Одіссея капітана Блада - Сторінка 17

Дона Дієго супроводжували його син дон Естебан та шість веслярів.

На борту фрегата панував заведений порядок. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієго та згаданими скарбами. Блад підготував усе як слід — недарма ж він служив у де-Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оглом, який — читач уже знає,— служив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний, рішучий чоловік викликав довір'я вже самим своїм спокійним виглядом.

Далекий від будь-якої підозри, дон Дієго піднявся по трапу й ступив на палубу. Та й що могло викликати підозру?

Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хагторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися по мотузяному трапу на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієго. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто з жителів Бріджтауна не бачив. Вони на чолі з полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором, який сидів поруч з ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків та вбивств. [80]

Стежачи за відплиттям човнів, барбадосці раділи, що від'їжджають їхні жорстокі вороги, і водночас їх охоплював відчай від згадки про те страшне спустошення, яке, принаймні на певний час, зруйнувало добробут і щастя маленької колони.

Ось човни відійшли од берега. Іспанці з диким реготом усе ще глумилися з своїх нещасних жертв. Човни пройшли вже з півдороги між пристанню й кораблем, коли раптом повітря розітнув гарматний постріл.

Кругле ядро впало в воду не далі як за шість футів од переднього човна, змочивши бризками тих, що сиділи в ньому.

Здивовані пірати перестали гребти і на мить замовкли. Потім в один голос вибухнули лайкою, кленучи необачність свого каноніра, якому заманулось відсалютувати на їх честь з гармати, зарядженої ядром. Вони ще кляли його, коли друге ядро, послане більш влучно, на тріски рознесло один із сусідніх човнів, і всі, хто був у ньому, загинули.

Але якщо замовкли ті, хто опинився у воді, то на інших човнах зірвався справжній вихор обурення. Піднявши весла над водою і схопившись на ноги, іспанці посилали прокльони на корабель, благаючи небо й пекло сказати їм, який це божевільний дорвався до гармат.

Знову постріл — і третє ядро з страшенною силою розметало ще один човен, спустивши на дно всіх, хто сидів у ньому. На якусь коротку мить запала лиховісна тиша, а потім серед іспанців зчинилося таке, що й сам біс не розібрав би. Усі навперебій горлали, кричали, репетували: кожен робив своє: одні кинулись пливти до берега, інші до корабля, щоб довідатися, в чому річ. Не було ніякого сумніву, що на кораблі сталося щось серйозне, бо поки пірати лаялися і слали прокльони, два нових ядра поквиталися з третьою шлюпкою.

Рішучий Огл мав чудову нагоду попрактикуватись і довів, що він трохи розбирається в артилерії. Охоплені відчаєм іспанці полегшували його завдання, збивши свої човни докупи.

Четвертий постріл поклав край усім суперечкам. Пірати, наче змовившись, розвернулися, вірніше — тільки зробили спробу розвернутися, бо, не закінчивши маневру, втратили ще два човни.

Три човни, що лишилися неушкодженими, одйдужі до долі тих потерпілих, хто ще тримався на воді, гребучи з усієї сили, помчали до пристані. [81]

Коли іспанці не могли второпати, що діється на кораблі, то ще менше розуміли це нещасні остров'яни, аж поки не побачили, як з грот-щогли "Сінко Льягас" спустився прапор Іспанії і замайорів на ній англійський прапор. Але й тоді їхня тривога не зникла; повними жаху очима стежили вони за ворогами, що поверталися до берега. Адже ті могли зігнати на них злість, викликану цими незвичайними подіями.

Проте Огл не припинив своїх вправ і довів, що він не забув артилерійської справи. Його ядра наздоганяли втікачів. Останній човен розлетівся на тріски, ледве досягши пристані, і рештки його були поховані під градом відбитої цегли.

Таким був кінець піратської команди, яка ще десять хвилин тому, регочучи, підраховувала, скільки песо припаде на долю кожного з них за участь у підлих злочинах. Щось близько шістдесяти іспанців залишилися живими, і їм . пощастило дістатися до берега. Однак чи мали вони підстави радіти з цього, я не можу сказати через відсутність будь-яких записів, з яких можна було б простежити за їх дальшою долею. Але відсутність записів уже сама по собі красномовна. Ми знаємо, що тільки-но іспанці вибиралися на берег, як їх зв'язували, а беручи до уваги їхні злочини, я не сумніваюся, що не один із них пошкодував, чому він не втонув.

Барбадосцям не терпілося довідатись, хто ж ці таємничі рятівники, які прийшли в останню мить, щоб помститися іспанцям і зберегти для острова грабіжницький викуп у сто тисяч песо. Що "Сінко Льягас" тепер у руках друзів, можна було не сумніватися після таких красномовних доказів. "Але хто,— запитували вони один у одного,— хто ті люди, що заволоділи кораблем, і звідки вони?" Єдине висловлене припущення скидалось на істину: це група сміливців з остров'ян вдерлася вночі на корабель і захопила його. Лишилося дізнатися, хто ж ті загадкові рятівники, і віддати їм належну шану.

