Одіссея капітана Блада - Сторінка 18

Бідолаха ще проваляється не менше місяця. А якби не іспанці, то зараз він міг би вже бути й на тому світі; та, можливо, що й я разом з ним...

Після цих слів наперед виступив Хагторп, високий, [84] енергійний чоловік з виразно окресленим, привабливим обличчям.

— І хочеться вам марнувати час на такого мерзотника? — з подивом запитав колишній офіцер королівського військово-морського флоту.— Викиньте його за борт, та й по тому.

Очі полковника мало не вилізли на лоб.

— Що це, в біса, ви верзете?! — заревів він.

— А ви щаслива людина, полковнику,— перебив його Пітер Блад,— хоча ви й не догадуєтесь, чому саме.

Цього разу не втерпів Волверстон, цей одноокий здоровань. Він найменше був схильний панькатись.

— Повісити його на нок-реї!(1) — почувся його різкий, сердитий голос, гаряче підтриманий вигуками декого з колишніх невільників.

(1) Нок-рея — край перекладини на щоглі.

Полковник Бішоп затремтів, але Блад, обернувшись до друзів, абсолютно спокійно промовив:

— Ось що, любий Волверстон,— сказав він,— дозволь мені командувати. Здається, так ми домовлялися, і я прошу не забувати цього.— Погляд його перебіг по всіх присутніх, вказуючи, що звертається він до всіх.— Я хочу, щоб полковникові Бішопу зберегли життя. Він потрібен нам, як заложник. Якщо ви наполягатимете на тому, щоб його повісили, то вам доведеться повісити й мене, разом з ним, або ж я зійду на берег.

Ніхто нічого не відповів йому, хоч вираз на обличчях колишніх рабів свідчив, що вони не зовсім згодні з капітаном. Лише Хагторп знизав плечима і втомлено посміхнувся. А Блад вів далі:

— Пам'ятайте, друзі, що на кораблі може бути лише один капітан. Отак.— І він знову повернувся до переляканого полковника: — Хоч я й обіцяю зберегти вам життя, однак мушу,— ви самі це чули,— затримати вас на судні як заложника. Це буде надійною гарантією хорошої поведінки губернатора Стіда і всіх тих, хто залишився в форті, поки ми не вийдемо в море.

— Поки не вийдемо...— жах, що пройняв душу полковника, не дав йому закінчити ту недоречну фразу.

— Саме так,— підтвердив Пітер Блад і повернувся до офіцерів, що супроводжували полковника.— Вас, панове, чекає шлюпка. Ви чули мої слова. Так от передайте їх його превосходительству разом з моїми найкращими побажаннями. [85]

— Але, сер...— почав був один із них.

— Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Я — капітан "Сірко Льягас", захопленого як військовий трофей у дона Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Он трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь.

Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, незважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився один на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.

З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Пітта, мали деякі знання в морській справі. Хагторп, колишній стройовий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.

Знявшись із якоря і поставивши вітрила на гротщоглі, вони при легкому бризі пустилися до виходу у відкрите море. Форт мовчав.

Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, що, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:

— Ви вмієте плавати, полковнику?

Полковник Бішоп з страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.

— Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви,— люб'язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: — Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені утримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.

Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би, що це нормальне явище. Та думка про Арабеллу Бішоп примушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядьком, хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, до нього було виявлено таку ласку. [86]

— Вам доведеться трохи поплавати,— вів далі Пітер Блад.— До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо нічого не трапиться, ви легко туди дістанетесь. До того ж, на вас багато жиру, не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.

Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно і покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.

Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира(1) прив'язали довгу дошку.

— Прошу, полковнику,— сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.

Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, з виразом цілковитої зневаги на обличчі, роззувся, скинув з плечей красивий камзол з світлоко-ричньової тафти і виліз на дошку.

Чіпляючись руками за ванти(2), він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там унизу, на відстані двадцяти п'яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.

— Ну, ще крок, любий полковнику,— заохочував спокійний, насмішкуватий голос.

Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся і побачив уздовж фальшборта(3) засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.

(1) Плаишир— брус, що проходить поверх фальшборта судна.

(2) Ванти — відтяжки до бортів (з стального або луб'яного троса), що служать кріпленням для щогл.

(3) Фальшборт — легка обшивка борту вище верхньої палуби.

На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку і пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.

Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, "Сінко Льягас" був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу. [87]

Розділ X

ДОН ДІЄГО

Від сильного болю в голові дон Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес опам'ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням, яке падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але страшний біль і плутанина в голові заважали йому мислити логічно.

Почуття неусвідомленої тривоги примусило його знову розплющити очі і уважніше оглянути все навколо.

Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі "Сінко Льягас". Отже, підстав для тривоги не було. А проте збуджена пам'ять, прийшовши на допомо-"гу, тривожно доводила, що не все гаразд. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок; це коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід — у такому разі зараз мав бути час надвечір'я. Те, що корабель рухався, він відчував по ледве вловимому кільовому погойдуванню судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?

Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.

Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.

Його вже починали мучити різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив, дон Дієго побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами, іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієго добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не міг.

Ось камзол зупинився, щоб причинити за собою двері, потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. В камзолі був гарний джентльмен, зростом і всією поставою дуже схожий на самого дона Дієго. Помітивши, що іспанець здивовано стежить за ним, джентльмен прискорив крок.

— Прокинулись? — запитав він по-іспанськи. [88]

Іспанець розгублено глянув у блакитні очі на смаглявому обличчі, навколо якого вилися чорні локони. Від хвилювання дон Дієго не міг вимовити й слова.

Тимчасом пальці незнайомого злегка торкнулись потилиці дона Дієго. Той скривився і зойкнув.

— Болить? — спитав незнайомий, намацуючи великим та вказівним пальцями пульс дона Дієго. І тільки зараз приголомшений іспанець наважився запитати:

— Ви лікар?

— Так, крім усього іншого,— відповів смаглявий джентльмен, усе ще не випускаючи руки хворого.— Пульс повний і рівний,— заявив він і пустив руку.— Вам не завдали великої шкоди.

Дон Дієго насилу підвівся і сів на дивані, оббитому червоним плюшем.

— Хто ви такий, чорти б вас ухопили? — запитав він.— І якого дідька ви тут робите в моєму власному костюмі і на борту мого корабля?

Рівні чорні брови незнайомця вигнулися в дугу, а на устах майнула ледь помітна посмішка.

— Боюсю, що ви все ще марите. Це не ваш корабель, а мій. 1 одяг мій.

— Ваш корабель? — приголомшено перепитав іспанець і не менш приголомшено додав: — Ваш одяг? Але... Тоді...— Він безтямно озирнувся навколо, потім ще раз уважно оглянув каюту, пильно вдивляючись у кожну знайому річ.— Невже я збожеволів? Адже це "Сінко Льягас".

— Так, "Сінко Льягас".

— Тоді...— І голос іспанця зненацька обірвався, а погляд став ще стурбованішим.— Господи! — закричав він голосом людини, душу якої роздирає нестерпний біль.— Чого доброго ви зараз скажете мені, що ви дон Дієго д'Ес-піноса?

— О ні,— мене звуть Блад, капітан Пітер Блад.