Один в океані - Сторінка 14

І тоді в голові у мене промайнула підступна думка: кінець кінцем, якщо мене й зупинять, то це буде не моя провина. Може, це й краще? Я не насмілився ствердно відповісти собі, але відчував, що страх поступово заповзає в мою душу.

Треба докласти всіх зусиль, щоб човен не викинуло десь на відлюдний пляж чи на банку, чого з нетерпінням чекають усі "спеціалісти" з самого початку мого самотнього плавання. Я держу курс на вест-зюйд-вест, використовуючи сприятливий вітер. Якщо я не зіб'юся з нього, то цей шлях, мов тятива, з'єднає кінці лука Танжер — Касабланка.

* * *

Спочатку мені треба навчитися мореплавства. Я знаю, як користуватися компасом і вітрилом. Лишається опанувати вимірювач Краса, щоб уміти визначити свій курс і прокладати його на карті. Після кількох спроб відчуваю, що зрозумів цю "премудрість". А взагалі це надзвичайно просто! Треба помістити центр вимірювача південніше від меридіана або паралелі і прочитати число прямо на шкалі. Так визначають курс теоретично. Лишається додати або відняти поправку на відхилення, щоб визначити справжній курс.

Усю п'ятницю 15 серпня я займався цією справою. За день мені зустрілося мало кораблів. На щастя, риболовні снасті, подаровані в Танжері, виявилися чудовими. Я піймав кілька великих кастаньйолів (їх ще звуть "брама раї"), і у мене є тепер що їсти й пити. Жаль, що немає зі мною Джека! В нього не вистачило мужності саме на ту частину подорожі, коли його присутність просто необхідна. Тепер я таки справжній потерпілий!

У суботу, 16 серпня, до мене підплив великий траулер з Альхесіраса. Рибалки страшенно здивувалися, коли побачили, скільки я піймав риби. Риболовля допомагала коротати час, бо вітер доводив мене до розпачу: він регулярно починав дути опівдні в потрібно йому для мене напрямку, а о восьмій годині вечора вщухав, і тоді починався мертвий штиль.

Поступово я навчився користуватися секстантом. Визначити опівдні висоту сонця не становило ніяких труднощів: треба було у візирній трубці сполучити нижній краєчок сонця з лінією горизонту. Шкала визначатиме потрібний кут: сонце — спостерігач — горизонт. Та цього було замало: як за допомогою такого нескладного вимірювання визначити широту?

Після кількох спроб я вже впевнено робив обчислення. Мені не треба було точно знати час: досить було визначити кут між сонцем у найвищій його точці і горизонтом. В усіх випадках я виходив з цього обчислення, бо практично весь час плив по меридіану (Танжер лежить приблизно на 6° західної довготи, Касабаланка — на 7°37', а різниця становила щось 1°); отже, довготу можна було не визначати.

Цієї ж суботи, 16 серпня, я бачив багато літаків, що пролітають через Касабланку. Напрямок їх польотів стає мені в пригоді, він дозволяє уточнити курс. Але все одно я почуваю себе надзвичайно самотнім. Я вже думаю, пливти мені далі чи, може, пристати в Касабланці? Чого там приховувати, страх і нудьга добре дошкулили мені. Поки що я пливу вздовж берега. А що потім? Коли я дивлюсь на неосяжні простори океану, мені стає моторошно. І справді, він нічим не нагадує Середземне море, яке залишилося позаду.

Неділя, 17 серпня, минає, як звичайно, одноманітно: кілька пароплавів, кілька літаків. Удень я не бачив берега, але знаю, що він недалеко, і ця впевненість підтримує мою віру.

Вночі я спокійно відпочиваю, міцно закріпивши заздалегідь стерно і вітрило. Правда, два чи три рази на ніч мені доводиться прокидатися, щоб глянути на компас, вітрило, подивитися в бік берега, перевірити, чи все в порядку. Потім я знов лягаю спати. А навколо — гнітючий спокій, його не порушує жоден звук. Навіть вітер і той, здається, не наважується перервати мій мирний сон.

На світанку 18 серпня, прокинувшись, я побачив, що мене з усіх боків оточує густий туман. От біда! Зараз я особливо добре зрозумів, яка корисна річ — компас.

Роблю спробу визначити курс за астрономічною навігацією, — не можу ж я весь час залежати від полуденного сонця! На жаль, мої підручники і довідники, видані англійською мовою, більше пояснюють "через що" і "чому" замість того, щоб дати практичні поради. Звичайно, наслідки цих обчислень виявилися сумними. Та це не зіпсувало мого настрою. А от завивання корабельних сирен у тумані тримає мене в напруженні… Це вже не одна сирена, як біля островів Колумбретес. Луна посилює і повторює їх весь час. Виникає таке відчуття, ніби перекликаються величезні потвори. Цього дня я, мабуть, уперше по-справжньому зрозумів, що таке самотність, і пригадав поради Джека, який умів виходити з найскрутнішого становища. От якби він приєднався до мене в Касабланці або на Канарських островах! А поки що я самотній, зовсім самотній, і все на світі здається мені підступним і ворожим! І нема жодної людини, яка могла б підтримати мене або розвіяти мій сумний настрій. Інколи мені здається, що я відразу став би жертвою галюцинації, коли б не міг відрізнити дійсність од міражу. Хоч би вже швидше допливти до Касабланки, а там по всьому! Я просто знудьгувався за людським товариством. Крім того, сьогодні я навіть не бачив землі, може, пощастить помітити хоч сигнальні вогні на узбережжі. Так, я самотній, зовсім самотній… Землі не видно, вогні зникли. Я вже впав у відчай, коли мене наздогнав танкер із Станвангера.

— Де Касабланка?