Саме з таким дорученням і вирушив у супроводі двох офіцерів полковник Бішоп як повноважний представник губернатора Стіда привітати героїв, бо особисто зробити це губернаторові не дозволяло здоров'я.

Ледве ступивши з трапу на палубу, полковник побачив біля головного люка чотири скрині з грошима, одну з яких нещодавно наповнював він сам. Це було приємне видовище, і очі Бішопа засяяли радістю.

По обидва боки скринь впоперек палуби двома рівними [82] шеренгами виструнчились двадцять чоловік з мушкетами, у стальних кірасах і начищених до блиску іспанських шоломах, від яких на обличчя бійців падала тінь.

Не можна було сподіватися на те, щоб полковник Бішоп з першого погляду впізнав у цих струнких, чисто зодягнених солдатах тих обшарпаних, брудних рабів, які тільки вчора працювали на його плантаціях. А ще менше можна було сподіватися, що він одразу впізнає підкреслено чемного чоловіка, що поспішав привітати його. Це був сухорлявий джентльмен, вдягнений за іспанською модою у чорне з срібними позументами. На розшитій золотом перев'язі в нього висіла шпага з позолоченою рукояткою, а з-під крислатого касторового капелюха з великим плюмажем вибивалися старанно завиті смолисточорні кучері.

— Раді вітати вас на "Сінко Льягасі", дорогий полковнику! — звернувся до плантатора ніби знайомий голос.— На честь такого високого гостя ми, як могли, скористалися з гардеробу іспанців, хоч не сміли й мріяти, що вітатимемо вас особисто. Ви — серед друзів — своїх давніх друзів.

Полковник остовпів від подиву: цей розкішно вбраний джентльмен не хто інший, як Блад. Обличчя його старанно поголене, волосся акуратно причесане, і сам він, здавалося, помолодшав, хоча насправді виглядав так, як і належить у тридцять три роки.

— А... Пітер Блад! — здивовано вигукнув полковник, і враз подив на його обличчі змінився виразом задоволення.— То, виходить, це ти...

— Так, я. Я й вони, мої і ваші славні друзі.— І Блад, відкинувши недбалим жестом манжет з тонкого мережива, показав рукою в бік шеренги, що виструнчилась на палубі.

Полковник придивився уважніше.

— Сто чортів вашій матері! — з дурних радощів полковник заговорив фальцетом.— І з цими молодцями ти захопив іспанський фрегат і побив собак їх же власною зброєю! Чудово! Та це ж героїзм!

— Героїзм? Ні, точніше — епічний подвиг. Ви, здається, починаєте розуміти всю глибину мого хисту, полковнику?

Бішоп сів на кришку люка, скинув свого крислатого капелюха й витер спітнілий лоб.

— Ти здивував мене! — сказав він, ледве переводячи подих.— Клянусь спасінням душі, це дивовижно! Повернути гроші, захопити цей чудовий корабель, і все, що на [83] ньому! Це хоч трохи винагородить нас за інші збитки. Клянусь життям, ти заслуговуєш на відзнаку.

— Я цілком поділяю вашу думку.

— Триста чортів! Ви всі заслуговуєте на винагороду, і ви побачите, що я можу бути вдячним.

— Інакше й бути не може,— зауважив Блад.— Залишається довідатись, на яку винагороду ми заслуговуємо і наскільки ви будете вдячним.

Полковник пильно глянув на Блада, і тінь подиву перебігла по його обличчю.

— Хіба ж це не ясно? Його превосходительство губернатор сповістить у Лондон про ваш подвиг, і, можливо, вам пом'якшать вирок.

— О, щедрість короля Якова добре відома! — глузливо кивнув Натеніел Хагторп, що стояв поруч. Хтось із шеренги пирснув сміхом.

Полковник Бішоп неспокійно затупав на місці. До його свідомості дійшло, що за цією чемністю може критися ворожість.

— І ще не все з'ясовано,— вернувся до попередньої розмови Блад.— Я маю на увазі вашу обіцянку висікти мене. Не знаю, наскільки ви взагалі дотримуєтесь свого слова, але в таких справах ви досі виконували обіцянки. А мені, як я пам'ятаю, ви сказали, що не залишите живого місця на моїй спині.

Здавалося, що такі спогади образили плантатора, він аж руками замахав.

— Що ви! Що ви! Невже я згадуватиму про це після такого благородного вчинку?!

— Я радий, що ви так думаєте. Але все ж мені дуже пощастило, що іспанці з'явились учора, а не сьогодні, а то я був би зараз там, де Джеремі Пітт. І де б тоді взявся той здібний чоловік, що побив іспанську наволоч її ж зброєю?

— Навіщо про це згадувати?

— Мушу, любий полковнику. У свій час ви заподіяли людям чимало лиха своєю жорстокістю. І я хочу, щоб ви відчули дещо на собі і на все життя запам'ятали це,— хоча б заради тих, хто колись у майбутньому може ще потрапити до вас у лабети. Там, у кормовій рубці лежить Джеремі, чию спину ви розмалювали всіма кольорами райдуги.