за вас, то ваше майно так і залишилось би вашим. Але у мене також є невеличке майно, яке б перейшло у ваші руки. От бачите, все складається на вашу користь.

І вона знову розреготалася.

– Ну що ви, міс Рендольф! Я й не подумав би доторкнутися до вашого майна. Якщо ви приймете мою руку…

– Вашу руку, сер? Коли хочуть домогтися від жінки згоди, їй пропонують не руку, а серце! Так, серце!

– Але ж вам відомо, що моє серце вже давно належить вам. Про це знає весь світ.

– То ви вже всім про це розпатякали? Це мені вже геть не до вподоби!

– Ви надто жорстоко обходитеся зі мною! Ви мали досить доказів мого відданого кохання. Я давно порозумівся б із вами і попросив стати моєю дружиною, якби… – Тут він раптом затнувся.

– Якби не що?

– По правді, я не міг повністю розпоряджатися собою, поки був живий мій батько.

– Он воно як?

– Але тепер я сам собі хазяїн, і, якщо, люба міс Рендольф, ви зволите прийняти мою руку…

– Знову руку! До речі, кажуть, що ця рука не надто вже й щедра. Якби я прийняла вашу пропозицію, то навряд чи мала б гроші навіть на кишенькові витрати – на шпильки й стрічки. Ха ха ха!

– Мене оббріхують вороги, міс Рендольф. Але присягаюся, що на це вам ніколи не доведеться скаржитися.

– А от я в цьому не цілком упевнена, навіть попри ваші клятви. Обіцянки, дані до весілля, часто потім забуваються. Я не можу довіряти вам, любий друже, ні, ні і ще раз ні!

– Запевняю вас, що я заслуговую довіри!

– Не запевняйте! Я не маю жодного доказу вашої щедрості. Послухайте, містере Рінгольд, ви ще жодного разу в житті не зробили мені жодного подарунка.

І вона знову розреготалася.

– О, якби я знав, що ви його приймете! Я віддав би вам усе, що маю!

– Ну гаразд. Я вас перевірю. Ви повинні зробити мені подарунок.

– Назвіть лишень усе, що хочете, і я виконаю будь яке ваше бажання!

– Ви гадаєте, що я попрошу у вас якусь дрібничку – коня, пуделя чи якусь блискучу цяцьку? Запевняю вас, нічого такого не буде.

– Мені все одно – адже я запропонував вам усе своє майно. Чи варто говорити про якусь його частину! Вам достатньо лише висловити своє бажання, і воно буде виконане.

– О, яка щедрість! Ну гаразд. У вас є одна річ, яку мені дуже б хотілося мати, дуже! Ви знаєте, я навіть збиралася попросити вас, щоб ви мені її продали.

– Що ж ви маєте на увазі, міс Рендольф?

– Плантацію.

– Плантацію?

– Саме так. Але не вашу, а одну з тих, якими ви володієте. Ця плантація колись належала родині метисів на Тупело Крік. Здається, ваш батько купив її у них.

Я зауважив особливий наголос, який Вірджинія зробила на слові "купив". Я також помітив, що Аренс явно зніяковів, коли відповідав їй.

– Так, так… Це правда… Але ви дивуєте мене, міс Рендольф. Чому вам захотілося зараз отримати цю плантацію, раз ви можете стати господинею всього мого майна?

– Це вже моя справа. Мені так хочеться. На це в мене є особливі причини. Я люблю це місце… Воно дуже красиве, і я часто гуляю там. Не забувайте, що наш старий будинок переходить до брата. Не завжди ж він холостякуватиме! А мама захоче жити тільки у власному будинку… Та ж ні, я не стану пояснювати вам причини.