— Прямуй цим самим курсом. Щасливого плавання! — кричать мені з корабля.

Вівторок. Я відчуваю, як гнів душить мене. Ще б пак! Тільки вісім годин я йду під вітрилом, а шістнадцять доводиться чекати вітру, бо навколо мертвий штиль. І коли ж, нарешті, я зустріну отой знаменитий пасат? На щастя, наді мною час від часу пролітають літаки — отже, мій напрямок правильний. Без сумніву, я наближаюся до мети. Коли вітер не зрадить мене, я доберуся до Касабланки цього ж вечора або завтра вранці. Я вже починаю підраховувати, скільки в середньому потрібно часу, щоб пропливти від Канарських до Антільських островів. Виходить щось п'ятдесят чи шістдесят днів. Настрій поліпшується…

Риби й далі супроводять "Єретик". Велика "брама раї", рятуючись од виру за човном, вистрибує з води і падає, на своє лихо, прямо в човен. Але я починаю вже міят про смачну печеню.

О 14-й годині 30 хвилин, коли в промінні сонця заблищали нафтосховища Федали, я занотовую в своєму щоденнику: "Цього вечора або завтра вранці я питиму прісну воду".

О 20-й годині 30 хвилин я вже перебував за сто метрів од молу Касабланки. Мені не вдалося ввійти в порт, бо неспокійна зиб не дала змоги побачити сигнальні буї. Нічого не вдієш, доведеться ще й цю ніч провести в океані. Гуркіт хвиль, що розбиваються об мол, я сприймаю недовірливо, але все-таки вкладаюся спати. Нарешті якось засинаю. І справді, краще вже спати серед океану, ніж біля берегів! Для мореплавців берег інколи небезпечніший, ніж море!

В середу, 20 серпня, я прокидаюсь і бачу, що океан гладесенький, мов виметений. Скрізь панує спокій. Я відчайдушно гребу, входжу в порт і причалюю біля яхт-клубу, де моя поява викликає справжню сенсацію. Мені показують ранкову газету, де жирним шрифтом набрано: "Загибель "Єретика" в Кадіській затоці". Отакої! Що ж це я теж повинен оплакувати власну нещасливу долю, чи що? Комісар Ораду виконав усі потрібні формальності в поліції і митниці (адже для воскреслого з мертвих, судіть самі, це було б нелегко зробити!), а директор риболовецької служби Марокко доктор Фюрнестен подарував мені планктонну сітку. Незалежно від обставин я вирішую вирушити далі в неділю, 24 серпня, о 10-й годині ранку.

КАСАБЛАНКА — ЛАС-ПАЛЬМАС

Навколо моєї експедиції знову виникають ті ж суперечки, що й на початку плавання. Лише два чоловіки, доктор Фюрнестен і гірничний інженер П'єр Еліссаг, після довгих розпитувань, які вкрай змучили мене, переконавшись, що я непохитний у своїх намірах, підбадьорливо сказали:

— Ну що ж, пливи! Ти готовий до цього.

Мене оточують тепер нові друзі, стривожені й заклопотані. Ніхто з них не намагається відрадити мене. Тільки три чоловіки — президент яхт-клубу, капітан рятувального корабля і власник катера, який повинен вивести "Єретик" в океан, — докладають усіх зусиль, щоб затримати мене, і для цього, звичайно, змовляються.

У вітальні яхт-клубу я мимохіть почув розмову двох журналістів.

— Ми даремно гаємо час. Він нікуди не попливе!

— Як це — не попливу? — дивуюся я. — Навпаки, я тільки чекаю, щоб розсіявся туман і підійшло буксирне судно.

— Вам його не дадуть.

Як виявилося, президент яхт-клубу попередив усіх, що коли якесь судно зважиться вивести мене в океан, то у нього відберуть вимпел клубу. Дізнавшись про це, я йду до президента.

— Вибачайте, — кажу йому, — але мені доведеться пошукати якогось іншого буксира, бо я твердо вирішив пливти саме сьогодні. Тепер вам нема чого хвилюватися — якщо я навіть загину, то ви завжди доведете свою непричетність до цієї справи. Адже всі знають, що ви проти моєї експедиції.

Незважаючи на перешкоди, які чинить адміністрація яхт-клубу, я йду шукати суд-відбуксирувало б "Єретика" з Касабланки. Нарешті знаходжу. Це невеличка яхта "Маева".

Повільно виходимо з порту Касабланки. Багато катерів супроводжують "Єретика". Я прощаюся з друзями, і ми входимо в туман.

Відтепер починаю вести щоденник свого самотнього плавання.

Неділя, 24 серпня. Буксир залишає мій човен на рейді Ель-Ханка. Океан спокійний. Туман. Я ситий, і мене не спокушають безліч тунців, що вистрибують з води і граються навколо. До смерку вітер вщухає, туман розсіюється. Через рівні проміжки часу з темряви мені підморгує маяк Ель-Ханка.

Понеділок, 25 серпня. Ранок. Я на тому самому місці. Незабаром здіймається сприятливий вітер. Він дме у напрямку норд-норд-вест. Але ж який туман! Неможливо визначити відстань до берега…

14-та година. На півдні видно якусь землю. Що це за земля?

18-та година. Я все ж думаю, що це Аземмур. От коли б це справді було так! Ловлю рибу. її вже стільки, що не знаю, куди й дівати. Через якихось п'ятнадцять миль я повинен побачити вогні маяка Сіді-Бу-Афі. Вони мають спалахувати на південному заході.

21-ша година. Чудово! Онде й вогні маяка!

Вівторок, 26 серпня. Ранок. Я наближаюсь до Мазагана. Ясна, тиха днина. Можна оминути мис Ханк з півночі. Якби мене не зносило, то довелося б іти до мису на 240° протягом семи днів.